Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 95

Але пісні і ритмічні твори, котрі не ввійшли в обрядовий ужиток, в цілості або в фрагментах, переважно вигинули, часто без останку. Я вище висловив переконання, що вже в добі розселення існували у наших племен обидві форми поетичного ритму, рівноскладового — співаного і нерівноскладового — рецитованого. В обох формах, безсумнівно, складались оповідальні, епічні твори на теми героїчні і казково-побутові — прототипи тих билин, які в пізніших редакціях заховались на великоруській півночі. В наших казках і переказах подекуди заховалися також ритмічні і пісенні частини — в промовах героїв і в різних «загальних місцях», котрими старий казковий стиль був, очевидно, далеко багатший, ніж нинішній, сильно вже розложений. Такі, напр., звісні розмови Михайлика з батьком в повісті про Золоті Ворота:

Господару-цару Володимиру,

Так, в мене чаша золотая,

Вина повная

Завжди...

І часть Київа на мене йде,

Але київська громада,

То зла у неї рада... —

й інші, з котрими ми будемо мати ще діло дальше. Між казками звіринними і фантастичними заховалося кілька віршованих в цілості або в частих, а цілий ряд їх має віршовані розмови, більш або менш старого складу, як звісні пісні чарівної дудочки:

По малу-малу, паноньку, грай,

Не врази мого серденька вкрай:

Мене братічок та й убив,

Ніж у серденько та й устромив,

За того веприка, що в саду рив

(Рудч., 160).

Або голуба:

Ой буркуну, буркунець,

Був у батька одинець,

А мій батько убий-душа,

А мачуха із’їж-душа,

А сестриця-попрятниця,

Мої кісточки попрятала,

У рушничок завертіла,

Під порогом закопала

(Манж., 57).

Івасика Телесика:

Гуси-гуси, гусенята,

Візьміть мене на крилята,

Та полетіть до батенька,

А в батенька їсти й пити,

І хороше походити (Рудч., 42).

До «Рись-матери» співають:

Рисю, рисю, дитя плаче,

Дитя плаче, їсти хоче.

Відповідь:

Нехай плаче, як само хоче,

Пожарі горять, крильця смалять,

Очі слезми заливають...

(Чуб., 453).

Сі віршовані поезії самі по собі могли б уходити за пережитки магічної пісні-закляття. Але коли маємо поруч того більші й менші віршовані партії чисто описового характеру, вступи і закінчення 1, то се вказує на загальний ритмічний або мішаний, ритмічно-прозовий, стиль казкового оповідання, котрого воно набрало особливо в устах оповідачів і співаків-професіоналів.

1 От, напр., кілька таких закінчень:

Тоді він на ній одруживсь —

І стали вони жить,

І постолом добро возить.

Як почали вони пить та гулять,

Та з гармат стрілять, —

Та [й] я там був, мед, вино пив,

По бороді текло —

А в роті не було.

Як стрельнули мене з гармати,

То залетів я сюди до хати,

Та тепер тут сижу (Чуб., 35).

Варіант Рокосовської:

А я там був, мед, вино пив,

По бороді текло, в роті не було.

Як я там напився —

На гною спать положився,

А на тім гною оруді стояли,

А тиї оруді гноєм затикали.

Як не стало гною, то заткнули мною,

Як вистрілили з гармати,

То я став аж тут брехати.

Звінчались вони, і тепер живуть — і хліб жують.

Я там була, мед-горілку пила,

По бороді текло, а в роті не було.

І дали мені блин,

А той блин да сімдесять год в гною гнив,

Дак паничі такі гарнесенькі були та смілі —

Вихватили та з’їли! (с. 76).

Я там був, мед-вино пив,

По бороді текло, а в роті не було.

Правда, я молодець,

Що зробив казці конець? (с. 424).

От вам казочка,

А мені бубликів вязочка. (с. 138).

Взірцями переважно віршованих текстів можуть служити дитячі казки, напр., про «діда і бабу» (Чуб., 90):

Був собі дід та баба.

Мали собі курочку рябушечку.

Курочка яєчко знесла,

Баба хижку мила,

Тут такі віршовані партії перериваються прозовими інтервалами. Напр.: «Дуб листе поспускав. Прийшов бичок. — Чого ти, дубе, листє поспускав? — Якби ти знав, то б і ріжки позбивав». І потім знов починається повторення віршової строфи.

Сі казки з повтореннями, звісні у різних примітивних народів як забавна примітивна гра (див. згадані «Примітивні оповідання», видані Укр. Соц. Інститутом), можуть взагалі служити взірцем спеціального казкового речитативу — так званого у великоруських казкарів «говорка» — більш короткого і спішного, ніж речитатив епічний (про нього у Савченка, Рус. нар. сказка, с. 16 і 285). Я думаю, що його можна вважати спадщиною старшої, київської доби, коли не ранішої, — дарма що в нинішніх укр. записях сі партії могли з’явитися під великоруськими впливами. Як взірець наших речитативних партій, що приходить в різних казках, наведу, напр.:

Прийшли, аж ті добре шатались,

Уже з куріня забрались,

Як побігли — та й на дуба зібрались.

Стали вовки думати-гадати,

Як би козла та барана нагнати (Рудч., 42).

Стоїть кабан на цепу,

Іклами оре, ухом сіє, хвостом волочить,

За ним дощ мочить,

а назад його жнеться

І в копи кладеться —

Готове в клуні возять (Чуб., 14),

Може, на місці буде тут нагадати, що мішання прозових і віршованих партій взагалі часто стрічається в ранніх стадіях творчості, і деякі дослідники старої індійської і середньовічної європейської творчості вважають такий мішаний виклад за форму ранішу, з котрої вже пізніше переробленії були одноцільні віршовані твори. Так толкують старонімецький термін: singen und sagen, старофранцузьке: dire et chanter. Можливо, що ближчі досліди відреставрують подібну «співомовку» форму старих професіоналів і у нас (нижче я ще поверну до сього питання).

Сі професіонали у нас вигинули десь в XVI — XVII вв., і з ними вимерла і стара епічна, оповідальна поезія на старі героїчні, казкові і побутові теми, зіставивши тільки досить незначні останки в репертуарі, стилю і манері лірників і кобзарів та досвітчаних й колядницьких оповідань. Я вище зазначив, що нинішня колядницька дружина заховала ще виразні прикмети скоморошої чи яким би вона іншим іменем називалась — дружини професіоналів: співаків, плісанників і оповідачів. Колядники, де їх добре приймають, репродукують репертуар з усіх сих сфер: поезії епічної (тепер на церковні теми), величальної, веселих оповідань, плясу сакрального (магічно-обрядового) і забавного. Дещо з того можемо бачити і у реномованих забавників, які звеселяють досвітки і вечорниці веселими оповіданнями, співами і т. д.

Я все-таки думаю, що раніше чи пізніше, обережно підходячи від пережитків наших і інших східнослов’янських: від літературного і фольклорного матеріалу — наші дослідники відреставрують більш-менш докладно образ сих мандрівних труп, носіїв нашої усної літератури (епосу передусім), музики і танцю так, як вони жили у нас перед великим культурним переломом XVI — XVII в. — масовою християнізацією і перебудовою життя на основи нової народної віри. Про се буде мова далі, і далі ж я скажу, що зможу сказати зараз про нашу епічну поезію, так, як вона виробилась під кінець, перед тим великим переломом. Там я розберу се питання, наскільки пізніша великоруська билина, так, як її законсервували старі записи XVII — XVIII вв., і сучасні пережитки (онежського та біломорського району) можуть послужити для реконструкції героїчного і побутового (новелістичного) репертуару старої України. Питання се мало досліджене, і тому при нинішнім стані підготовчих студій я ще не рішаюсь видобувати з нього, з-під пізніших книжних і усних наверствовань, репертуар старших часів — навіть київської, а тим менше ранішої доби. Тому й переношу сю тему до дальших розділів, а покищо вдоволяюсь тільки тим, щo одмітив з героїчних мотивів в величальних піснях і щo ще одмічу при перегляді поетичних тем, захованих в старому літописі, та підчеркую сю нестійкість навіть більш витривалого, одягненого ритмічною формою поетичного твору, — оскільки він не знайшов собі місця в письменних пам’ятках або не ввійшов до обрядового репертуару.