Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 71

Коли зважити все те, що ми сказали вище про віковічне ослабленнє українського елєменту на заходї, можна з певною імовірностю висловити здогад, що початкова східно-словянська кольонїзація опанувала була басейн Буга і Сяна і подекуди наближала ся навіть до Висли; та поворотний рух польської кольонїзації спер ся з нею на вододїлах Вепра й Сяна ще в початках, коли ся українська кольонїзація була досить рідка, як на своїй періферії, і вже тодї — дуже рано, зявились мішані території по Вислокам і між Вепром та Вислою. Протягом віків потім польські елєменти припливали сюди, а українські відпливали, а до того й історичні обставини неустанно ослабляли тут українські елєменти на користь польських, і вкінцї тільки неужиточна гірська країна зістала ся міцно в українських руках.

Далї на північнім заходї, на білоруськім пограничу українська територія тепер кінчить ся більш меньш дорогичинською околицею; в басейнї Нарева бачимо вже переходові говори, посереднї між українським і білоруським (заблудовські говори) 16). Українська територія таким чином тепер виступає рогом на північ, в басейнї Буга, між польським і білоруським елєментом, і відповідає полїтичним границям Руси XI-XIII в., що досягали р. Нура, правого притока Буга 17). Північну частину Побужа (Дорогичин, Мельник, Брянськ) часто уважають славянською займанщиною на ятвязьких ґрунтах 18); сей погляд одначе чисто гіпотетичний; про ятвязьку кольонїзацію на Побужу ми нїчого не знаємо 19), як і взагалї не маємо фактів, що вказували-б на якусь пізнїйшу руську кольонїзацію в сїм краю. Тільки той факт, що берестейсько- дорогичинське Побуже якось слабше тримаєть ся Волини, натякає на якусь осібність сього краю — чи етноґрафічну, чи суспільно-полїтичну, тяжко сказати. Апріорно можна признати досить можливим, що північна частина руського Побужа, за Берестєм, виходячи за лїнїю припетсько-нїманського вододїлу, була пізнїйшою займанщиною; але нїяких певних фактів, що свідчили-б тут про пізнїйший характер української кольонїзації, досї нема. Остаточно справа лишаєть ся невиясненою. Дуже багато ще є роботи фільольоґам, археольоґам, етноґрафам, аби положити підвалини для рішення сього питання, як і взагалї для вияснення історії теперішньої границї української території на півночи, її відносин до білоруської та племінного підкладу тутешнього розселення.

Переходячи на полудневі згіря Карпатів, ми і тут бачимо теж явище, що і на північних. Український елємент тримаєть ся дуже добре там, де сидить в збитих масах (навіть зростає, невважаючи на неможливі економічні й культурні відносини й сильну еміґрацію) ; але в мішаних територіях слабне й постійно винародовлюєть ся.

Завважали, що Русини особливо легко підпадають під словацький вплив; нехочі переймати що не будь у Мазурів, вони дуже охоче переймають словацьку мову, навіть ходячи до них на заробітки, тим більше мешкаючи в сусїдстві 20). Тим поясняли масу двоязичних словацько-українських сел на західнїм краю Руси, але треба-б ще прослїдити докладнїйше тутешнї кольонїзаційні відносини: чи не буде теперішня українсько-словацька мішанина в певній мірі також результатом і старої мішаної кольонїзації, а не тільки самого ослаблення українського елєменту на його західнім пограничу. Що одначе в мішаних територіях український елємент тут слабне дїйсно, се не підлягає сумнїву. Русини Спишського комітату переважно вже так пословачені, що тільки грецький обряд і українські елєменти в мові вказують подекуди, що ми маємо до діла з колишніми Русинами, і над сими „руськими могилами“ уже йде завзята суперечка — чи маємо тут пословачених Русинів, чи споконвічних Словаків 21). Документи з попереднїх столїть виказують Русинів там, де вже тепер сидять самі Словаки; ще на початку сього столїтя мали бути значні останки Русинів на Ґронї (Gran), де тепер вже значать ся самі Словаки.

Подібне дїєть ся й на українсько-угорськім пограничу, особливо завдяки державній, суспільній та економічній перевазї мадярського елементу. Ще на початку минулого сього столїтя подорожний Росиянин, переїздячи від Мишкольца через Кошицї на Бардіїв, чув себе серед руської стихиї: „від Мишкольца до границь Польщі (!) села і міста по більшій части заняті Руснаками“ 22). Тут може бути й перебільшеннє. Але число Русинів на рівнинї, між Мадярами таки дїйсно на очах малїє. Які-ж мусів понести страти руський елємент протягом мадярського „тисячолїтя“! Мусимо думати, що українські кольонїї, які й тепер ще переходять за Солону (Sajo), Красну, Самош, лишили ся останками далеко густїйшої колись, коли не масової кольонїзації (слїди її сильно переховались ще в топографічних назвах). Незалежно від початкового розселення, українська людність мала тенденцію іти з своїх суворих гір на рівнину, шукати лекшого хлїба (так повстали й українські кольонїї в Бачцї, над Дунаєм-недалеко устя Тиси, уже в XVIII в.). З другого боку мадярська людність припливала поволї на териториї пограничні з підгірм. В витворених таким чином мішаних територіях український елємент не міг вкінцї удержатись.

В Семигородї вже нема Русинів, вони згинули, можна сказати, на нашій памяти: ще на початку XIX столїття мали бути їх останки 23). Слїд Русинів зістав ся тут тільки в числених хоро- і топоґрафічних назвах на цїлім просторі Семигорода, у всяких мадяризованих, румунїзованих і ґерманізованих назвах — Oroszi, Oroszfalva, Oroshegy, Rusesti, Rusielu, Russdorf, Reusdorfel, Rusz i т. и. 24). Ороґрафічна й топоґрафічна номенклятура Семигорода взагалї зраджує колишню словянську кольонїзацію, на котру аж пізнїйше налягали угорські, волоські, нїмецькї верстви, — кольонїзацію осїлу і культурну від початку: на се вказує факт, що експльотація соляних і рудних богацтв Семигородських гір іде від їх словянських осадників; окно, баня, сольнок-словянські назви для рудних і соляних ям, — сї слова в мадяризованих і румунїзованих топоґрафічних назвах повторяють ся дуже часто 25). В документах сї словянські елєменти виступають, від коли починаєть ся для Семигорода документальний матеріал — в XII в., а численні „руські“ назви на території Семигорода виразно вказують, що той словянський елємент в деякій части був українським 26). Документальні слїди руського імени маємо від XIII в.: нпр. гора Ruscia в грам. 1228 р., місто Forum Ruthenorum, засноване на початку XIII в.; показуєть ся, що Bisseni актів XIII в. теж часом означають Русинів 27). Ще в XV віцї було тут чимало Русинів, як бачимо з з згадки одної папської булї (1446) про численний і великий руський нарід в Угорщинї і Семигородї 28).

На Карпатських горах руське розселеннє не кінчилось. Словянські елєменти в хороґрафії, що служать нам свідками про стару словянську кольонїзацію на всїм протягу Семигорода, не обмежають ся ним, а йдуть і далї на полудневий схід — на територію теперішньої Молдави 29). Руську кольонїзацію на нижнїм Дунаю знаємо документально- вже бачили свідоцтво про неї з нашої лїтописи : „присЂдяху къ Дунаєви“. Останки її держались тут навіть після турецького печенїзько-половецького руху, і були досить значні ще в XII в., коли Галицьке князївство в своїх руках держало нижнїй Дунай („затворивъ Дунаю ворота, суды рядя до Дуная“ — Слово о полку Ігоревім). Тут перебувало велике число риболовів і ріжних промисловців та всякого вільного люду (прототип пізнїйшого козацтва), котрого центром був звістний Берладь (Бирлат) на нижнїм Дунаю 30). З півночи до сеї наддунайської українскої кольонїзації безпосередно притикали українськї кольонїї в Семигородскім гірськім краю, і коли під натиском Печенїгів українські осадники мусїли усуватись з чорноморського побережа, ся чорноморська людність мусїла в певній части рушити ся і в сїм напрямі — в гори, та скріпити початкову кольонїзацію.

Таким чином ми подибуємо Русинів на цїлім полудневім карпатськім підгірю, почавши від Татр до полудневих Трансильваньських Альпів, і далї на полудень — до моря. Як же могло-б і бути инакше ? Коли в загальнім руху словянства на захід і полудень східно-словянська кольонїзація опановала північне підгірє Карпатів, а з другого боку-просторонь між Днїстром і Дунаєм („сЂдяху по ДнЂстру, присЂдяху къ Дунаеви“), цїлком природно, що ся кольонїзація, підіймаючись в гору річками і ними-ж спускаючись на другий бік, мусїла опановати й гірський карпатський пояс, майже порожнїй, позбавлений осїлої людности (бо навіть і оборонці теорії, що останки романїзованих Даків, предки сучасних Волохів, заховались під час великого руху народів в Карпатських, спеціально — в Семигородських горах, признають сї останки незначними). Инакше не могло-б і бути. І розумієть ся, се мусїло початись зараз, скоро українська кольонїзація присунулась до Карпатських гір від півночи і сходу, а се мусїло мати місце десь в VI-VII вв. Тим поясняєть ся, що ми не маємо нїяких звісток про міґрацію Русинів за Карпати: переселення пізнїйшого не було, а при першім розселенню ми взагалї про словянську міґрацію маємо звістки тільки там, де Словяне в своїй кольонїзації приходили до конфлїкту з культурними державами. Переселення Русинів в Угорщину, почавши від Альма до Федор Коріатовича, які виказує пізнїйша угорська історіоґрафія для обяснення української кольонїзації 31), се по части непевні, по части незначні факти, і вони, розумієть ся, не спроможнї обяснити сїєї масової кольонїзації, а про дїйсну українську міґрацію ми не знаходимо нїяких звісток в історичні часи.