Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 67

В Appendixi, відповідаючи на спомини "Екзамену" про давніший конфесійний індиферентизм віленської русі, автор доводить, що це не було виявом свідомості церковної єдності, а просто суєтної цікавості — "почасти щоб щось побачити, почасти для цікавості, не менше того задля органів — як то звичайно буває між простим народом". Цей індиферентизм ставить на рахунок занедбання релігійного виховання народу уніатською ієрархією і на кінці додає таку інтересну тираду:

"Отже, не любов до богослуження затягала русь до костелів і зборів (протестантських), а новинки, видовища, комедії, органи, колиски, тарахкала, виганяння Юди, скидання його з неба і тому подібні дурниці. Бо нарід, як каже (Таціт), "жаден новинок" (передрук, с. 655).

На ці й інші малоприємні "штрофування" уніатська сторона відповіла устами свого віленського уніатського архімандрита Анастасія Селяви, під його таки іменем (перша в цій полеміці публікація не анонімна) під заголовком "Апtelenchus, to iest, odpis na skrypt uszczypliwy" 3 в цілком іншім тоні, ніж попередні. Очевидно, той різкий тон, який була взяла в цій полеміці сама уніатська сторона, і той оборот, що ця полеміка прибрала кінець кінцем, признаний був некорисним уніатською стороною, і вона рішила завернути дискусію на грунт більш академічний.

1 Вираз "Листа до законників", с. 747 передруку.

2 В друкованому multiensky, мабуть, malteysky?

3 Повна назва в перекладі: "Протидокір, себто відповідь на образливе писання ченців відступницької церкви св. духа, написаний отцем Анастасієм Селявою, старшим віленського монастиря св. трійці, чину св. Василія, в Вільні р. б. 1622" (час виходу ближче не показаний). Передрукував Голубєв в Архіві ЮЗР, І, VIII (1914).

В передмові автор заявляє, що він зовсім не відповідатиме на всякі образливі вирази противника, його "грубого і корчемного лаяння", триматиметься тільки чисто речевої сторони, і в значній мірі дійсно додержує цієї обіцянки. Зрідка тільки проривається грубуватими і їдкими дотинками, прозиваючи противника, напр., "браговірним" замість благовірним, і под., загалом же ця книжечка (70 сторінок) має характер спокійної, академічної дискусії, особливо в першій своїй частині, присвяченій чисто богословському питанню: що розділяє православних і уніатів. Автор бере старий оптимістичний тон: мовляв, уся попередня полеміка виразно показала, що догматичних різниць між ними нема, одинокий серйозний пункт — це послушенство папі, все інше має дуже мале значення. Він присвячує чотири розділи (І — IV) обговоренню цього питання, п’ятий — всім іншим різницям, додає ще кілька окремих уваг і цим замикає першу частину — теоретичну. Друга, менша, частина присвячена біжучій церковній політиці; полемізує з закидами, видвигненими проти уніатів, застановляється над історією цієї релігійної боротьби, вияснює причини обопільного роз’ятрення, і на погодження суперечок знов пропонує той диспут — до котрого, як знаємо, уніатська сторона вже кілька літ з усією силою закликала православну, але та не приймала. Ця друга частина дає кілька дуже інтересних місць, з яких я вважаю потрібним дещо навести на закінчення цього розділу.

Відповідаючи на наведений вище закид "Еленха" (в "додатку"), що унія погнала православний люд до протестантства і до латинства, автор доводить, що в Новгородку, спеціально згаданім "Еленхом", протестантство почало ширитися ще перед унією (як то свідчив і Скарга ще в 1570-х роках) і далі:

"І то неправда на нас, мовбито ми й по інших місцях своїм відступством, — як висловлюється Appendix, — та недбальством розпустили люд руський по костелах та зборах і дали йому затруїти наукою іновірців. Бо наші пастирі те саме й по інших місцях роблять, що і в Новгородку. Чи унія винна, що так багато княжат, сенаторів, людей значних, родовитих, шляхетського стану незчисленна сила (що ви самі згадуєте в іншому місці — в "Ляменті" вашім) з небоженства руського порозходилася, так що тепер приходиться з свічкою шукати русина-шляхтича, не то що сенатора! Це сталось раніш, ніж відновлена була унія 1, і це власне між іншими мотивами було побудкою старшим духовним, щоб відновити єдність, затверджену на Флорентійському соборі, як то й висловлено в їх постанові про унію. Більш це належить до вас, що ви закидаєте нам — ви даєте вашим людям затруюватись наукою іновірців. Чи то давно сам Апендікс 2 видав книгу, нібито перекладаючи з слов’янського на польське, і в ній викинув молитви до пресвятої діви богородиці й усіх святих? Чи не був він сам затруєний наукою іновірців і тою наукою не силувався затруїти інших, цей їдовитий павук? Аж нарешті окрикнули того вовка наші пастирі і їхні песики! Це ж ви й тепер найбільш пристаєте з іновірцями, це вам наймиліші розмови, засідання, наради з ними, читання їх книг, посилання дітей до їх шкіл, перетримування їх у себе. Чи не ви то власне, істно й дійсно даєте своїм людям "затруюватись наукою іновірців", як висловлюється Апендікс?

1 Уніатська і католицька сторона все стояла на тім, що церковна унія кінця XVI в. не була чимсь новим, а відновляла тільки закинену й призабуту єдність східної й західної церкви.

2 Так називає автор противника — титулом "додатку" до "Еленха", в посміх, очевидно.

Вже й перед тим, за ваших попередників, до вас подібних, Русь була добре затруєна! Перед унією був Скорина, єрессю гусит, що вам книги в Празі друкував. Приймали їх радо — досить того, що звався русином з Полоцька, як підписався. Смакували собі його друків, "чоловік гідний", казали "і русин, брат наш, то друкував". Симон Будний і Лаврентій Кшижковський свою отруту аріанську, друкуючи по-руськи, розсипали між попами, і ті прийняли це як лікарство, так що тепер нам трудно приходить з попами, відбираючи їм з рук ті книжчища. Твердять, що книжки церковні давні тому добрі, збирані з Письма Св., і не дають їх, хіба насильно їм відбирати, або в обмін дають, беручи за то іншу книжку. Помогли до того й ті ченці московські, котрих сам чорт навчив єресі, що були в ній обвинувачені в Москві й, прийшовши до наших країв, пристали до визначних сенаторів і велике число русі затруїли. Багато ще єсть живих, що їх знали, з ними їли й пили і дискурсів їх слухали. З того трійливого джерела пішов і той заразливий потік Зизанія, що Христос не посередник, папа — антихрист, святі не на небі, а чорт не в пеклі. Все це колотилося перед унією. Не ми заколотили Ізраїлем, "Еленху"! Не ми розпустили русь по різних сектах, як ти говориш, тільки ви самі!" (передрук, с. 717).

"Спитаєш: а як ми дивимося на тих, що переходять до римлян? Відповідаю: вашим не боронимо! Навпаки, намовляємо їх спасати душі свої в правдивій вірі, ідучи до неба дорогою як не руською — разом з нами (чому ми були б раді і того б бажали), то лядською, — аби тільки були в небі. А нашим не позколяємо (переходити на латинство), бо, лишаючися з нами й добре живучи, вони можуть бути певні свого спасення: і ми стараємося, щоб вони лишалися з нами; не багато покажете з уніатів таких, що перейшли б з нашого набоженства до набоженства римського. І ці тільки ту причину мають свого переходу, що люди думають, мовляв, через вашу ядовитість і пильний наступ на нас, а нашу тихість і скромне поступовання з вами унія не утримається. Тому завчасу туди йдуть, де вважають себе безпечнішими; але щодо віри і обрядів наших, то вони одно і друге вважають за святе. Це ваші безрозумні — ті, що воліють іти до єретиків, а єретики звуть ваші церкви ідольницями, ікони ідолами, а вас ідолопоклонниками. Це гірше, ніж (звати) схизматиками, але вам то смачніше! Дай вам, Боже, лікарства з неба — направити той ваш зіпсований смак!" (передрук, с. 716-8).

На закиди в справі козацькій "Антеленх" відповідає:

"В звичайній щирості й любові братерській до нас пишете ви на нас, нібито ми своїми писаннями подавали всім в огиду Військо Запорізьке, — так говорить "Еленх". Ми ж про козаків говоримо, що вони люди рицарські, в тім ділі дуже досвідчені, і в тій Волоській експедиції вони муром ставились за милу вітчину — муром, котрого всі сили поганські не проломили, за ласкою божою. За це вони варті нагород від короля й. м., варті похвали всього християнства, варті безсмертної слави в пізніших віках, у тих, що по нас будуть. Це не огида.