Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 29

Натомість досить довга декламація "на Феофанію альбо Богоявленіа" (64 строфи) не дає чогось інтересного; досить вона сіра і монотонна; відзначу тільки кінець, де автор заповідає подібний цикл святочних вірш на великодній цикл: "Хотячи ся въскресе / ніа домЂстити И на Христос — воскрес зно / ву рифмы зложити, Чим могучи пресвЂтлый день оный здобячи И "въистину въскрес" / до себе мовячи".

Після цієї вірші, дрібнішим друком — таким, як присвята, — надруковане віршоване післяслово "До чительника" (20 строф). Автор просить його ласкаво і "вдячно" прийняти цю книжку, вважаючи більше на його "хуть" (добру волю), ніж на художество (умЂєтность), і або "дати місце" цій книжці, або, коли цей читач уважає себе "ученшим", нехай "рачить иншую написати" — "которыє рифмы (що їх читач напише), певне бу / дуть мЂсце мЂли И за преднейшіи ся / у всЂх розумЂли". Аби тільки не було "заздрості" — без неї все добре, "Там приязнь плынеть и все / доброє походить". Коли це писання автора буде "вдячно прийняте" і його добра воля відповідно оцінена, то він знайде для видання і щось значніше, з святих старих авторів, таке, що й церкві стане на пожиток:

А тоє наше хоть ся / в порывч 1 написано,

Быле бы ся що єсть c хо / ти всЂм указано, —

Противно чому кгды вдяч / ность будет видати,

Будет ся тыж и що знач / ного выдавати,

Иле що бы з авторов / святых старых было,

А ними ся пожиток / церкви учинило.

Таке це невеличке, але інтересне писаннячко, яке не тільки виявляє нові літературні течії, але й дає їм певні директиви.

Рівняючи його до іншої віршової літератури, треба йому признати певну, хоч і не дуже велику вартість. Автор не йде невільничо за чужими взірцями. Докладний аналіз, переведений над цією збіркою С. О. Щегловою — спеціалісткою в релігійно-віршовій літературі — виявив тільки дуже загальні, з невеликими виїмками 2, аналогії з церковною учительною словесністю і з польськими релігійними віршами, так що ці порівняння підчеркують тільки незалежність автора від літературних взірців.

1 Нашвидку.

2 До таких належать отсі паралелі:

Претож невЂсты хотЂте быти паннами,

Абысте през чистость были Христу матками.

НынЂ Вифлеєм, дом хлЂба, церковь Христова

Жены дЂвствуйте, да Христовы

будете матере (слово Григорія Вел. на Різдво).

Вифлеєм нарицаєт ся дом

хлЂбу (поученіє на Різдво, в Великих Мінеях).

Тільки дуже загальні риси бере він із своїх джерел: Св. Письма, богослужебного матеріалу тощо. Правда, його власна літературна інвенція не визначається яскравістю. Його образи доволі монотонні й сірі. Круг ідей доволі бідний, і не раз можна стрінути буквальні повторення на протязі цієї невеличкої книжечки. Але все-таки він дещо приносить нове і небанальне, як це тільки що відзначене голосіння над померлим владикою, що, почистивши від деяких церковностей, аж проситься поставити коло "руського плачу" Себ. Кльоновича. Або ота маленька буколіка — образ веселих пастухів, що бозна через кілько рук заблукала від Вергілієвих пастухів і дала оригінальний рефлекс, не подібний до польських пастирок. І образ побивання дітей не зовсім мертвий, хоча й бракує йому глибшої емоції. Емоції, темпераменту взагалі бракує авторові, та й іншим віршарям: проробляючи таку, мабуть, не легку "кунштовану" операцію з метром і римом, вони, видно, вважали, що ся штука вистає за все і робить зайвою які-небудь художні прикраси мови. Риторична симетрія, котрої приклад я дав на с. 109 ("Земля, которая" тричі починає строфи одну за другою), стрічається рідко 1, і це майже одинока риторична фігура, коли не рахувати простих і негативних порівнень, доволі невибагливих.

1 Подібна симетрія з прологу:

НынЂ нас солнце зе Всхо / ду справедливости

Навежаєт всЂх з гойно / и добротливости,

НынЂ проклятъство за грЂх / от нас отступаєт,

А на тых мЂст благосло / венъство наступаєт.

НынЂ теды всЂ радуй / мося в духу гойне,

Пану своєму приго / товившися стройне.

Структура фраз і спосіб вислову доволі ясний, полонізмів порівняно не так багато. Вірш тринадцятискладовий з цезурою після сьомого складу, витриманий через усі декламації (подекуди недотриманий, очевидно, через помилку, може, навіть друкарську, — як, наприклад, зазначення на с. 111). Але цезура цуже часто нефортунна, розриває слова цілком не можливим для нинішньої декламації способом, і взагалі акцент вірша з наголосами слів розминається цілком, так що теперішньому декламаторові треба б великої штуки, щоб це продекламувати.

Хоч Беринда обіцяв продовження цього віршувального куншту, але до цього, здається, не прийшло. Слідом за виданням цієї книжечки його запрошено до літературної праці до київського гурту, і йому довелось засісти за богословську роботу. По тодішнім поняттям це була далеко почесніша і потрібніша робота, ніж піїтика, і тому, може, він залишив віршувальний куншт іншим. Але можливо, що під впливом Беринди, за його вказівками, зложений був панегірик Плетеницькому, виданий якраз після того, як Беринда став на працю в Києві: "ВЂзерунк цнот превелебного в БозЂ єго милости господина отца Єлисея Плетенецкого, архимандрита кієвского монастыря Печерского и проч., друковано в святой великой ЛаврЂ Кієво-Печерской року 1618". Перший продукт нового кунштованого віршування, який маємо з Києва, підписаний поза тим незвісним іменем якогось Олександра Митури, цілком ідентичний з різдвяними віршами Беринди своєю фактурою (так само двостихові тринадцятискладові вірші, з цезурою після сьомого складу), поділ на частини з окремими титулами, присвята на коляду з деякими стилістичними подібностями з колядою львівською (і з характеристичним для Беринди пієтизмом для Балабанів, фундаторів Стрятинської друкарні, перенесеної до Києва), може бути так, як і різдвяні вірші, вислідом занять Беринди піїтичеським художеством з молодшим наростком лаврської школи. Автор, як побачимо зараз, виразно говорить про себе як про новика, що виступає на новій, перед тим "неумієтній" ниві.

Твір у сумі значно менший від львівських віршів, разом 85 строф на шести маленьких карточках. Розклад відворотний: дев’ять окремих вірш, по 8 — 9 строф кожна, з побожним побажанням або компліментом на кінці кождої. Потім "промова", присвята і на самім кінці коляда. Я почну з неї:

Кождый вЂрный cсего дня / духом веселися

А на пристьє Христові / пильне готови ся.

Он к нам з неба на землю / позволил зступити

Бы от владзы шатана / могл освобити

Люд, творєнє рук своих / и так ся понижил,

Же ся до нас, нендзников, / ведлуг тЂла зближил.

Яко ж его витати, / о то ся стараймо,

Як може быть напенкней / в тоє потрафляймо.

Доки чинЂм всЂ сполне / за то повЂщенє,

Же през пристьє на землю / справил нам збавенє.

Абы теж день тот святый / свого нароженя

В веселю дал отправт(ь), / просЂм узыченя 1.

В "промові" (присвяті) автор рекомендує свою працю "Як першій мой колоск неродного жнива (неродного — очевидно, в значенні неврожайного), котрого в невмЂєтность обфита єсть нива" (можна це розуміти про самого "невмЂєтного", початкуючого автора і загальніше — про київський переліг). Звиняється з своєї смілості і прирівнює своє бажання описати "на аркуші паперу" цноти і заслуги шановного архімандрита — "Чого б и сам Цицеро не могл доказати" — з замислом вилити море до викопаної на березі ями:

Збытней своєй смЂлости / велце ся дивую,

Же ся речей великих / — простак — подеймую:

Цноты твои, о отче, / всему свЂту явны,

А в кгмЂне 2 православных / велице похвалны.

Границею обвести / в аркушу папЂру,

Котрым до величеня / нЂхтъ не найдет мЂру.

А власне подобенство в той мЂрЂ найдую,

И собЂ то за власност(ь) слушне приписую

Якбы хто в дол море выляти ся важил —