Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 62

"А в Києві ваш той нібито митрополит Борецький як колотив? Уряд королівський прибиває по містах королівські універсали, аби його (Борецького) ловили, а він прибиває свої погрози, щоб попи до нього на собор їхали. Вже один собор попам відправив в Києві, другий — шляхті — в Житомирі. Чи то не бунт? Не можна при тім промовчати і грубої брехні того чоловіка, що не цінячи, видко, своєї честі і мало її маючи, кидається на честь наших старших, шановних людей. Каже, що через них місця олтарів пішли під мечеті, корчми, кухні. От розпусти паща! Як це можна говорити, і хто тобі повірить...

Ми хвали божої пильнуємо; в Вільні, окрім звичайного богослуження, кожного дня невідмінно відправляється три служби божі коло трьох олтарів... Згадувалисьте раз з кафедри (мабуть, не маючи чого іншого говорити на кафедрі), що у нас до церкви просфор не носять, панахид не відправляють; але якби ви в наших церквах бували, інакше б говорили: те саме співаємо й читаємо, що й ви! В олтарі коло святих дарів більше пошани й порядку, ніж у вас: кождий це признає, хто у нас буває. Про духовенство, щоб воно не було в грубіянській простоті, як ви висловлюєтесь, ми стараємось, і за той десяток літ зібралось уже їх у чернецтві більше сотні таких, що відбули науку або відбувають: дасть Бог, пізнаєте їх у своїм часі! А що до прополіровання світського духовенство ще не прийшло, то з старими трудно, не скажу — неможливо, а про молодих старання єсть, яке на той час бути може. Єсть школи — тільки що ви про них знати не хочете, і про дальші робляться заходи. Щодо слов’янського язика, то ми ніколи ним не гордували, то вам хтось дав хибну звістку; навпаки, ми з слов’янських книг беремо проти вас доводи, їх пильно ховаємо, кохаємося в них. А навпаки, це з вашої громади був такий, що казав їм (слов’янським книгам) не вірити. Руської мови і публічно вживаємо на казаннях, і приватно нею говоримо: брехня це, немовби вона була в нас у посміху!" 1

1 Архив ЮЗР, І, VII, с. 496-9.

Велику латку пришито персонально Смотрицькому: закидаючи нестійкість і неусталеність релігійних поглядів у православних, таку саму невиразність і непостійність закинено самому Смотрицькому.

"Коли хтось від нас того вимагатиме, все то доведемо. Не кажучи про давніших ваших теологів, що писали тому 20 років і в друк дали свої писання: Зизанія, Суражського, Герасима попа, котрого сином ваш Смотрицький, і Філалета, що був новохрещенцем, Клірика Острозького та інших, їм подібних: в їх писаннях знаходилися погляди кальвінські, новохрещенські, а деякі й такі, котрих досі ще ніяка секта не голосила, напр., що Ісус Христос не єсть посередником (між Богом і людьми); от ці були апостатами від віри св. отців східної церкви. А вже про вашого Смотрицького не можу замовчати того, що досі від нас не виходило в публіку явно, та й тепер іще не все буде сказано, а дещо зістанеться в тайні; тільки те, що до тої речі належить безпосередньо, доконче треба згадати. Він довгий час мав переговори з нашими старшими — причім бували й декотрі світські — про те, якби він міг прийти до згоди з нами й громаду свою привести. Договорився з нашими, що він вірить у все, в що вірить римська церква, себто про походження св. духа, про владу папи і всі інші пункти, — і не тільки на словах то говорив, але й самим ділом досить ясно свідчив, що з нами щирий був: говорив з деякими з своїх, від котрих ми то потім чули, що римляни в вірі своїй будуть спасенні. І то був доказ його щирості, що він нас намовляв, аби ми на них наставали, викликаючи їх на диспут, і вказував способи, як до того привести, і через одну особу, добре знайому нам й йому, посилав нам остороги усні й писані. І вже був привів своїх до диспуту з нами, та якийсь лихий вітер повіяв і чорними хмарами закрив сонячне світло, аби його не бачили: коли мали ставитися на диспуту, за три тільки дні перед ним відмовились, а цілі два тижні порожньою надією тішили нас і визначніших сенаторів. Він же радив нашим старшим, аби все-таки їх викликали — хоч прийдуть, хоч не прийдуть, і аби вказали самі слов’янські книги, потрібні до оборони одності. І так сталось: духовні їх не прибули, але визначні світські люди, чоловіки й жінки, окремо до нас запрошені, прибули і охоче слухали. А що самі просили нас, аби то було видано друком, ми це видали. При тім сам Смотрицький, своєю рукою написавши кільканадцять тез про тайну святої трійці, а саме, про походження св. духа, послав до нас, намовляючи, аби ми їх видали при тій книжці. Була в тім трудність, що не випадало друкувати того так багато при польській книжці, в котрій і інші речі були, але вибравши, що здавалось нам потрібнішим, ми надрукували і назвали книжку "Obrona Jednosci" 1.

1 Це та книга, випущена в 1618 р. під іменем Кревзи-Ржевуського, що стала приводом до написання "Палінодії" Копистинського (див. вище, с. 70).

Він же не переставав мати з нами зносини і навіть декотрих світських приспособляв до своїх поглядів, аж то помічено. Тоді все виявилося, і був бідний чоловік в клопотах у нерозумних. Отже, коли той чоловік і тепер тої ж віри, котрої тоді був, то він брат наш; коли іншої, то це він істотний апостат, бо відступив від пізнаної і перед людьми визнаної віри — а було їх там кілька, духовних і світських" 1.

На ці обвинувачення й інсинуації Смотрицький поспішив випустити нову брошуру, а властиво цілу книгу (127 сторінок), назвавши її "Обороною Верифікації" 2. Писав її, очевидно, десь літом 1626 р. в кілька тижнів після видання "Верифікації" 3 (закінченої в червні).

1 Архив ЮЗР, І, VII, с. 492-3.

2 Повна назва в перекладі: "Оборона Верифікації від скрипту, званого "Подвійна вина", виданого громадою церкви св. Трійці, що обвинувачує її ("Верифікацію") в образі маєстату короля й. м. гонору і репутації шановних людей, духовних і світських, а вона ("Верифікація") від образи маєстату короля й. м. чиста і гонор і репутацію шановних людей, духовних і світських, заховує. Видана монахами монастиря Віленського братства церкви св. Духа, в Вільні, р. б. 1621". Передрукував Голубєв в Архіві ЮЗР, І, VII.

3 Так стоїть на початку "Оборони", с. 345 передруку.

По порядку переходив параграф за параграфом всі пункти "Подвійної вини". Ще раз піддав аналізові інститут королівського патронату, доводячи, що владики не порушили королівських прав ані канонічних постанов, прийнявши посвячення від патр. Феофана, законного єрусалимського патріарха, а не самозванця, як його проголосив уряд після його виїзду, з уповноваженням царгородського патріарха, законного і всіми признаного зверхника руської церкви. Полеміка на ці канонічні теми займає першу, більшу половину книги (багато місця уділено історичним доказам того, що влада царгородського патріарха над місцевими православними признавалася і в Польщі, і в Литві), Друга половина присвячена останнім подіям: хто кого скривдив і хто кому завинив: частина найбільш жива і для історика життя і письменства інтересна. Я наведу, передусім, автоапологію Смотрицького, написану у відповідь на наведені пригадки "Подвійної вини", розуміється, в третій особі, бо книга вийшла знов під іменем ченців Святодухівського братського монастиря.

"Отець Смотрицький, чисто провівши свої молоді літа, аж до літ мужества, тут, на вітчині, і в чужих краях у свобідних науках, коли по кількох роках життя дверного (світського), прожитих на спочинок по шкільних порохах, прийшлось вибрати йому рід життя, щоб привести до ладу призбираний за стільки літ матеріал своїх студій на користь свою й ближніх, вирішив не вступати до монашеського чину (до котрого мав охоту майже з дитячих літ), поки не довідається добре про завдання обох сторін в тім (конфесійнім) розділі братії, що його завсіди журив. Завдання своєї сторони знав, другої сторони — не знав. Тому, маючи вже замір здійснити той святий замір — прийняти монаший стан і поїхавши до Вільна і вступивши до нашого монастиря віленського, щоб тут якийсь час приглянутись і своїй здатності до того монашого стану і нашому пожиттю без всякого покрову, як тому є звичай в монастирях, мешкаючи тут вільно від усяких світових занять, задумав він познайомитися з завданнями і намірами противної сторони. Отже, шукав такого способу, щоб і їм до нього, і йому до них ходити і розмовляти було дозволено від старшого, котрого волі і владі він як послушник підлягав. Отримавши без труду (такий дозвіл), він часто мав у себе молодших людей з противної сторони — це ви добре знаєте самі, як часто бувала в них духовна розмова, і з ним (Смотрицьким), і з покійним його попередником, нашим архімандритом (Л. Карповичем). А що його бажання йшли не до молодіжі, котра не могла йому дати повної відомості в тім, чого він потребував, то побачився двічі з о. Рутським, а за третім разом о. Рутського не було, а бачився з о. Йосафатом і Кревзою. А бачився з ним не для таких зносин, нібито, як обвинуватець удає, хотів він сам перейти і свою громаду привести до згоди з ними, але (щоб довідатися), яка мета унії і чи може в ній зістатися в цілості віра нашого східного визнання, коли б так прийшло до унії з усім народом руським... (с. 425 — 6).