Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 185

Питаннє, як толкувати собі сю звістку? Прийняти, що се лїтературне запозиченнє, покручений відгомін оповідання лїтописної повісти про послів, висланих Володимиром на „испытаніе“? Таких запозичень одначе у східнїх письменників не знаємо більше. Чи оповіданнє лїтописної повісти не байка, і Володимир, рішивши ся з звісних нам мотивів завести на Руси християнство, дїйсно для декорума зробив наперед таке „испытаніе“ і розіслав послів? Само по собі в тім також не було б нїчого неможливого. В каждім разї з сим епізодом треба бути обережним і не викидати його як просту лїтературну видумку.

Посольства до Володимира від представників ріжних релїґій, котрі Шахматов вважає також лїтературною видумкою, теж останнїми часами своїх оборонцїв в Сркулї і Бертє-Делягардї, які припускають тут слїди ріжних посольств — тільки в справахъ більш полїтичних, нїж релїґійних. \579\

Екскурси

І. Найдавнїйша київська лїтопись.

Таке чи иньше розуміннє найдавнїйшого періода нашої історії стоїть в тїсній залежности від такого чи иньшого погляду на нашу найдавнїйшу лїтопиеь — її ґенезу, склад, джерела і т. и., бо від того залежить наш погляд на переважну більшітть звісток, які ми маємо для сього періода. Для того мусимо вглянути в сю справу трохи близше, що б було яснїйшим і умотивованим наше становище до відомостей, які вона подає нам,

Найдавнїйшою (инакше Початковою, Начальною, Несторовою) лїтописею зветь ся компіляція, зроблена в Київі на початку XI в. Ми не маємо її осібно, а тільки в складї тих лїтописних збірників, куди вона увійшла як складова, звичайно — вступна частина. В більш чистій формі вона переховала ся в двох збірниках. Одну версію маємо в волинськім збірнику, закінченім десь при кінцї XIII в. — се полудневна версія. Найдавнїйший її кодекс (рукопись) — Іпатський, званий по імени костромського Іпатського монастиря (в північній Росії), де він переховував ся, писаний (як показує знак на папері) не скорше як в 20-х рр. XV в. (коло р. 1425, як приймають). Другий відмінний кодекс — Хлєбнїковський, списаний в XVI в. судячи по письму; від нього ідуть кілька новійших копій: т. зв. Поґодїнський — списаний, як тепер здогадують ся в 1621 р. в Животові, в Браславщинї, Єрмолаївський списаний з Хлєбнїковського в XVIII в., Нарушевичівський (або Краківський), списаний з Поґодїнського. Другу версію, північну маємо в суздальськім збірнику, закінченім на початку XIV в.; найдавнїйший її кодекс — Лаврентиївський, званий так по імени писара, ченця Лаврентия, що списав її, правдоподібно — в самім Суздалї, 1377 р.; новійші кодекси: Радивилівський (инакше —

Кеніґсберський), Академічний (инакше — Троїцький) і Троїцький (згорів 1812 р. і заховав ся тільки в варіантах до 907 р.), всї з XV віку. Поза тим, в більш або меньш змінених формах заховала ся Найдавнїйша лїтопись в иньших численних компіляціях.

В найстаршім — Лаврентиївськім кодексї Найдавнійша дїтопись титулуєть ся так: „Се повЂсти времяньныхъ лЂтъ, откуду єсть пошла Руская земля, кто в КиєвЂ нача первЂе княжити, и откуда Руская земля стала єсть“. Сей титул повторяєт ся і в иньших кодексах і компіляціях, але з деякими відмінами; найбільш інтересне те, що в кодексах полудневої версії дописано: „ПовЂсть... черноризца ?еодосьева манастыря Печерьскаго“, а в однім з кодексів (Хлєбнїковськім) маємо ще й імя: „Нестера черноризця“. Низше побачимо, що отсей титул, по всякій правдоподобности, належить тільки до першої, вступної частини лїтописи, а тепер спинимо ся на отсїм імени лїтописця.

Імя Нестора в титулї „Повісти“ вийшло з давньої традиції, що Нестор, печерський монах XI в., автор житий Феодосія та Бориса і Глїба, був автором лїтописи. Сю традицію ми знаходимо вже в Печерськім Патерику (XIII в.), і завдяки його популярности сей поглядъ став широко розповсюдненим, — хоч і не загальним (бо напр. редактор Никонівської компіляції уважав лїтописцем Сильвестра). Окрім звісного нам Хлєбнїковського кодекса імя Нестора стояло в титулї ще кількох (Татїщев знав їх три), і се в звязку з традицією Патерика давало на разї, як можно було гадати, певну відповідь на питаннє, звідки зявилась Найдавнїйша лїтопись: її, мовляв, написав київський монах XI в. преподобний Нестор. На початках наукових студий давньої руської історії се уважалось певним. Було тільки певне ваганнє що до границі — де кінчить ся ота Нестрова лїтопись; але вже Мілєр в 1775 р. вказав на приписку Сильвестра під 1115 р. як на границю Найдавнїйшої лїтописи. Так справа на початку здавалась ясною. Лїтопись уважалась одноцїльною працею Нестора, і на сїм ґрунтї став звістний первоначальник наукової критики давньої руської історії Шлєцер. Він поставив першою задачою наукової роботи — відреставрувати „дійсного Нестора“ методом фільольоґічної критики, і його „Неетор“ на довго став провідником в студіях давньої руської історії. Під впливом його поглядів досить непримітно проминуло перші гадки про компілятивний характер лїтописи, висловлені особливо Строєвим, в передмові до його видання Софійського временника (1820).

До докладнїйшої аналїзи лїтописи привели доперва т. зв. „скептики“, московський професор М. Каченовский та його ученики, що рядом статей в 1820-х і 30-х рр. попробували збити певність лїтописи, доводячи, що вона не може бути утвором XI в., що заведені до неї \581\ умови з Греками — фальсіфікати, що се робота пізнїйша і т. и. Хоч як се було нестїйне в цїлости, але при тім були висловлені й деякі важні гадки, напр. що Нестор міг бути автором якоїсь монастирської хроніки, але не лїтописи й т. и. В результатї се привело до докладнїйших студій над лїтописею зі сторони її оборонцїв, і так появили ся дві важні аналїзи — Поґодїна, й особливо Буткова. Новий імпульс до аналїтичних праць дали потім статї професора московської академії Казанцева (почавши від 1849 р.), де він виступив з сильними арґументами проти погляду, що автором чи редактором лїтописи був Нестор. Його арґументи були прийняті рядом визначних учених, традиційний погляд був рішучо захитаний, і разом з тим на перший плян виступили питання про складові частини лїтописи, її джерела й редакторську роботу. На розвій сього останнього питання особливо вплинула боротьба норманїстів з антінорманїстами, що в 1860 і 70-х рр. зачіпала кардинальні питання ґенези лїтописи. В результатї появило ся кілька визначних праць, присьвячених аналїзї лїтописи. Срезневский в своїх „Чтеніях“ (1862 р.) попробував виріжнити з лїтописи давнїйші циклї записок; в полєміцї Ґеденова і Куніка про початок Руси вияснено було комбінативний характер лїтописного оповідання про початок Руси; в 1868 р. вийшла праця Бестужева-Рюміна про склад лїтописей, де він признав нашу лїтопиеь по просту архивом, в котрім переховались ріжнородні останки давнього письменства, і особливо застановляв ся над виясненнєм її компілятивного характеру.

З кінцем 1860-х рр. студії над Найдавнїйшою лїтописю затихли, але дальші роботи над давньою руською історією вносили до них важні гадки й спостереження. Важне значінне напр. мали скептичні замітки Іловайского про вступні части лїтописи, або напр. принагідно переведена деякими ученими реабілїтація звісток, що не ввійшли в Найдавнїйшу лїтопись в її чистїйших версіях, а знаходять ся тільки в пізнїйших компіляціях. Потім важний поворот в студіях над лїтописю зробив 1890 рр. петербурський академік Шахматов рядом спостережень над хронольоґією й взагалї укладом лїтописи, а особливо тою увагою, яку звернув він на 1 Новгородську лїтопиеь другої радакції: він довів зовсїм певно, що ми маємо в її вступній частинї самостійну версію лїтописи, і до того — старшу нїж та, яку маємо в ширших версіях Повісти, полудневій і північній. Виявило ся при тім ще яснїйше, що для вияснення питань, звязаних з Найдавнїйшою лїтописею, дуже важне значіннє часом мають пізнїйші, навіть дуже пізнї компіляції, поминені в давнїйших археоґрафічних плянах і видавництвах (так друга редакція 1 Новг. лїтописи, що тепер здо\582\була таке першорядне значіннє, була опублїкована тільки 1888 р., а богато компіляцій зовсїм не видано, або є тільки давнї, малоприступні, неповні й непоправні видання). В результатї, тим часом як при кінцї 60-х рр., по кількох визначних працях, присвячених лїтописи (Сухомлїнова, Срезнєвского, Костомарова, Бестужева-Рюміна), справа лїтописи здавала ся майже вичерпаною, тепер вона була поставлена на ново й цїлий ряд питань стало на чергу, для свого розвязання потрібуючи попереду ще археоґрафічної роботи. Остання книга Шахматова (Разысканія о древнЂйшихъ лЂтописныхъ сводахъ, 1908), що збирає разом результати його пятнадцятилїтньої працї над лїтописею, повинна послужити точкою виходу для дальших, дуже ще довгих студій над нею.