Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 27

"І ми, русини, побажаймо і подвигнімось, щоб піднятись на таке життя, і тоді і за поміччю божою виростемо й умножимось. Ідім слідами апостолів і мучеників, дерзаймо їх дерзновенням. Бо і ми маємо в Сіоні плем’я і в Єрусалимі рідних у вірі, і блаженні тим. Так глаголе й Господь устами Ісайї: блаженний, хто має плем’я в Сіоні і в Єрусалимі родичів. Там-бо дух св., зійшовши на Сіоні, дав віру. Відти апостоли, проповідуючи по вселенній, і до цього краю принесли її, як я вже сказав. А ми, заховуючи її діло, — маємо плем’я і рід нам єдиновірний у Єрусалимі: відки нам початок і ісход, туди і обращеніє ("орієнтація") наше повинно бути завсіди.

Заховаймо ж цю з Сіона і Єрусалима вийшовшу віру! Тікаймо від півночі і біжім до Сіону! Як Господь через пророка Захарія говорить: тікайте від півночі, бо од чотирьох вітрів небесних зберу вас! До Сіону вертайтеся ви, що живете у доньки вавілонської. Там нам спасення прорік Господь через пророка Іоіла: на Сінайській горі і в Єрусалимі будуть спасенні: себто ті, що ісповідують і заховують дану в Сіоні і в Єрусалимі благодать і православіє..."

На цьому я кінчу, відкладаючи дещо до розділу про відродження в київськім гурті історичної української традиції, що дуже сильно проступає і в Копистинськім. Той, хто мав терпеливість прочитати ці довгенькі витяги з його писань (короткі, в кілька фраз цитати тут не поможуть!), я думаю, міг переконатися, наскільки це був цікавий письменник і представник нового культурного руху. Суворий ортодокс, ученик Йова Княгиницького, вихований у відродженім афонсько-болгарськім містицизмі, повний переконання в єдиноспасенності візантійсько-слов’янської культури, в духу майже Вишенського, він одночасно незвичайно живо відчуває пульсацію сучасного життя, розуміє його актуальні інтереси і вміє видобувати з свого традиційного арсеналу те, що може служити цим вимогам і завданням сучасності. Не гребує, як показують його казання і апарат "Палінодії", засобами католицької схоластичної школи і католицької ерудиції, але заразом не відривається ні на хвилину від широких перспектив східнослов’янської балканськовізантійської спільності: великого східноєвропейського культурного світу, в його інерції відчуваючи всією істотою своєю великі потенціальні сили. Це дуже цікавий представник короткої і, на жаль, не розвинутої в своїх засобах і можливостях передмогилянської доби київської: менш рухливий, вразливий і експансивний, ніж Смотрицький, але далеко глибший і органічніше зв’язаний з традицією, ніж він. Менш, далеко менш талановитий, ніж Вишенський, але ближче зв’язаний з динамікою життя. В великій київській трійці — Плетеницького, Борецького, Копистинського — він найбільш повно відбиває цю динаміку на літературному полі, і тим більшим мусим уявляти його вплив у цьому культурному руху. Його писання, згромаджений ним матеріал і ідеологія стали сучасним книжникам за невичерпане джерело для всяких компіляцій — не тільки тутешнім, але й московським, і я думаю, що, пошукавши в болгарській, сербській, румунській книжності, там теж знайшовся б не один рефлекс його богословської публіцистики. Повторюю, в його творчості лежить один з секретів раптового відродження Києва як культурного, богословського центру не тільки України, а і всього східного православного світу, що раптом принесла перша четвертина XVII віку.

Віршування лаврського гуртка.

Друга група продукції лаврського гуртка, на котрій я вважаю потрібним спинитися трохи ширше, — це його віршування. Не бознаяк інтересні з чисто літературного становища, досить убогі з артистичного погляду, вони означають все-таки певний, безсумнівний етап у розвитку літературної форми і техніки і в загальній перспективі літературного руху цього століття становлять помітне явище, з котрим треба ознайомитись. Ми бачили в попереднім 1 боротьбу "некунштованого руського віршу" чи, як його зневажливо прозивають деякі новіші дослідники, — римованої прози, з кунштованим шкільним одностайним рівноскладовим.

1 В т. V, с. 482 і далі.

Львівська школа пописувалась цим руським віршем не тільки, мабуть, тому, що її дидаскали не володіли силабічною технікою, а також, я думаю, і через те, що вони дивились на рівноскладовий вірш як на латинську витівку, "новизну" і не хотіли від цього нерівноскладового вірша переходити на силабічний рівноскладовий. Але лаврський гурток рішуче пішов тут новими течіями. Так як у риториці — в проповідництві — Копистинський, при всім своїм традиціоналізмі, вважає потрібним присвоїти собі схему схоластичної проповіді, з її штучним поділом, формальним приступом, пропозицією і т. д., так і в поезії лаврський гурток засвоює і популяризує прийняті в сучасній польській поезії форми принагідних, оказійних віршів, панегіриків, шкільних діалогів, орацій і декламацій, їх схоластичну, силабічну, римовану рівноскладову форму, робить з них ужиток при своїх виданнях, при нагоді пускає спеціальні такі "підносні" публікаційки, а старому некунштованому віршеві, устами Копистинського, висловлює вже недвозначну погорду (в наведенім вище відзиві про віршу Смотрицького на хіротонізантів). Своїм авторитетом він дає право громадянства цим новим шкільним кунштам, помагає їм укорінитись на ціле століття або й більше в шкільному життю, в широких кругах, відки цей силабічний вірш потім переходить і популяризується в широких народних масах, викликаючи різні імітовані форми, і таким чином, як я сказав, бере участь у творенні нових форм словесної продукції.

Першим спеціалістом цього віршованого куншту виступає Памво Беринда. Ще перед своїм переходом до Києва, можливо, в ролі дидаскала Львівської братської школи, він спорудив збірничок святочних декламацій на зимові свята і видрукував у Братській друкарні, присвятивши їх як типограф "на коляду" місцевому владиці Тисаровському і "велебному пресвітерству міста Львова" під заголовком: "На Рожество Господа Бога і Спаса нашего Ісуса Христа вЂршЂ для утЂхи православным христіаном". Як одна з найраніших збірок таких шкільних декламацій, перша проба віршованого діалогу вона звернула на себе останніми часами увагу дослідників, була передрукована і піддана літературному розборові 1 і має право на місце також і на цих сторінках.

1 А. Сычевская. Памва Берында и его вирши на Рождество Христово и другіе дни, "Чтенія Нестора", XXIII, 1912 (передрук тексту з вступними відомостями про автора і твір). С. Щеглова, Один з київських літератів XVII віку. "Науковий Збірник за р. 1925" (літературний аналіз).

Книжечка починається присвятою, в якій вияснюється, що складено її з віршів, "декламованих дітками":

В Христа збавителя дня / того нароженьє

И з высокости бозско / го нас навЂженьє

Кролеве перскіє па / на свЂта почтили,

Же го c троякими по / дарки привЂтили:

З миром, з кадилом и з зло / том го витаючи,

Богом и человЂком Хри / ста вызневаючи

А иж я нендзный злота / и сребра нЂ маю,

Ото чим могу, тым тя, / пане мой, витаю.

Пане милостивый и / отче превелебный,

Пастыру добрый, церкви / Христовой потребный,

Веспол з велебным презви / терством мЂста Лвова,

Которых рада к збудова / ню завше готова —

Речій которыє бы ку / хвалЂ божой были

И людій до целю зба / венья приводили, —

Не взгоржаючи праце / ю слуги твоєго

Малый колос убого / го жнива моєго

Приійми, архиєре / ю великій значный,

Яко в речах не похиб / не дЂльный и бачный,

C чесными мнЂ отцы през / витерми своими,

ВЂрными в всем съслу / жительми твоими,

За Коляду и щодрый / день книжечку тую —

Праздника зацного на / памятку святую.

Котрая то през дЂток / есть деклямована,

И для утЂхи на день / тот з друку выдана.

Претож єи нынЂ за / коляду мЂную

И за щодрый день c худо / бы спул офЂрую.

Так святительства ваше / го превелебности,

Яко и цной презвитери / львовских вдячности