Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 65

Багато місця уділено знову інсинуаціям на Смотрицького, історії того невдалого диспуту, що він, мовляв, разом з уніатами підстроював віленським братчикам:

"Про зносини вашого Смотрицького з нами, що ми не все в "Подвійній вині" написали, тому ми там же і причину вказали, в тій гадці, що на той час того на опам’ятання Смотрицькому вистане. А що тепер оборонець заперечує те, що ми там правдиво і без ніякого перебільшення написали, то на потвердження того мусимо — хоч то не в смак буде Смотрицькому — розповісти більше, а щиру істотну правду, заклинаючи його страхом божим, аби, зібравши пам’ять свою, признав, чи не так було, як тут пишемо. А може то пам’ятати, бо нема тому ще чотирьох літ. Отже, він жалував і повторював то разів зо три, що написав книжку, звану "Лямент": "Багатьох, — казав, — я ввів у соблазнь тою книжкою, жаль мені того, хочу я то нагородити церкві божій якоюсь значною послугою, котра б стільки поправила, скільки багато вона напсувала", а такою справою називав нашу унію, для котрої він хотів працювати, порозумівшися з нами. Говорив, що книжка й. м. о. владики володимирського (Мороховського), — відповідь на її "Лямент", названа "Парегорія", — цілком його задовольнила: "Хотів я, — казав, — відписати на неї, але ніколи не міг на те зібратись: раз був зібрався відписувати на неї, але напала на мене якась тривога, вдарив я пером об стіл, а сам заплакав: і так по нинішній день не відписано". Розповідав і те, що навернув на Волині одного на унію, а той потім перейшов на римське набоженство (видко, що в тім куті Волині не було добрих священиків-уніатів) — "за це мені докорив один піп у Вільні" (не називаю його тепер, але коли нас хтось спитає, скажемо його ім’я). "За його намовою писав я до того чоловіка, казав, що то я жартував". (Але той, жартом зайшовши до Господа Бога, серйозно зістався при нім). При Леонтію (Карповичу), котрого вони мали за старшого в громаді своїй, хотів він (Смотрицький) мешкати до якогось часу, щоб його позискати, давав добрі надії на його прихильність, тільки скаржився на його лінивство, що не був роботящий. Цю таємницю звідки б ми знали? Ми з ним (Карповичем) не жили. Подавав (Смотрицький) спосіб, як прийти до згоди; називав особи, про котрі думав, що то від них залежить. Обіцяв сам з ними в тім працювати і їхати до тих місць, де котрий з них пробував. (Тут іще дещо затримаємо і не все скажемо, але і то розповімо, коли він буде таки безстидний і заперечить те, що ми подали вище: тоді мусимо виложити й решту: саме таємне — і тоді кожний зрозуміє, що не могли ми довідатись про їх таємниці, тільки від такого, що сам був добре свідом). Умовився був з нами їхати по всіх руських краях — прихиляти серце людське до обопільної згоди і церковної одності; а наперед мав то почати в Вільні — і був почав дійсно, ми то добре знаємо. Вже й ті люди, міщани віленські, з їх сторони, почали були приходити до нас. Раз якийсь прехира (przechyra) крамар підстеріг у отців бернардинів, коли він був з нами, і за це піднялось було на нього їх велебне братство: мав за це урочисту братську пригадку, не тільки від братства і свого сповідника, але й від оного Леонтія, що про нього оборонець оповідає, мовляв (Смотрицький) за його відомістю мав з нами зносини. Розповів про те іншим разом (бо не три тільки рази сходився з нами, як він каже), і тоді прийшлось нам визначити інше місце і час дня сходин, щоб нас не помічено, — в тім слухали ми його гадки і свої висловляли. Нарешті, коли почали на нього гостро наступати в братстві за скаргою одного обманця з їх секти, що хитро зблизився до нас, всього довідався, про що ми говорили між собою (з Смотрицьким), а між ними ця людина значна, щоб він (Смотрицький) або рясу (габіт) брав, або геть від них ішов, — радили ми йому зложити світську одіж і самому взяти рясу (то убрання клириків в нашому набоженстві). За тим порозумінням їздив він, іще в світськім убранні, на Волинь і до Києва, і знаємо, що таким же назад вернувся, яким від нас поїхав, тільки що його в братстві стали мати в підозрінню, то це підозріння все збільшалось, і сильно на нього натискали, щоб він прийняв монашу рясу. А тим часом дано йому книгу Марка Антонія, архієпископа спалатського, апостата 1; вхопившися її, став він тим, чим тепер єсть. Така-то постійність у того чоловіка: одна книжка одного апостата, що вивів нову секту в християнстві, доти небувалу, що її й Англійське королівство (куди він був звернувся) прийняти не хотіло, так його у всім змінила, що з коней зійшов на осла" (передр., с. 590-2).

1 Марк Антоній Господнєчич (в латинізованій формі de Dominis), хорват з роду, католицький архієпископ Спалято, — це трагічна фігура тодішнього церковного життя. Зневірившися в папстві, він вирікся його і, виїхавши до Англії, там шукав співчуття своїм поглядам, котрі він виклав у кількох латинських трактатах. Не знайшовши тут суголосного грунту, вернувся назад до Рима, був тут арештований і відданий під суд; умер у "в’язниці Ангела" р. 1624 і як єретик був засуджений кінець кінцем на посмертне спалення: його викопали, спалили разом з його творами. Його постать і писання, звернені проти папства, звернули на себе увагу на Україні, писання його перекладались і використовувалися в полемічних писаннях проти папства і унії. Знайшовся переклад його головного твору "De republica ecclesiastica", виданого в Лондоні 1617 року під назвою "О речи посполитой церковной", — "Описаніе рукоп. церковно-археол. музея", ч. 112.

Було б інтересно за вказівкою "Екзамена" прослідити, наскільки Смотрицький у своїх писаннях цих років справді стояв під впливом Господнєчича, але такого аналізу досі не зроблено. Копистинський у "Палінодії" цитує його кілька разів.

На всі три писання, випущені в другій половині 1621 р., православні братчики, пером того ж Смотрицького, котрого вважали автором братських писань і, очевидно, справедливо, — відповіли на початку 1622 р. великою брошурою, майже книгою (100 сторін друку) під заголовком "Еленх" (Elenchus pism uszczypliwych і т. д.1

1 Повний заголовок (в перекладі): "Явне оскарження против образливих писань, виданих монахами віленськими святотроїцькими, написане монахами Віленського братського монастиря церкви зійстя св. Духа; в Вільні р. б. 1622". Передрукував Голубєв в Архіві ЮЗР, І, VIII (1914).

"Еленх" — явне оскарження). Вона складається з двох нерівних частин. Перші три чвертини це властивий "Еленх", по нім "додаток" (appendix — na Ехатеп Obrony Weryficatii), що займає останню четвертину. Властивий "Еленх" знов-таки поділяється на частину загальну, що займає приблизно половину і полемізує головно з "Листом до законників", хоч і не називає його виразно (мабуть, взявши під увагу дуже тверду осторогу його авторів — більше не приплітати їх до цеї полеміки). Друга половина складається з восьми більших і менших розділів, присвячених різним канонічним і церковно-історичним питанням, порушеним у полеміці ("про причини роз’ятрення", "про схизму", "про назву: "вселенський єпископ" і т. д.); найбільший останній розділ (л. 29 — 36 ориг. нумерації) п. н. "Апостати наші — це апостати від монашої скромності і невинності", це гаряча інвектива против Рутського і його старшини, в котрій знову-таки порушені прерізні питання. Тими писаннями, проти котрих виступає "Еленх", доповняючи, мовляв, аргументацію "Верифікації" і "Оборони Верифікації", він називає "Подвійну вину", "Пробу Верифікації" і "Екзамен оборони", пропустивши, як я вже зазначив, "Лист до законників", хоч з ним чи не найбільше рахується.

"Апендикс" спеціально займається "Екзаменом оборони", як це зазначено в його заголовку: переходить один за другим його три розділи, розглядаючися, чи не лишилось ще і в них що-небудь, варте зауваження. Таким чином ціла книжечка, відмінно від "Оборони Верифікації", подібно до "Екзамену", має характер збірника таких відповідей на порушені теми, а заразом принагідних притинок противникові. Тому в цілому для читання нудна і невдячна, але стрічаються епізоди інтересні, написані живо, темпераментно, літературно. Спинюсь на деяких.