Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 46

ПЕРШІ СИМПТОМИ, МАНДРІВКА ҐОТІВ, ҐОТИ НА ЧОРНОМОРЮ, ЇХ РОЗСЕЛЕННЕ І ПЛЕМЕНА, ҐОТИ В ДАКІЇ, ЇХ ПОХОДИ НА РИМСКІ ЗЕМЛЇ; ГЕРМАНАРІХ І ГЕРМАНАРІХОВА ЛЕҐЕНДА, „ДНІПРОВИЙ ГОРОД“ ҐОТІВ.

Я вже вище згадав, що в Протоґеновім декреті разом з Ґалятами виступають Скіри. Окрім того Скірів згадує Плїній 1) і з його звістки (досить загальної) виходило-б, що вони мешкали коло нижньої Висли. На тій підставі їх уважають східно-ґерманським племенем, якого одна частина рушила на полудень разом з Бастарнами, а друга еміґровала пізнїйше. В такім разї сей похід Бастарнів і Скірів був би початком східно-ґерманської міграції, передовим полком її 2). Се дуже правдоподібно, хоч і гіпотетично.

Але як би там не було з Скірами і Бастарнами маси східноґерманської кольонїзації рушили на полудень значно пізнїйше. Перші звістки про них ідуть аж з 2-ої пол. II в. по Хр„ з Маркоманських війн. Війни сї, що вели ся від 164-5 року, в певній мірі самі були результатом сього руху. Юлїй Капітолїн, оповідаючи про них, каже що ріжні народи, виперті дальшими варварами (від півночи), домагали ся тодї у Римлян, аби вони їх прийняли на ґрунт, инакше відгрожувались, що будуть воювати 3). Дїйсно, між народами, що шукали собі ґрунтів в Дакії, згадує Діон вандальский нарід Асдінґів, а між участниками війни, окрім давнїйших сусїдів, стрічаємо Вандалів і Віктофалів-все племена з східно-ґерманської ґрупи 4).

Еміґрація ся вийшла з басейна Одри і Висли, де сидїли тодї східно-ґерманські народи т. зв. готської або вандільської ґрупи 5).В I-II в. виступають тут (на правім боці Висли) Ґоти, з їх галузями: Ґепідами й Тайфалами, Люґії на горішнїй Одрі, Вандали (на Одрі ж), Бурґунди і дрібнїйші колїна — Рути, Скіри, Герули, Туркілїнґи, Лємовії 6).

Притиснені зі сходу Словянами, що безпосередно притикали до них на балтийськім побережі і в басейнї Висли, а з заходу своїми західнїми земляками, ся ґотська ґрупа мусїла шукати виходу для своєї розмноженої людности в міґрації на полудень. Словянський натиск мусїв тут мати не малу ролю; проти сеї гадки вказувалось, що се мов би заперечує напрям ґотської міґрації, бо вона пішла на схід. Одначе Ґоти йшли не на схід властиво, а на полудень, а той факт, що для готських виходнїв не знайшлось нїде по дорозї місця, й вони вискочили аж на чорноморське побереже — не дуже пожадане місце для їх осад, показує що вся територія на північ від побережа була вже тїсно залюднена-людністю словянською очевидно 7).

Історія сїєї ґотської міґрації майже зовсім незнана 8). Як бачили ми, вже в серединї II в. по Хр. деякі ватаги з східно-ґерманської ґрупи мандрують на, полудень, в простори середнього Дунаю; сею дорогою пішли Вандали, пізнїйше Гепіди, Льонґобарди, і Йордан цитує сучасника вандальської міґрації Дексіпа, що Вандали з понад океана мандрували цїлий рік на свої нові осади — мовляв задля великого віддалення (властиво можна-б було дивуватись, коли-б дїйсно ся міґрація перевела ся протягом одного року).

Ґоти взяли більше на схід. Про мандрівку їх оповідає Йордан більше як про Вандалів 9). Та сї відомости, як і взагалї все, що оповідає він про історію Ґотів незалежно від античних джерел, представляє з себе лише наукову як на той час, а по теперішньому — дуже невдалу комбінацію устних переказів ґотських з відомостями античних письменників, і користати ся з неї треба дуже обережно.

Передо всїм одначе треба піднести, що самий факт сїєї мандрівки Ґотів з над балтийського моря цїлком суперечний з тенденцією історії Йордана, чи властиво його джерела Касіодора-звязати історію Ґотів з чорноморськими Ґетами. Очевидно, мандрівка була фактом загально звістним, переказаним в народній традиції, так що замовчати його не можна було. Дїйсно се потвержуєть ся звістками про ґотські осади над балтийським морем в I-II в. і не підлягає найменьшому сумнїву (кажу се з огляду на піддержану деким в нашім столїтю, особливо Яковом Ґрімом, стару теорію, що Ґоти — то давні Ґети, і нїякої ґотської міґрації не було). В ґотській народній традиції, переказаній у Йордана, переховались спогади про мандрівку неперехідними багнистими просторами-очевидно, полїськими; там на гатях провалилась і згинула сила людей. Перебувши сї багна, Ґоти перейшли в край, прозваний ними Oium 10), але тут мусїли витримати війну з тубильцями (у Йордана Spali) 11). Хоч традиція представляє сю боротьбу щасливою для Ґотів, але в дїйсности мусїло бути инакше, коли Ґоти не зістались в сих привабних, як каже традиція, краях, а мусїли „спішити на край Скітії, над Чорне море“.

Крім Ґотів властивих мандрували разом з ними чи слїдом за ними ще иньші їх близші й дальші свояки. Запевно се знаємо про Герулів і Тайфалів 12). Участники ґотських походів звані в джерелах Уруґундами — народність зрештою близше незвістна, могли бути кольонїєю Бурґундів. Иньші дрібнїйші ґотські народи — напр. Скірів, Руґів, стрічаємо з Ґотами доперва в Панонїї, і не знати чи перебували вони перед тим на Чорноморю, чи прийшли над середнїй: Дунай просто з балтийського побережа, як Вандали, Ґепіди й ин. В околицях нижнього Дунаю застали ще Ґоти Бастарнів — своїх правдоподібних свояків; але незадовго потім вони, як знаємо, зійшли зі сцени.

Мандрівка з над Балтийського моря серед мочарів та безграничних болот східньої Европи мусїла тягнути ся не коротко, поки ґотські виходнї, не знайшовши собі нїде притулку, опинились в чорноморських просторах, зрідка лише залюднених сарматськими племенами, після того як Язиґи вийшли звідси над середнїй Дунай. З того що в ґотській традиції не переховало ся нїяких звісток про боротьбу з степовою людністю, можемо догадувати ся, що при ґотськім оселенню обійшло ся без великих війн — простору було досить. Про долю тутешніх Іранців не маємо ніяких відомостей: можлива міграція їх — по части до західних земляків-над Тису, по части до східнїх, на Дін 13), можливе й спільне пожитє з Ґотами на Чорноморю 14). В Йорданових Rosonionorum gens infida, що счинила повстаннє против Германариха, напр. бачили часто Роксолянів. Але се толкованнє неправдоподібне.

На нових своїх осадах Готи дають вперше за себе знати конфлїктом з Римлянами — в першій чверти III віку. Цїсар Каракаля під час своєї подорожі в Азію 214-5 p. стрів на дорозї якісь ґотські ватаги і їх розігнав 15). Сей факт дає нам крайню дату, terminus non post quem, але з того доміркуватись докладнїйшого часу готської кольонїзації, розумієть ся, не можна. Міґрація Ґотів мусїла зайняти довший час — десь на початках III і при кінцї II в. Близше означити його не можна.

Більш як два столїтя пересидїли Ґоти в наших степах, одначе відомости про се перебуваннє їх досить бідні. Знаємо про їх напади на Римську державу в III в., а з рештою-аж до гунського находу одиноким джерелом для історії Ґотів служить Йордан, з нього-ж не богато певного можна зачерпнути, його відомости про часи передгунські не йдуть далї невиразних спогадів; імена вибрані з народньої традиції і очевидно-довільно укомбіновані з лїтературною, античною традицією. Тільки інерцією традиційного пієтизму можна обяснити, що в науковій лїтературі, особливо нїмецькій, не вважаючи на сконстатовані недорічности, все ще не відважають ся вирікти ся сих відомостей Йордана 16).

Про саму кольонїзацію знаємо, що Герули зайняли східнї краї- над Меотидою і по части в Криму. Ґоти властиві сидїли по Днїпру й далї на захід-до Дунаю і карпатського згіря. Вони подїлялись на східнїх — Остроґотів, инакше Ґрейтунґів (се виводять з griut пісок, мешканцї піскуватих степів) і західнїх — Візіґотів або Тервінґів (triu — дерево, лїсові люде). Назви сї мусїли бути давніми, бо в VI віці оповідало ся про короля Остроґоту з давнїх, перед-гунських часів 17): але лишаєть ся неясним, чи сї назви були принесені ще з старої вітчини, чи зявили ся вже на нових чорноморських осадах 18). Осади Остроґотів були над Днїпром, Візіґоти сидїли між Днїстром і Дунаєм, а пізнїйше (вже, певно, по виходї Римлян з Дакії) розпросторились вони й далї на північ — в семигородські Карпати, витиснувши звідти Ґепідів і Вандалів. Як далеко готські осади протягали ся на північ в Поднїпрянщинї, не маємо нїяких вказівок. За Герулами на схід, в придонських і прикавказьких степах сидїли алянські народи 19).