З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 35

В кождім разі маємо редакцію сього твору, яку кирило- методіївське товариство прийняло за свою сповідь віри

146

і готовило її до розповсюдження, коли уряд її захопив. З сього погляду вона має величезний інтерес, можемо з неї довідатись, що ті найбільші люде України хотіли дати своїй суспільности і народови.

«Книга» починається начерком біблійної історії: «Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив над усею тварою чоловіка і казав йому плодитися і множитися, і постановив, щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена, і кожному колі нови і племену дарував край жити, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий від чоловіка недалеко, і покланялись би йому всі люде і вірували в його і любили б його, і були б усі щасливі» і т. д.

З дальшого наведу отсей образ викривлення християнства:

«Христос-Царь свою кров пролив за свободу рода чоловічого і оставив на віки кров свою для питанія вірним... Ученики його, бідні рибалки, розійшлись по світу і проповідували істинну і свободу. І ті що приймали слово їх, стали братами між собою — чи були преж того панами або невільниками, філософами або невченими — усі стали свобідними кровію Христовою, котру зарівно приймали, і просвіщенними світом правди... Тоді імператори з панами змовились і сказали поміж собою: «Уже нам не викоренити християнства; піднімемось на хитрощі, приймемо її самі, перевернемо ученіє Христово так, щоб нам добре було, тай обідрімо народ». І почали царі приймати християнство і кажуть: «От, бачите, можна бути і християнином і царем вкупі». І пани приймали християнство і казали: «От, бачите,, можна бути і християнином і паном вкупі». А того не уважали, що мало сього, щоб тільки назвать ся: бо сказано: «Не всяк глаголяй ми: Господи, Господи! внидеть в царство небесное, но творяй волю отца моего». І піддурили архиєреїв і попів і філозофів, а ті і кажуть: Істинно так воно єсть, ажеж і Христос сказав: «Воздадите кесарево кесареви, а божие Бо- гови», і апостол говорить: «всяка власть од Бога». Так уже Господь установив, щоб одні були панами і багатими, а другі були нищими і невольниками». А казали вони неправду»...

147

Далі вияснюється вибрана роля Словян між народами світу, а України серед Словянства: «Племено славянське ще до принятія віри не йміло ані царів ані панів, і всі були рівні, і небуло у них идолів, і кланялись Славяне одному Богу вседержителю, ще його й не знаючи». Як уже просвітились старіші брати: «Греки, Романці, Німці, тоді Господь і до меньших братів Славян послав двох братів Константина і Мефодія і духом святим покрив їх Господь, і переложили вони на славянську мову Святеє Письмо і одправувати службу божую постановили на тій же мові, якою всі говорили посполу, а сього не було ні у Романців, ні у Німців... І скоро Славяне приймували віру Христову так, як ні один народ не приймував...

«Не любила Україна ні царя ні пана, скомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство, куди кожний пристаючи був братом других — чи він був преж того паном, чи невольником,— аби християнин. І були козаки між собою всі рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слугувати всім по слову Христовому, і жадної помпи панської і титула не було між козаками. І постановили вони чистоту християнську держати. Тим старий літописець говорить об козаках: «Татьби же і блуд ніже іменуються у них». І постановило козацтво віру святую обороняти і визволяти ближніх своїх з неволі... Бо не хотіла Україна іти у слід язиков, а держалась закону божого, і всякий чужестранець, заїхавши в Україну, дивувався, що ні в одній стороні на світі так щиро не молються Богу, ніде муж не любив так своєї жони, а діти своїх родителей»...

Що до самого Костомарова годиться завважити, що свобідним християнином зіставсь ВІН ПІЗНІЙШЄ; до кінця днів своїх. В часі найбільшої своєї популярности, як професор петербурського університету, в 1861 р. попав він в прикрий конфлікт з студенством, тоді дуже радикально і против- реліґійно настроєним в більшости. Споминаючи сей гіркий і незаслужений ним епізод в своїй автобіографії, котру диктував в 1875 р. підчас сильного фізичного і морального

148

упадка, коли йому було заборонено всяку тяжшу працю, він з сього приводу продиктував цілу сповідь віри, дуже характеристичну для його світогляду в останнім періоді життя і творчости (в той час він мав 58 літ, і за десять літ пізнійше вмер). Я наведу в перекладі виривки з неї, з недавно опублікованого повного тексту сеї автобіографії, як цікавий документ:

«В сім часі молодіж стала топтати все, до чого молилось старе поколінне: реліг'ію, державність, моральність, закон, родину, власність, навіть мистецтво, Пант. Куліш,

поезію, таланти. Все, що вважалось ранійше сферою духовного світу, відкидалось як трата часу, і сам духовний світ називався мрією. Не може бути сумніву, що в усіх отих вище названих сферах були все і скрізь темні сторони, які викликали розум на критику. Релігія в вульгарнім розумінню сходила на несмачну обрядовість або абсурдне привязаннє до букви релігійних символів... Мистецтво, поезія і свобідна наука здебільшого ставали привіле- ґЧєм щасливців миру сього, які експльоатували бідну і невігласу народню масу. Песимістичний погляд на людські відносини (який виявляла молодіж 1860-х рр.) не був і новиною: сам Спаситель Христос дав йому початок для своїх прихильників. Його огненна проповідь против фарисеїв була осудом і засудом для лицемірства всіх часів. В противність земному величанню владик і царів, що вимагали собі поклонів, Спаситель наказав признавати старшим над усіми того, хто всім буде слугою... Християнський громадський устрій, появлений Христовими прихильниками першого ж дня засновання

149

Христової церкви, коли всі маючі приносили своє майно до ніг апостолів — такі прикмети, які показують, що в духу християнства був иньший принціп громадського устрою, і метою Христової проповіди було радикальне відродженнє людини. Але в тім і висота християнської доктрини, що вона, вказуючи людині ідеал, з одного боку — не має наміру 'силою примушувати її приймати сей ідеал на землі, а показує тільки дорогу до осягнення його на небі, і саме змаганнє до нього на землі кладе лише умовою здобуття небесного раювання. Христос, як богочоловік, занадто знав людську натуру і не ставив їй нездійснимих утопій. Навпаки, в своїх проповіданнях будучности людства нагадував, що в світі завсіди будуть і війни і всякі фізичні нещастя, шкідливі матеріальному добробутови людини. Через се коли ті сторони, які показували, що християнство вимагає від людського суспільства відмінних від ранійших умов, підіймали уяву людей, що мріяли про переформованнє людських громад, то з другого боку суворий і нельстивий осуд Христа про біди, які перешкоджують повному ‘щастю на землі,— відштовхував їх від Христової віри. Так було на Заході в XVIII' в., такий же процес проходив і у нас в той час. Наші ліберали від разу заняли позицію ворожу християнству, всім його догматам і моральним правилам, тим більше, що позитивна релігія в формі церкви санкціонувала законність усіх установ соціяльного і політичного побуту з тими темними сторонами, які він виявляв. Інтеліг'ентна молодіж наша перейнялась крайньою перевагою матеріялістичних доктрін і мотивів... Разом з тим розвивалась гадка, що для доброї мети соціяльної перебудови не треба перебирати в способах... Се була найчорнійша і обурююча сторона сучасного «нігілізму».

Третій визначний кирило-методієвець Куліш (р. 1817, ум. 1897) в історії українського релігійного руху особливо памятно записав своє імя перекладом Святого Письма; почавши сю роботу в 1860 р. він не вважаючи на досить несприятливі умови, не тільки довів її до кінця — на спілку з І. Пулюєм переклавши всю біблію, але і здійснив се видан-

150

нє. 1880 р. вийшов Новий Завіт, а згодом ціла і українська Біблія вийшла коштом Британського Біблійного Товариства. Тим була сповнена давня мрія прихильників української культури і подвигнення народу.

З сих власне головно мотивів, а не виключно реліг'ійних, узявсь за сю працю і Куліш. Коли Шевченко між кирило- методіївцями був речником перед усім домагань соціяльних, а Костомаров — історичних українських традицій — Куліш був проповідником єднання України з Вселюдством на г'рунті культури. Світова культура була для нього найвищим добром, провідною ідеєю й мірою всіх вартостей своїх і чужих: явищ українського життя в минулому і сучасному і всяких міжнаціональних відносин. Він дав яскравий вираз сим своїм переконанням в заспіві до «Дзвону»: «У дзвона дзвоню я, До церкви скликаю, До церкви вселенської правди. У щирих душ, чистих, високих шукаю Против гайдамацтва поради. Зберімось, порадьмось, що маєм робити З ордою, що нас облягає, Тіснить, не дає нам культурі служити, Руінної слави жадає. Порадьмося вічем, як правда свободним. Руїнні гріхи з себе змиймо, 1 духом незлобним, умом благородним Культурі спасенній служімо». Вважаючи Біблію Гомера і Шекспіра трьома фундаментальними ка- меннями сего вселенського храму, він і присвятив велику частину свого життя на те, щоб присвоїти їх українському культурному життю.