Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 192

Дрібнїйша лїтература у Иконникова Опытъ русской исторіографіи, т. II.

II. Норманська теорія.

Історію норманської теорії в історіоґрафії треба почати від Повісти временних лїт, бо автори і редактори її, особливо останніх редакцій виходили з переконання, що Русь — то оден з варязьких народів, а Варяги — се північно-ґерманські народи на балтийськім побережу: „сице бо звахуть ся ты Варягы Русь, яко се друзии зовут ся Свеє (Шведи), друзии же Урмани (Нормани), Аньгляне, инии Готе (Готлянд) — тако и си“. Варягами на Руси X — XI в. звали ся дружини, зложені переважно чи виключно з Скандинавів; редактор Повісти виразно відріжняе їх від Словян і як видко з наведеного тексту, уважає назву Варягів етноґрафічною — загальним іменем північно-ґерманських, чи властиво — скандинавських народів. Се зовсїм ясно у нього, і зовсїм природно пізнїйше ми стрічаємо толковання, що варязькі князї були „Нїмцї“, як то читаємо в численних перерібках Повісти 1), або Шведи, як в Новгородї 1613 р. мотивували вибір на володаря шведського королевича тим, що й перші князї прийшли звідти 2).

1) Див. напр. виказ їх у Гилярова Преданія с. 107.

2) Так принаймнї оповідає про се сучасний шведський історик Відекінд в своїй Historia belli sueco-moscovitici, від котрої деякі норманїсти ведуть новійшу норманїстичну лїтературу.

З початком наукових студий над історією Руси, в XVIII в., оповіданнє Повісти про початки Руської держави прийнято просто як доґмат, зовсїм отже природно, що „Варяги-Русь“ за Повістю уважали ся Норманами; а що наукові студиї розпочалися Нїмцями або взагалї ученими, далеко лїпше обзнайомленими з світом ґерманським, нїж словянським, тож для старо-руського права і інституцій, назв і термінів традицій і переказів знаходили ся паралєлї чи джерела в ґерманських мовах і реалїях, там збирали ся нові потвердження до тих моментів, які привели автора Повісти до \603\ його теорії, і се все обставило норманську теорію дуже важкою артилєрією, так що за нею виглядала вона дуже солїдно. До певної міри прилучалось до того ще й саме словянське зневірє в свої сили на полї полїтичної та культурної роботи та нїмецьке легковаженнє словянського елєменту. Се все, повторяю, складалось зовсїм природно, а першою причиною зіставала ся сама Повість і її канонїчний авторитет; так що закиди деяких росийських шовінїстів, що в норманській теорії бачили трохи не інтриґу проти Словян (нпр. Коялович в своїй Исторії русскаго самосознанїя, и ин.), зовсїм безпідставні.

Ґотлїб Сіґфрід Баєр (р. 1694 † 1738), перший учений в повнім значінню того слова, що звернув ся до студій коло історії Руси, закликаний до заснованої тодї петербурської академії наук, перший науково уарґументовав норманську теорію і навів важні докази з чужих джерел: вказав на звістку Бертинських аналів, на „руські“ імена порогів у Константина Порфирородного, звязав Варягів з скандинавськими Vaering’ ами та византийськими ??????’ ами; не спеціалїзуючи близше, він уважав сих Варягів „благородними з Скандинавії“ й Данїї, союзниками і наємниками Русинів“. Його розвідки: De Varagis, Origines Russicae, Geographia Ross. ex Constantino Porphurogen. і ин. друкували ся в Commentarii Academiae scient. Petrop. i зібрані в Opuscula ed. Klotz, Halle, 1770. За ним пішов в сїм напрямі цїлий ряд праць — переважно нїмецьких та скандинавських письменників; з поміж них треба піднести особливо розвідку Штрубе де Пірмон (теж петербурського академіка) Sur l’origine et les changements des lois russes, 1766, де руському праву вперше дано паралєлї з північно-ґерманського права, звістні вже нам працї Шлєцера, та орієнталїста Френа, де звістки східнїх письменників коментовано з погляду норманської теориї (Ibn Foszlan’s und anderer Araber Berichte, 1823, і дрібнїйші статї). З иньших праць згадаємо: Бьорнера Schediasma... de Varegis... primis Russorum dynastis, 1743 — 4. Thunmann Untersuchungen uber die alteste Geschichte der nordlichen Volker 1772, Untersuchungen u. a. G. d. ostlichen Volker 1774. F. Krug (найбільш крайнїй і консеквентний норманїст) Zur Munzkunde Russlands 1805, Kritischer Versuch zur Aufklarung der Byzant. Chronologie 1807, Forschungen in der alteren Geschichte Russlands, I — II, 1842. Lehrberg Untersuchungen zur Erlauterung der alteren Geschithte Russlands, 1816 (Константинові імена порогів) i т. и.

Перші прояви опозиції сьому канонїчному поглядови не мали наукової вартости. Академічна промова 1749 р. петербурського академіка Ґ. Ф. Мілєра: Origines gentis et nominis Russorum, уложена з \604\ норманського становища, була поводом до першого нападу на норманїстів зі сторони Ломоносова. Але його полєміка не могла мати значіння: так ненаукові були мотиви її в порівнянню з науковим характером норманської теорії. Поле здобули норманїсти; „законоположник“ історії Руси Шлєцер канонїзував норманїзм в „Несторі“, книзї, що була школою історичного методу для цїлого поколїння істориків, а Карамзїн спопуляризовав його у своїй історії, що на цїле півстолїтє стала підручником історії Росії не тільки для словянського, а й взагалї европейського світа.

Важнїйший напад повів славний в розвою історіоґрафії Руси Ґустав Еверс († 1830) в своїх Kritische Vorarbeiten zur Geschichte der Russen, I — II, 1814. Ся праця піднесла цїлий ряд важних закидів проти норманської теориї: вказувала на неймовірність призвання недавнїх ворогів, виступала проти виводу імен з самих скандинавських пнїв та доводила, що Скандинави були тільки наємниками на Руси, відкидала вивід Руси з Ruotsi i Rosslagen’a, вказувала на мовчаннє північних джерел, підносила argumentum a silentio, доводила неможливість, аби Варяги занесли християнство до Київа. Збиваючи арґументи норманїстів, Еверс налягав заразом на істнованнє Руси здавна в Чорноморщинї і ся сторона була піддержана слїдом иньшим дорпатським ученим — Найманом в розвідцї Uber alteste Wohnsitze der Russen. Та як то було і з пізнїйшими антінорманїстами, сї позитивні сторони працї Еверса діскредитовані були хибами в його пробах власного реконструовання істориї Руси (виводи, що Волохи — Болгари, що київські князї були з Хозарів, Аскольд і Дир — Угри, притяганнє до Руси біблїйного Роша і Роксолянів) 1), і взагалї його праця не мала того впливу, який би могла й повинна-б була мати її критична сторона.

1) Русь з Роксоланами одначе звязували й пізнїйше — не тільки Іловайський, але й Антонович (Публичныя лекціи, 1897), й ин.

Більше сенсаційна, але меньш важна в своїй основі була атака скептичної школи Каченовского; признаючи, що літописи були зложені в XIII — XIV в., вона тим самим уважала й лїтописну історію початків Руси мітом. Разом з нею виступила словянська теорія — що Варяги були балтийські Словяне: писання Максимовича (Откуда идетъ Русская земля, 1837), Венелина (Скандинавоманія 1842) й ин., але з дуже слабим арґументованнєм.

Сї атаки з ріжних боків на норманську теорію відбили два учені, петербурські академіки, що від того часу зайняли становище патронів норманїзму, М. Поґодїн своєю дісертацією О происхожде-\605\ніи Руси, 1825 (нове перероблене виданнє в II т. ИзслЂдованій 1846 — Происхожденіе Варяговъ-Руси) і Ернст (Аріст) Кунік двотомовою працею Berufung der Schwedischen Rodsen durch Finnen und Slawen, 1844 — 5. Сї книжки, особливо Кунікова, досї зістають ся найбільш повними викладами норманської теорії. Обидва учені перейняли на себе й на далї обовязок боронити норманську теорію. Кунік як досить методично вишколений ерудит одначе добре розумів, що „самими покликуваннями на ,почтенного‘ Нестора нїчого не зробиш, по части через те, що батько історії норманїзму записав переказ про утвореннє Руської держави аж 250 років по сїй подїї, по части через те, що в нїм є деякі хиби, і ними дехто покористував ся, правда — що досить довільно“. Відчуваючи вагу піднесених закидів і слабі сторони теорії, Кунік неустанно шукав нових опор норманїзмови. Полишивши на боцї Повість він звернув ся до джерел візантийських та західнїх, коментував з норманського погляду звістки Арабів (його коментарі в Каспію Дорна, „Разысканія“ при текстах аль-Бекри вид. Розеном, и. ин., потім він на сю дорогу пустив свого ученика Вестберґа), підтягав під норманську теорію звістки про Русь перед 860 р. (розвідки про кагана 839 р. в Записках Академій Наукъ т. VI, в Разысканіях IV, про амастридську і сурозьку Русь — в Bulletin hist. phil. de l’Academie, 1845 і 1881, і в Записках Ак. Н. т. XXIV). Признавши комбінаційні елєменти в Повісти по доказах Ґедеонова, він перенїс цїлу вагу з історичних доказів на фільольоґічні та етнольоґічні (став ударяти на „водобоязькість“ Словян і на подїл народів на морські і сухопутнї), а в кінцї, видно — тратячи надїю устояти ся з норманїзмом, висунув ґотську теорію („Каспій“ с. 430 і далї). Не те Поґодїн: чоловік досить слабої наукової школи, він до кінця безгранично вірив в Повість; характеристичне було його арґументованнє проти поправок в хронольоґії Повісти, спеціально — проти відсовування назад року призвання Рурика: мовляв инакше Ігор мусїв би родити ся скорше, а тим часом під Київом, коли він приїхав з Олегом, несли його на руках. При такій безграничній вірі для нього й після критики Ґедеонова в традиційній історії початків Руси зіставалося ся все „просто, ясно“ (Записки Ак. Наукъ VI. 459).