Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 5

1 Про ці заяви див. в "Історії України", VII, с. 394 — 5.

Цими заявами козацтво, таким чином, прилучалось до релігійної (національної властиво) акції шляхетства, долучаючи до його конституційних і парламентарних засобів свою скорочену козацьку процедуру доходження (як Тискиневич в своїм листі проголошує: "Єстли бы умыслу своєго отмЂнити не мЂл оный рострыга, a мЂл бы збороняти православні богослуження — дозволили єсмо єго гдЂ ж — колвек здыбавши яко пса убити, а мы такого и боронить словом нашим рыцерским обЂцуєм"). А що найважніше — додавали до того таку ж коротку військову екзекутиву. Вона дійсно відразу ж стримала зазіхання Потія на православні церкви Києва. За її поміччю печерський архімандрит позавертав назад маєтності печерські на Білорусі, що король був повіддавав Потієві, і таким чином відразу поправив економічне становище свого монастиря (уніатський митрополит, наступник Потія, з огляду на неможливість утримати маєтності супроти козацької екзекутиви кінець кінцем за певну суму відступив від своїх прав і, очевидно, сам, щоб одержати бодай ці гроші, виходив у короля потвердження Печерському монастиреві, тій цитаделі схизми, на ці маєтності) 1. Під її охороною заїжджий грецький митрополит Неофіт, закватирувавши в Печерськім монастирі, весною 1612 р. почав виконувати тут єпископські функції: святив церкви, ставив священиків і дияконів, роблячи тим болючу конкуренцію претензіям уніатського митрополита та заступаючи недостачу православного єпископату під таку незвичайно гостру й болючу хвилю, і нічого не можна було йому зробити — функціонував він тут аж до повного відновлення православної ієрархії патр. Феофаном. Завдяки ж цій охороні київська православна громада могла собі організувати й закладати всякі церковні й культурні установи явочним порядком, цілком не журячися королівською адміністрацією, і хіба тільки "для порядку" пізніше, "заднім числом", випрошувала собі при догідній хвилі королівський дозвіл на різні установи, які вже давно були введені в життя.

На іншім місці я докладно вияснив, і нема потреби тут те все докладно повторяти, — яке значення мав оцей союз з духовенством, шляхтою, міщанством на грунті спільної оборони "старожитньої православної релігії" 2.

1 Про це в VI т. "Історії України", с. 398. Там вказано й такі факти, коли за поміччю козаків Плетеницький відбирав різні маєтки від шляхти, навіть від адміністрації кн. Острозьких.

2 В VII т. "Історії України", с. 400 і далі; також "Культурно-національний рух", с. 204 і далі.

Він давав користі нібито чисто моральні, але великого значення. Незалежно від того морального задоволення, що давала членам козацької верстви ідеалізація козацького ремесла як боротьби за батьківську віру — себто найбільш високе й ідеальне, що давала людині тодішня ідеологія, — мало чимале значення для неї, що союз з іншими соціальними українськими верствами на грунті спільної боротьби за церковні й культурні національні вартості перекидав місток через політичні та соціальні розходження. Усадовлюючися "на волості" (залюдненій українській території) і претендуючи на провідну роль — роль господаря тутешньої "України", козацтво наступало на права і претензії, на стан володіння інших верств — не тільки шляхетської, але й духовної і міщанської, не раз навіть дуже болюче. Селянство воно мало за собою, поскільки ослаблювало поміщицький режим і відкривало можливість визволення від поміщицьких претензій переходом під козацький присуд, але цим самим воно наступало на економічні й класові інтереси всіх владущих верств: магнатів, шляхти, того самого духовенства і навіть міщанства, бо його вища верства теж володіла підданими, земельними маєтками, а крім того з неприємністю зносила конкуренцію козацького присуду з юрисдикцією магістрату, переходи міщанства під козацький присуд і т. ц. Наскільки козаччина була приємним і бажаним сусідом як воєнна і оборонна сила, в цих ще не зовсім замирених умовах східноукраїнського життя, настільки неприємним співмешканцем була вона з цього соціально-політичного погляду. Відчувати цю колізію козаччині не було приємно — маючи вічно відкритий фронт проти уряду або проти магнатської верстви старост-державців, що фактично цей уряд репрезентувала, і лихенька згода під прапором спільного національного, релігійного інтересу була все-таки для неї краща, ніж відкрита ворожнеча і соціальна війна. Задля цього також варто було попіклуватися про ці релігійні інтереси, і ми справді бачимо, що від цих декларацій 1610 р. почавши, провідні козацькі круги твердо тримають у програмі козацтва, при всяких домаганнях перед урядом, справу забезпечення "старожитньої релігії народу Руського", а козацька старшина, в міру розвитку своїх засобів і впливів, входить у ролю патронів і ктиторів церковних, заміняючи в цьому шляхту і міщанські колективи.

З свого боку православне духовенство, — заплющуючи очі на соціальні розходження, — з цілою силою особливо в цім періоді гострої боротьби за забезпечення православної церкви (пізніше це змінилось, коли протекторат став не так потрібний) потверджує значення і роль козаччини як оборонця православної віри, як свого роду хрестоносного православного лицарства. Найбільш яскраво заявила це відновлена завдяки козаччині православна ієрархія в своїй "Протестації" 1621 р. Про цей київський твір — один з найважливіших, які маємо з цієї доби, докладніше буде мова нижче, тепер тільки підчеркую, що в ньому новий голова православної церкви, митр. Борецький з товаришами-владиками признавали перед урядом і всім католицьким світом, що козаччина являється наступницею і спадкоємницею "тої старої Русі", що за нею зітхав І автор "Перестороги" і всі ревнителі колишньої руської слави й сили — старих руських князів, їх подвигів для Руської держави, для православної церкви і її культури. "Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювали Грецьке царство Чорним морем і сухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах ходило морем і землею (приробивши до човнів колеса) та Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки хрестилися разом з Володимиром, приймали віру від Константинопольської церкви і по сей день в цій вірі родяться, хрестяться і живуть".

Митрополит і владики заявляють, що козаки — це дійсні лицарі Христові, які покладають для нього найбільші заслуги. Найбільш добродійства зневоленому християнству віддають греки своїми викупами християнських невільників з турецької неволі, король іспанський своїм славним флотом, котрим громить магометан на морі, і військо запорізьке своїми сміливими походами на поган. Віра й спасення душі — це провідні завдання їх походів на морі й на суходолі. Їх головна мета — визволення невільників. Здобутою здобиччю вони передусім наділяють церкви, монастирі, шпиталі для калік і убогих і духовенство. Це великий знаряд божий на захист християнства і страх невірним, котрими сам Бог і керує. "Бог керує ними, і він тільки знає, на що він заховує останки тої старої Русі та їх правицю й силу на морі й землі розширяє так далеко й широко. Як хтось писав, що Бог положив татар, як перуни і громи, щоб ними навіщати й карати християн, так він положив козаків як другі перуни і громи живі на землі й морю, щоб ними страшити й громити невірних турків і татарів".

Цією декларацією нова православна ієрархія заплатила довг козаччині, котрій завдячила своє посвячення. Немала то була річ з її боку — проголосити репрезентацією руського народу і носіями його традицій, його слави людей, котрих у польських урядових кругах, між собою, звичайно, не величали інакше як розбійниками, наволоччю, розбещеним хлопством (автентичні вирази їх урядового шефа — коронного гетьмана Жолкевського 1) і вважали за людей, позбавлених всякої релігії (не так давно, в 1580-х рр., авторитетний польський географ Сарніцький, як відомо, зарахував їх "в більшості до релігії магометанської") 2.