Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 80

Слово ж а т в а прикладаєть ся у всїх галузях Словян до збирання хлїба. Збирали його з початку с е р п о м, се праевропейський приряд і праевропейське слово (старосл. сръпъ, грецьке '????, лат. sarpere); але і коса, і клепач до острення її належать до загально-словянського язикового запасу, так само як і г р а б л ї і с н і п. С ї н о теж слово прасловянське.

Назва пшеницї може бути відгомоном тих часів, коли зерно споживалось товчене. Одначе прасловянський люд давно вже перейшов за сю стадію культури. Вимолочене зерно (слово м о л о т и т и в нашім значінню, широко розповсюднене в словянських мовах і могло се значіннє мати вже в прасловянські часи) мололось або ручними ж о р н а м и, або млином. Слово м о л о т и належить до праевропейських і переходить через всї ґрупи сих мов (пор. санскр. mar розбивати). Слово м л и н — прасловянське (від лат. molina), як також м у к а (споріднене з словом мягкий — старосл. мякъкъ). Приряди для просївання муки- с и т о й р е ш е т о належать до загальнословянських.

З сфери городництва назви рослин стручкових: біб- б о б ъ (лат. faba, прус. babo) належить до праевропейських рослин; г о р о х і с о ч е в и ц я — назви загальнословянські, але значіннє їх вагаєть ся в поодиноких мовах (перше значить горох, біб і фасолю, друге — сочевицю і стручки або городину взагалї). З цибульових — цибуля ( л у к ъ ) і часник ( ч е с н ъ к ъ ) належать до загально-словянських; словянська назва цибулї (витиснена у нас нїмецькою чи властиво — нїмецько-жидівською Zwiebel) належить до дуже розповсюдненого в північній Европі пня (гор. нїм. louh); дехто уважає се слово запозиченим від Нїмців, та трудно думати про таке запозиченнє з заходу, коли згадаємо культуру цибулї й часнику у Геродотових Алязонів.

Неясна справа ще двох прасловянських культурних рослин — х м е л ю (новолат. humulus, північнонїм. humall) і ріпи (грецьк. ????? , лат. rapum, нїм rube) — відки вони пішли і хто у кого перейняв їх імя; у всякім разї маємо тут дуже старий, ще прасловянський культурний набуток (досить правдоподібно, що від словянської назви хмелю пішли й иньші, з нею споріднені) 17). Праевропейська рослина ще — м а к (грец. ????? верхненїм. mago, прус. moke).

На городницьку технїку з лїнґвістики не багато можна витягнути вказівок. М о т и к а й л о п а т а належать до всесловянських слів, рівнож і слово п о л о т и, натомісь всесловянське п л е в е л значить і бурян, і полову.

Знайомість з овочевими деревами належить до праевропейських часів. Але передовсїм тут треба розуміти дикі породи, і анї лїнґвістика нї иньші вказівки не дають можности розвязати на певно сїєї справи — чи овочеві дерева культивовано ще в прасловянські часи, чи ся культура явила ся у Словян уже по розселенню, при близшій стичности з чорноморськими краями. Вправдї авторитетні історики культури уважали старонїмецький вираз для щіплення дерева перейнятим з словянського (intrusgjan Ульфіли з старослов. трЂснжти, як прищепа з чЂпати); таким способом щіпленнє дерева (перенесене вперше до Італії й звідси росповсюднене по цїлій Европі), а з ним, розумієть ся, i культура овочевого дерева переносилась би в прасловянські часи. Але опирати такий важний вивід на однім, і то гіпотетичнім лїнґвістичнім спостереженню занадто рисковно 18). Хоч маємо загальнословянське слово с а д, але воно має занадто широке значіннє. Слово о в о ч і, овоштиє, як і я г о д а (що подекуди, як і у нас, з загального значіння спеціалїзовалось, нпр. для суницї) належать до прасловянського запасу (старосл. агода. лит. uga). Але вони не вказують доконче на культуру садову. З поодиноких овочів маємо: я б л о н я, я б л о к о, яблъко (ір. aball, англ. aepple, лит. obulas-відносини слів сього ряда неясні, і деякі припускають перейнятє слова, але дуже старе). Г р у ш а — словянолитовське (слов. груша і крушька, лит. kriausia), як думає дехто, перейняте від Іранцїв, з прикавказьких країв. Загальнословянське ч е р е ш н я, сл.чрЂшьня, слово перейняте (грецьке ???????? гop. нїм. chirsa), хоч самий овоч в дикім станї звістний в середнїй Европі від неолїтичних часів. Пізнїйшої дати мабуть і слово, і самий овоч — вишня, як думають — з пізнегрецького (візантийського) (грец. ???????? , сл.вишня, горіш. нїм wichsela) 19). Слива (верхненїм. sleha, лит. slywas), дерен (г. нїм. tirnpoum)-слова північноевропейські; нарештї г о р і х — словянолитовське (сл. орЂхъ, лит. resutas).

Коли ми перейдемо від сього богатого культурного запасу, поданого нам лїнґвістичною палєонтольоґією, до історичних звісток, з певним здивованнєм мусимо стрінути характеристику Словян, яку знаходимо в чужих джерелах при першій стрічі з Словянами. Подібно як Германцї у Цезаря, Словяне у раннїх візантийських письменників, як Прокопій, Маврикій, малюють ся ще напів кочовничим народом, з дуже слабо розвиненою хлїборобською культурою. Прокопій в своїй клясичній характеристицї Словян каже, що вони „живуть в лихих хатках, селячись далеко один від одного та переміняючи зчаста свої осади“, „житє провадять суворе й некультурне, як Масаґети“, а Маврикій та Лев Мудрий виразно кажуть, що Словяне не люблять хлїборобської працї й хочуть лїпше жити в бідности та спокою, нїж, в богацтві та працї. Але такі характеристики поясняють ся тим, що з Греками стикались передові словянські осади, вони-ж серед міґраційного руху, серед небезпечного й неспокійного житя відставали від культурнїйших форм житя й вертались (на якийсь час) знову до колишнїх напів кочовничих форм; се факт, що повторяєть ся звичайно в подібних обставинах. Та не обійшлось в сих характеристиках і без побільшувань, бо нпр. в оповіданню про боротьбу Аварів з „Словенами“ в VI в. згадують ся словянські поля і т. и. 20). Джерела, що знали Словян в нормальних обставинах, на насиджених місцях, виказують у них широко розвинену хлїборобську культуру, що положила глубокі знаки на весь словянський побут. Правда такі джерела маємо з значно пізнїйших часів IX, Х і навіть XI віку, але широкий розвій хлїборобства в IX — Х в. показує, що маємо до дїла не з якимсь свіжим, а дуже давнїм культурним здобутком.

Арабське джерело з середини чи першої пол. Х в. 21) оповідаючи про жнива у Словян, дає своїм оповіданнєм розуміти, що збіже було головною стравою їх (особливо улюблене просо — про особливе уживаннє його у Словян говорять також Маврикій і Лев). Хлїб і мясо — се звичайна жертва руських Словян, по словам Константина Порфирородного, а значить — і страва, і то споконвічна, не нова, бо жервуєть ся звичайно традиційне, віками усвячене. Жидівський подорожник Х в., ібн-Якуб каже, що словянський край дуже богатий на всякі житєві запаси, що Словяне дуже господарні й пильнують хлїборобства. Є у нього навіть досить виразна звістка про культуру овочевих дерев 22).

Докладнїйші вказівки дають наські джерела. В них бачимо, що хлїборобство в Х в. було розповсюднене, як звичайна робота, навіть по найменше культурних землях, як от у Деревлян та Вятичів. „А вси ваши городи... дЂлаютъ ниви своя и землю свою“ — каже до Деревлян Ольга. Вятичі платять дань „від плуга“ 23). Хлїб звичайна й загальна страва староруської людности. Зелїзні серпи знаходять ся при небіжчиках київських похоронних піль, з часів перед розселеннєм. В поганських могилах Сїверян і Деревлян знайдено також серпи і зерна кількох родів хлїба (жито, овес і ячмінь або пшениця) 24). В памятках XI в. — в лїтописи, в давнїйших частях Руської Правди, у Нестора (Житиє Теодосія) згадують ся всї важнїйші роди хлїбних і культурних рослин : пшениця, овес, жито, ячмінь (властиво — ячмінний солод), просо, горох, мак, лен (льняне насїннє на олїй) 25). Загальною назвою для хлїбного зерна було „жито“ 26). З хлїборобських знарядь в українських памятках XI — XII в. знаходимо: рало, плуг, борону, мотику, рискаль, рогаліє, цїп 27); з хлїборобських робіт-оранку („орати“), сївбу, жниво („снопи“), молоченє, віяннє 28). Орали кіньми й волами 29). Пожатий хлїб складали на гумнї й там молотили „на току“, а зерно ховали в коморах („клЂть“) 30), певно — і в ямах. Зерно мололи (в наших памятках згадують ся тільки ручні жорна). Змелене просївали — згадуєть ся мука і отруби; розріжняєть ся мука чистїйша й гірша. Переховували її в засїках (сусЂкъ) 31). Згадки про пшоно показують, що зерно споживали і товчене 32), Сїно стрічаємо в давнїйших редакціях Руської Правди 33).