«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 7

Про житє людське вірили, що воно не кінчить ся з смертю: по-мерші живуть далї, можуть зявляти ся між людьми, тому треба добрим, сутим похороном заслужити собі ласку покійника, щоб не докучав і не шкодив по смерти. Ховаючи покійника, разом з ним клали ріжні річи домашні, убивали худобу домашню, а часто тряпляло ся дав-нійшими часами, що й жінка-вдова убивала себе на могилї. Арабський подорожник описав, як бачив похорон приїзжого купця з наших країв в 922 р.: його богато убрали в найкраще убраннє, посадили в його човнї, розіпнявши над ним шатро, положили коло нього його зброю, ріжну їжу й пите. Спитали його невільниць (мабуть їх привіз на продаж, як то бувало), чи котра не схоче з ним умерти, щоб жити з ним разом і з душами родичів у гарнім зеленім саді, себто раю. Одна згодила ся і її вбили в день похорону та положили з мерцем. Кинули туди ж в човен двоє коней, дві корови, собаку, півня й курку, порубавши то все на части. І потім все те спалили, а на тім місцї насипали могилу.

Се оповіданнє підходить до того, що справдї знаходять в старих українських могилах ЇХ—Х вв. В одних сторонах у нас ховали небіжчика, закопуючи в могилї, в иньших палили і засипали землю, або спаливши на иньшім місцї, складали потім недогарки в горнець і насипали над ним могилу. Разом з небіжчиком засипали чи палили ріжне добро його. На могилї справляли поминки, пили, гуляли, часом (особливо у богатших) ріжні гри справляли (се звалося „тризна"), при тім досипали могилу. Небіжчикам ставили їжу на могилї, або й при щоденнім обіді кидали страву (як се ще й досї ведеть ся на Полїсю). Житє чоловіка за гробом представляло ся як точнісеньке продовженнє його житя на землі.

14. Сїмя, рід і громада

Київський літописець, описуючи старі українські племена, хвалить ся, що тільки його земляки Поляне мали добрий обичай, жили тихо і соромливо, і шлюб був у них правильний: молоду приводили до молодого, а другого дня приносили її посаг. Иньші ж племена каже він, жили, як звірі: у Деревлян, у Сїверян і иньших не було „браченья", правильного шлюбу, а хапали собі жінок коло води, або на ігрищах, що справляли ся між селами: хапали собі жінку, хто з котрою умовив ся, і мали по дві й по три жінки. Але по правдї кажучи у всім тім не було великої ріжницї між Полянами й иньшими племенами.

Не тільки тоді, а й довго потім як заведено вже християнство, вело ся так, що богатші й значнїйші люде мали по дві жінки й більше (духовенство старало ся завести бодай, щоб одна жінка, вінчана, вважала ся головною). Сво-бідно й легко розводили ся, відправлючи жінку, а натомість брали иньшу. Жінкам же годило ся бути вірними своїм чоловікам, і вірність українських та й взагалі словянських жінок славила ся по світу.

Жінку брали або в формі купна, нїби чоловік купував собі жінку, або викрадав, хапав її. Колись дійсно тим способом собі добували жінку, але в сім часї се був обряд тільки—так от і лїтописець каже, що хапали собі жінку на ігрищу, хто з котрою змовляв ся наперед, Се так як і досї ще в весїльнім обряді нашім рід молодої стереже дївчини, а бояре молодого її силоміць добувають і з нею тікають: Приладь, приладь, Марисуню, до столу, Обступили боярчики довкола, Кіньми грають, двір рубають, Шабельками витинають, Марисунї шукають.

В старих грищах ся форма хапання, „умички" була виразнїйша. А купно жінки і в теперішнїм весіллю ще дуже добре памятаєть ся: Татарин, братик, Татарин, продав сестру за таляр, Русу косу за пятак біле личко пішло й так…

Куплена або вхоплена жінка була колись власністю чоловіка, як кожда штука його господарства; память того зістала ся в тім ото звичаї, що жінку колись вбивали на могилї чоловіка, як коня або собаку. Потім як погляди стали людянїйші, жінцї полишали до волі, коли сама схоче, убити себе, на доказ своєї вірности чоловікови; але й сей звичай, видно, вивів ся в X–XI вв„бо вже наші лїтописцї тодішні не згадують про се. Значіннє і вага жінки в сїмї теж виросли високо; за голову жінки чоловік, коли вбив її без вини, платив таку ж кару, як за кождого чоловіка. З смертю чоловіка жінка займала перше місце в сїмї і сама вела хозяйство; тільки як вдова виходила вдруге замуж. додавали дітям опікуна.

Сїмї бували тоді більші як тепер. Ще сто літ тому (а в деяких місцях і до недавнього часу) бували такі сїмї у нас, що в них було двадцять—тридцять душ; сини не відділяли ся, брати не ділили ся по смерти батька, а далі вели господарство спільно, під проводом або старшого, або найздатнїйшого „завідцї". Така сїмя та мабуть і всяка сїмя взагалі звала. ся в X–XI в. „родом". „Жили кожде своїм родом на своїх місцях, заправляючи кождий своїм родом", повідає київський літописець про давнє українське життє. Давнїйше ті роди були ще більші, до роду рахували ся родини собі рідні, хоч би й далекі, як то співаєть ся в весільних піснях, де взагалї заховало ся багато памяти про старовину:

Ой роде, роде богатий—подаруй нам товарець рогатий: Ви дайте, таточку, волики, а ви мамонько, корову, А ви дайте, братчики, баранці, а ви дайте, сестрички, ягнички, Ви, далекий родочку, червоні….

Але ті широкі роди розбили ся, ослабли старі звязки, і на місце кровного споріднення все більше значіння стало здобувати сусідство, близькість не походжончя, а мешкання. Сїмї, які мешкали разом, хоч би були й не одного род не одного походження, порішували і вели всякі справи, шо займали всю околицю, за спільною радою „віча" „старцїв", себ то старших з усіх сїмей. Старі села не сиділи так купою як теперішні: „роди" жили окремо, „о собі", як каже літописець—як наші хутори задніпрянські або гірські карпатські села. Люде сходили ся на певні місця—на ті ігрища святочні межи села, на судні „коповища", де правили суд над провинниками, вишукували злодіїв. Спільними силами для охорони від ворогів, щоб було де сховати ся в небезпечну хвилю, ставили собі „город", себ то місце огорожене, обведене ровами і валами, куди можна було звезти своїх старих і малих, жінок і дітей і всяке добро. Вся земля наша покрита такими городищами — старшими, що служили ще сховищами за сторони обведене ще другим валом, часів камяної культури, і новійшими, що будували ся за часів розселення і потім, за княжих часів. А між ними й малі, що могли придати ся хиба для одного роду-сїмі, й великі, такі де могли сховати ся люде з цілої більшої околиці. Більшість їх стояли пусті, тільки про небезпеку. Але декотрі притягали до себе людей, що осідали ся тут, виростав около „города" так званий „острог" — оселі обгороджені укріпленнями від ворога; оселяли ся тут купці, заводили торги, осїдала ся ріжна старшина, богатші й замож-нійші люде; город ставав головою більшої околии" як він рішав, так робили сусїднї села, й імя його приймала сусідня людність. Так на місці старих Дулїбів виступають пізнїйше Бужане і Волиняне, звані так від городів Бужська і Волиня; Чернигівці й Переяславцї на старій землі Сіверській; Турівцї й Пиняне в землї Дреговичів.

15. Торговля

Між тими причинами, що підіймали декотр міста над иньші, над цілі великі округи, велико важила торговля і торговельні дороги. На українській землї, як то ми вже знаємо, здавна йшла торговля з чорноморськими побережними містами, і з каспійськими та туркестанськими сторонами. І коли Українці розселили ся на своїх нових займанщинах, перейшла ся торговля в їх руки. Торгували з городами грецькими, які зістали ся в Криму і понад Дунаєм, а далї, не вдоволяючи ся тим, завели торговлю з самою столицею Візантиї, з Царгородом. З наших сторін везли туди міхи (шкірки), віск, мед і невільників на продаж, у Греків купували ріжні дорогі матерії та всякі вироби з золота і срібла, вино, бакалїю всяку. Коли степи залягли орди турецькі—Печенїги, що пробили ся в наші степи з кінцем ЇХ віку, через степи стала трудна й небезпечна дорога, і в Царгород ходили купці великою валкою, щоб відбити ся від ворогів, як нападуть.