Історія України-Руси. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 157

Західню границю сих Володимирових надбань виказує звістна запись вдови Мешка Оди з 990-х (992-6) рр., де вона означаючи границї Польської держави, веде їх від Балтійського моря границями Прусів „аж до місця званого Русь і границями Руси аж до Кракова“ 21). Північний граничний пункт сїєї лїнїї поясняє й заразом потверджує сучасник Тітмар, кажучи, що св. Бруно загинув в 1009 р. на границях Прусії й Руси“ 22). Розумієть ся, імя Руси в сих звістках прикладаєть ся до тих україн тільки через те, що вони належали до Руської — київської держави; наданнє Оди вичисляє границї не етноґрафічні, а полїтичні. Взявши на увагу ті походи Володимира в прикарпатські краї й на Побуже (на Ятвягів), мусимо бачити тут границї Володимирової держави, хоч можливо, що сї границї були ним тільки привернені, відновлені, а не на ново здобуті. На заходї й західнїй півночи сї границї досягали границь східно-словянської кольонїзації, може й забравши дещо до тієї території від литовських племен, та містили в собі й мішані польсько-українські погранича. Опанованнє Перемишля, Червна й ин. городів та боротьба з Ятвягами — се тільки де-котрі моменти в сїм доконанім Володимиром дїлї. Чи були при тім якісь конфлїкти з Польщею, не знаємо.

На певно про конфлїкти з Польщею можемо говорити з того часу, як на княжім столї в Польщі засїв Болеслав Хоробрий (992) 23). Але близше про тодїшню боротьбу Польщі й Руси не знаємо нїчого, і я тільки позволю собі висловити здогад, що причиною могли бути забрані Володимиром пограничні землї з мішаним залюдненнєм, або може й які польські землї. Але як і в відносинах до Чехії, де Болеслав не задовольняєть ся тим, що відбирає забрані Чехами польські землї, а пробує прилучити до Польщі й землї чеські, — так було і з Русию. Заміри Болеслава стають нам ясними з подїй по смерти Володимира: Болеслав забирає тодї т. зв. Червенські городи, себто верхнє Побуже, а правдоподібно й землї верхнього Днїстра. Мабуть на сїм же ґрунті розвинули ся перед тим ворожі відносини між Болеславом і Володимиром, за його житя. Можливо, що вони стояли в певнім звязку і з польсько-чеською боротьбою, коло котрої обертала ся тодїшня польська полїтика. Вже в 992 р., як ми бачили з нїмецьких джерел, заносило ся на війну між Русию и Польщею. В нашій лїтописи є під 993 р. похід на Хорватів; може ся „хорватська війна“ лишила ся відгомоном боротьби з Польщею? Але так само вона може бути відгомоном і якоїсь иньшої війни, з Чехією або Угорщиною, за карпатську Україну 24).

Пізнїйший наш лїтописець згадує про походи Володимира в глубоку Польщу. Їх найвідповіднїйше буде як раз тут умістити. Чим воно скінчило ся тодї, не знати, але ся згадка про глубокі походи Володимира, котрої нема причини легковажити, свідчила-б за тим, що в сїй боротьбі гору брав Володимир. Се й само по собі досить правдоподібно, коли візьмемо на увагу сили Володимирової держави й ті иньші полїтичні справи, що займали тодї Болеслава та роздїляли його сили й розбивали енерґію (боротьба з Полабськими Словянами й Чехами, потім з Нїмеччиною 25). Згадку лїтописи про пізнїйшу згоду Володимира з Болеславом я уважав би натяком, що по першій боротьбі настала згода між Володимиром і Болеславом, коли він мусїв, з усїма силами звернутись против нїмецького цїсаря (1003). Се потверджує зовсїм певна звістка сучасного нїмецького хронїста Тітмара, що Болеслав видав свою доньку за Володимирового сина Святополка.

Але сей шлюб не поправив відносин між сватами, і згода не була трівка. Той сам Тітмар оповідає, що Святополк увійшов в потайні зносини з Болеславом і за його намовою готовив повстаннє проти батька, але Володимир завчасу довідав ся і увязнив сина разом з його жінкою та її духовником еп. Райнберном, приданим їй Болеславом: очевидно, Володимир підозрівав Райнберна, що й він приложив рук до сїєї справи 26). Дуже правдоподібно, що посїваючи таку фамілїйну війну в руській династії, Болеслав сподївав ся здобути сею дорогою інтересні для нього українські землї, і дїйсно осягнув був свого — тільки пізнїйше, вже по смерти Володимира.

Коли викрили ся ті інтриґи в родинї Володимира, не знаємо. Бачимо тільки, що незадовго перед смертю Володимира прийшло у нього до нового конфлїкту з Польщею: 1013 р. Болеслав завів згоду з цїсарем і рушив на Русь, прибравши собі до помочи Нїмцїв і Печенїгів. Але під час походу прийшло до бійки між Поляками й їх союзниками Печенїгами, Болеслав казав вирізати всїх Печенїгів, і похід на тім скінчив ся, очевидно — не мавши иньшого результату крім спустошення руських земель 27). На иньшім місцї Тітмар згадує, що Болеслав уступав ся за свого зятя Святополка 28). Не знати, чи не мав і похід 1013 р. сеї мети 29); але Болеслав при тім мусїв мати й загальнїйші мотиви, що виступили на верх кілька лїт пізнїйше, і його вмішання в родинні справи Володимира могли бути тільки приводом для полїтичних плянів — територіальних здобутків.

Так стояли справи з Польщею. Ще меньше, а властиво нїчого ми не знаємо, як було з українськими землями на полудень від Карпатів. З українськими землями на їх північних згірях землї закарпатські вязались орґанїчно, і прилученнє перших було прилученнєм, певно, і тих других до Київської держави — по скільки в тім часї могла бути якась трівка і скристалїзована українська колонїзація — чого властиво з певністю сказати не можемо. В вище згаданім лїтописнім текстї говорить ся, що Володимир в другій половинї свого князювання жив у згоді „с князи околными“ — з Болеславом польським, Стефаном угорським, Олдрихом чеським 30). З Чехією Володимир мусїв бути в безпосереднїй стичности, як вона володїла Краковом (за Болеслава II); хто зна, може були й які конфлїкти; може тут лежить зерно тої звістки про похід Володимира на Хорватів 31). Коли з Угорщиною Володимирова держава теж стикалась безпосередно й були які полїтичні стрічі між ними (а на се може натякати ся згадка лїтописи), то се могло б мати місце і за Карпатами 32). Але і тут може бути у лїтописця ретроспективне освітленнє, з становища пізнїйших відносин до Угорщини.

Примітки

1) Новг. с. 31, Іпат. с. 54.

2) Шахматов вважає історію мучеників, зачерпнену з книжного сказанїя, за механїчно причеплену до сеї ятвязької війни (Разыск. с. 26, 27, 147), але може бути і навпаки — що ятвязький похід був звязаний з історією мучеників в старій традиції і завдяки їй для нас захований.

3) Шахматов висловив здогад, що другий похід на Вятичів се дублєт першого (Розыск, с. 175), але виразних вказівок на се нема.

4) Пор. Іпат. с. 423. Новійшими часами бачили в них дунайських Болгарів нпр. Ґолубінский Ист. церкви І с. 167, Линниченко в Трудах К. Дух. Акад. 1886, XII, Успенский в Ж. М. Н. П. 1884, IV с. 295 (поправляє Сребреныя на Сербяны), Шахматов (Разыск. с. 175). Приймаючи, що се був похід на Болгар Дунайських, виходило б, що Володимир уже перед пізнїйшими переговорами з Візантиєю вмішав ся до боротьби Візантиї з Болгарією й виступав як раз по сторонї Візантиї; тим часом Яхя виразно каже, що перед тими переговорами між Володимиром і Візантиєю відносини були ворожі.

5) Ятвигы (зам Ятвягы) взять и Сребреныя Болгары и на Козары шедъ побЂди я и дань взять на нихъ“ — Чтенія київськ. іст. тов. II, с. 16.

6) В старших кодексах (з ґруп Іпатської, Лаврентиївської й 1 Новгор.) Псков і Смоленськ не згадують ся, тільки в 1 Софійській, Воскресенській, Никоновській і Тверській. Що Судислав дїйсно сидїв в Пскові, се видно з дальшого (під 1036 р.), а се знову робить правдоподібною й звістку про Смоленськ.

7) Лавр. 124, Іпат. с. 87.

8) Іпат. с. 505.

9) Гільдесгаймські аннали Monum. Germ. h., Script. III p. 69 (iminebat quippe illi (Болеславу) grande contra Ruscianos bellum); Тітмар VI. 55.

10) Новг. с. 81, Лавр. с. 80, Іпат. с. 54.