Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 36

Взагалі етноґрафічна близкість Сарматів зі Скитами не підлягає сумнїву. Окрім слів самого Геродота, маємо ще й иньші факти: слїди іранства в мові (особливо в особистих іменах), подібна культура й побут виступають у зверхніх орд однаково і в часи скитського і в часи сарматського пановання. Тим часом про спорідненнє Сарматів з іранськими народами маємо безпосередню вказівку, переказану давніми авторами. Діодор зве їх „кольонїєю з Мідії, осадженою коло Танаіса і названою Сарматами у народів“ : Плїній згадує про погляд на Сарматів як на галузь Мідян 24). Помічення над невеликим числом перехованих скитських слів і імен, а також варварських імен, що стрічають ся в грецьких чорноморських написах скитcько-сарматських часів, виказали багато подібностей з мовами іранськими і найблизше — з осетинською. Вкажу нпр. що наросток „ксаіс“ скитських імен се не що иньше як іранське khshaia — пан, володар. Має значіннє й істнованне скитсько-іранських подібностей в побутї, в обрядах, в віруваннях, хоч і тут, розумієть ся, треба-б іще відріжнити своєнароднє від того загального, що характеризує найріжнїйші народи на подібних, початкових ступенях культурного житя 25). Кінець кінцем сума, всїх фактів і анальоґій робить зовсїм певним, що в наших степах були іранські елєменти в скитський період, і то як в підвластній людности, так і в зверхнїй скитській ордї. Іранське племя, виливши ся одним потоком на полудень і полудневий захід в Азії, другим потоком довго розтекало ся в чорноморських степах, під назвою Скитів, Сарматів, Алянів і ріжних дрібнїйших народів. Але можливо, що і в скитській людности і пізнїйших степових ордах була певна домішка і урало-алтайських елєментів; поруч Іранців під загальною назвою Скитів, Сарматів, Алянів могли критись ще якісь иньші народи, тільки їх не можна близше виказати.

Геродот та иньші грецькі письменники, очевидно, близше знали і в своїх оповіданнях про Скитів взагалї мали перед очима головно кочових східнїх Скитів, а особливо ту головну орду, що пановала над иньшими і зветь ся у Геродота „Царською“. Двояким уживаннєм скитської назви — раз про саму головну орду, другий-про неї разом з підвластною людністю, поясняють ся деякі суперечности Геродота 26). Очевидно, він говорить про зверхню орду, коли, оповідаючи про Скитів взагалї, представляє їх кочовою, воєвничою ордою, з суровими звичаями і з деспотичним устроєм. По його словам Скити живуть зі своїх стад і кочують з своїми, поставленими на возах, житлами; не мають анї міст, анї кріпостей 27). Молодший о півстолїття від Геродота Гіпократ в своїх оповіданнях про Скитію ще довладнїйше представляє сей кочовничий побут: Скити не мають домів, а живуть в повстяних будках, поставлених на чотироколїсні або шостиколїсні вози і уряджені як хати, з двома-трьома віддїлами; такий віз тягнуть дві або три пари волів, і в тих будках сидять жінки з дітьми при переїздах, чоловіки-ж їдуть верхи; за ними йдуть слідом стада овець, коров і коней. На одному місцї вони перебувають, поки худоба не спасе паші, тодї переходять на иньше місце. Вживають варене мясо, пють кобиляче молоко, їдять кобилячий сир. Мясо варять в мідяних казанах, подібних до чаш 28).

Звичаї Скитів у Геродота суворі й воєвничі. Одинокою святощею у них старий зелїзний меч, виставлений на стосах прутя — знак бога війни. Така святощ була в кождім окрузї, і правлячи жертви, виливали на сей меч кров жертвенної худоби й людей: з сотнї взятих на війнї в неволю жертвували одного, виливали його кров на той святий меч, а тіло розрубували й розкидали навколо. Скит пив кров першого вбитого ним на війнї ворога, а голови вбитих приносив до царя, і лише той, хто виказав ся такою головою, мав участь в здобичи. Шкури з голов ворогів (скальпи) уживались як окраси кінського убору; ті, що мали їх більше, шили з них собі часом цілі плащі 29); таким же способом уживались часом і цїлі шкури ворогів на ріжні воєнні прибори. З найбільш же визначних ворогів Скит робив чашу з черепа, і такі чаші, часом оправлені в золото, уживались з особливою пихою. Хто вбив найбільше ворогів, той мав найбільшу честь і подвійну порцію вина на публичних пирах; хто не вбив ворога, не мав зовсїм участи в пирах, і се уважалось найбільшою ганьбою 30).

Звістки про релїґію Скитів досить неясні; Геродот уживає грецьких назв для скитських божеств і тим, розумієть ся, лише затемнює справу. Найбільш поважав ся бог-опікун домового огнища — Табіті (Геродотом прирівняний до грецької '?????). Найбільшою присягою було — присягти тим божеством, і неправедна присяга тим опікуном царського огнища уважалась переступом проти царя, бо стягала на нього неласку богів 31). Сей культ домашнього огню, що заховав свої слїди в поглядах сучасних Осетинів, стоїть в звязку з загально-іранським культом огню (саму назву звязують з пнем tap — горіти) 32). Крім того Геродот виразно каже про культ землї — Апі (порівн. латинське Ops). Біг ??????????, прирівняний Геродотом до Апольона, в одній італїйській написи прирівнюєть ся теж до Апольона, а заразом і до Мітри, перського бога сонця; та сю напись уважають фальсіфікатом 33). Етимольоґічно його імя толкують як „опікуна стад“ (до Геродотової інтерпретації се досить підхоже), як і Арґімпасу (по Геродоту „небесну Афродіту“) -охоронницю худоби 34). Про решту названих у Геродота богів (Зевса — Папая, Посейдона — Таґімасада, Арея і Геракля) трудно що небудь сказати близше. Святощів жадних у Скитів не було, окрім згаданих мечів. Худобу жертвували, удушуючи її, потім кращі кусники вареного мяса кидались, як присвячені богу 35). Слїдів якогось орґанїзованого культу, або якоїсь верстви жерцїв не видно, окрім тих ворожбитів, дуже числених, що ворожили на паличках і кусничках кори.

Докладні звістки дав Геродот про похоронний обряд, спеціально що до скитських царів. Тїло царя, каже він, насамперед обвозили по всїх підвластних народах, щоб вони віддали йому почести, потім ховали у викопаній в землї камері, і разом з ним одну з жінок, також слуг, коней, що найкраще з худоби, золоте начиннє (срібла й міди, каже Геродот, Скити не уживають зовсїм); над гробом насипали могилу як найвище. По роцї справляли поминки: пятдесять найкращих слуг і стільки ж коней забивано і випхавши половою розставляно навколо могили на палях, а слуг розсаджувано на сих конях, мов би сторожу 36).

Сї царські могили, по словам Геродота, були в місцї званім Ґеррос, до котрого Днїпром можна було плисти — там з Днїпра витїкала річка Ґеррос. Се до певної міри подтвержуєть ся фактом, що як раз коло Днїпрових порогів знайдено кілька великих могил з похоронним обрядом зовсїм подібним до оповідання Геродота. Правда, могили се пізнїйші, скільки можна судити по стилю й техніцї, за браком иньших дат. Взагалї досї не можна було напевно констатувати похорону, який би належав спеціально до Геродотових Скитів: скитсько-сарматська культура в археольоґії становить досї одну нероздїльну цїлість 37).

Державний скитській устрій в оповіданню Геродота, як я вже згадував, має характер деспотичної монархії. Царю служать не раби, а кому він звелить з Скитів, і сих царських слуг, як ми бачили, ріжуть десятками на його могилї. Коли цар захорує, ворожбити обясняють звичайно, що причиною була неправедна клятва богом-опікуном царського огнища, і вказують на якогось чоловіка, що мовляв так фальшиво покляв ся; коли сей вирікаеть ся, заяву ворожбитів перевіряють вороженнєм иньших ворожбитів і кінець кінцем карають або того обвинуваченого, рубаючи йому голову, або тих скомпромітованих ворожбитів, палячи їх; при тім цар карає смертю й синів їх. Всі справи своєю волею рішають царі. З оповідання про похід Дарія у Геродота виходило-б, що у Скитів було рівночасно кілька царів: виступає їх тут три; можливо, що належали вони до трьох згаданих колїн, і цар з колїна Паралятів був головним 38). При всїй лєґендарности оповідання ся подробиця може бути вповнї реальною.