Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 91

...зродила жемчужну траву,

жемчужну траву, золоту росу,

і вітри — «...зашуміли в жемчужній траві|та задзвеніли в золотій рясі».

Не диво, отже, коли у героя величання

срібна стрільбонька, золотий лучок,

злотий човничок, срібне весельце,

золотий міст, срібная лавка.

А вже цілі скарбниці дорогоцінностей розсипаються чудесними помічниками на весільній дорозі його. Ми вже бачили їх вище; наведу ще сей варіант:

Як меш їхати у Ляцьку землю,

По королівну — по собі рівну,

Споряджу мости дорогим кам[е] нем,

Загачу гати ляцькими шати,

Зволочу ліси паволоками,

Засію поля срібнов жемчугов.

З’їдеш на мости — задзвенять мости,

Задзвенять мости дорогим кам [е] нем;

З’їдеш на гати — зашумлять гати,

Зашумлять гати ляцькими шати;

З’їдеш на ліса — зашумлять ліса,

Зашумлять ліса паволоками;

З’їдеш на поля — засвітять поля,

Засвітять поля дрібнов жемчугов.

Відповідно до того, розуміється, прибирається всякими дорогоцінностями і постать дівчини:

Павляний вінок, злотий перстенець,

Перлова тканка, кований пояс,

Лися шубонька, злоті чобітки, і т. под.

Ся іконописна хвиля, що прокотилась по нашій поезії, і досі заховалася в значних останках на всій території від Сяну до Дону, не затопила всього, розуміється. Поруч того стрічаємо малюнки зовсім свобідні від такого іконописного перетяження, як, напр., популярний мотив дівочої краси:

Ой попід гори стежечка здавна,

А попри стежку чорненький тернок.

Надійшла стежкою ґречна паннонька,

Тернок зірвала, до очий клала:

— Ой коби в мене такі оченька,

Такі чорненькі, як отой тернок!..

А попри стежку червоний мачок —

Мачок зірвала д личенькам клала:

Ой коби в мене такі личенька,

Такі рум’яні, як отсей мачок!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А попри стежку жовтеє кійло

[Stipa pennata] —

Кійлонько рвала д косонькам клала:

— Ой коби в мене такі косоньки,

Такі жовтенькі, як сесе кійло.

(Варіантів дуже багато, напр.:

У панунейки три городойки,

В першім городці жовта лелія,

В другім городці а чорний терен,

В третім городці червона ружа:

Скочила вона в перший городець,

Вирвала собі жовту лелію —

Притулила сі до косоньки:

— Дай ми, Божейку, таку косойку,

Таку жовтеньку, таку грубеньку,

і т. д.,

причім звичайно з сим зв’язується міркування, що з такими очками, личками, косою вона б вийшла за княжого сина, за поповича, за панського сина і т. д. 1.)

1 Гнатюк, II, с. 139 і д.; Паралелі у Потебні, Объясн., II, c. 490 і 92.

Або поетичний образ убрання:

На нім кошулька як сніг біленька.

Де вона прана? в краю Дунаю.

А де кручена? в тура на розі,

А де сушена? на явірничку,

На явірничку, в самім вершечку.

А де вбирана? в світлій світлонці,

В світлій світлонці при оболонці

[вікні, затягненім міхуром],

При оболонці — при яснім сонці.

Ся сорочка прана в Дунаю і сушена у тура на розі (тут, мабуть, зливаються поняття турового рогу як вішала з рогами живого тура, котрих уживають для сушення біля!) — се одно з тих сміливих, казково-гіперболічних образів, котрі також можна вважати характеристичною рисою, паралельною з тим граннєм усякими дорогоцінностями. Так бачимо оленя з «теремом» чи «колискою» на рогах, де сидить величана дівчина чи парубок і займається різними делікатними заняттями: шиє, вишиває, грає. В інших варіантах ся «колиска» чи «світлонька» висить на дереві, стоїть на кораблі або ще простіше — всі ті делікатні заняття відбуваються в наметі, в світлиці, яка стоїть при дорозі; але величальник не вдоволяється сим і творить цілком фантастичні образи:

Дивноє звіря, сиве оленя,

На тім оленю три-девять рожків,

Эй на тих ріжках срібна колиска,

Гей в тій колисці ґречная панна —

Ой сидить-сидить, шитечко шиє.

Турє-оленє на девять ріжків,

Ой на десятім там терем росте,

[У] тім теремі тисові столи,

Поза столами межи панами

Ґречная панна, чом Настуненька,

Шитєчко шила аж троякоє.

На тім оленці тридесять рожків,

На першім рожку золотий терем,

А в тім теремці можний панонько —

А що ж він робить? в віргани грає.

Ми бачили сокола, який береться перенести на собі дівчину, наречену і самого героя —

Твою панночку сам перенесу,

Сам перенесу, вінка не зроню,

Тебе самого на золотий міст...

Ми бачили орлів, що орють першу ниву молодим, і в весільних піснях приходить сей образ 1:

1 Потебня висловив гадку, що тут орла вхоплено через фонетичну близькість пнів — орла і орати. Объясненія, II, c. 384.

Орел поле ізорав,

І пшениці насіяв,

Дівочкам на коровай,

Молодицям на пиво,

Парубочкам на диво!..

В однім з варіантів сам молодий похваляється:

Ой як буду я та женитися,

Намощу мости все перстневиї,

Погачу гатки все вінковиї,

Поставлю стовпи все золотиї,

Повішаю короговки все шовковиї,

Виорю поле сизими орли,

Насію жемчугу близько дороги —

Ой як буду я Ганочку везти,

Забрязчать мости все перстневиї

і т. д.

Закричать орли в чистому полі,

Зацвіте жемчуг близько дороги

(Малинка, №158).

Се що потім виступає в поклику до святих-сівачів:

Ой Петре, Павле, Іване,

Зоримо поле орлами,

Та засіймо поле цвітами —

вар.: та засіймо жемчугами, і т. д.

Подібно фантастичні образи зв’язуються з конем товаришем. Він перескакує з крутого берега через синє море, не замочивши копит, ні стремена їздця; він копитами не тільки каміння креше, але воно складається в будову (в наших варіантах — церкву, але то могла бути і всяка інша будова — палата для героя абощо):

Як-ім тя виніс із трьох побоїв

[нагадує кінь господареві]

Як ми тікали із Туреччини,

За нами кульки як дробен дощик!

Як ми тікали із Московщини —

За нами мечі як ясні свічі!

Як ми тікали, землю спороли,

Та як я тікав з крута берега,

K крута берега ч[е]рез сине море,

Не замочив я білі копита,

Білі копита, шовковий хвостик.

Вар.:

Коль нас нагнали c крута берега,

На тихий Дунай, на сине море, —

Ти ж не замочив жовті чобітки,

Ящер-сідельцє, тебе молодця!

Не замачав ти стремінь, сідельця,

Стремінь, сідельця, тебе молодця!

В мого коника золота грива,

Золота грива коника вкрила,

А ушеньками слухи слуховав,

А оченьками звізди раховав,

А копитами біл камінь лупав,

Біл камінь лупав, церкву мурував...

То він си виграв коня в короля —

У того коня золота грива,

Коня вкрасила, уподобила.

На тім коники золоте сідло,

Та й на конику білий молодчик,

Конем літає, камінь лупає,

Білий молодчик камінь збирає,

Камінь збирає, у купу кладе,

В купу складає, церков будує

(Гн., 203, 214, 217).

Відкидаючи різні пізніші акцесорії, і тут дістаємо образи казочно-героїчні.

Кінець кінцем, з поданого матеріалу вирисовується, сподіваюсь, доволі ясно образ сеї старої поезії, котру, в головнім, ми можемо зв’язувати з тою старою епохою, хоч, розуміється, не у всім можна бути певним, що нема тут і новіших елементів — навіть зіставляючи на боці християнські впливи, які я по можності обминав, лишаючи на дальше, та різні зверхні деталі польсько-литовської доби (всі ті «пани», «панночки», які заступили колишніх «молодців» і «дівочок», і т. под.).

В порівнянні з пізнішою поезією, остаточно скристалізованою в піснях покозацької доби, ся старша, як я сказав, більш елементарна, грубувата, матеріалістична. Вона не вглиблюється в психологію, не інтересується тоншими душевними зворушеннями. Обертається в темах зверхніх: матеріального достатку, багатства, любується в розкоші й виставності. Орудує соціальними формами і індивідуальними відносинами ясними, простими, елементарними, твердо збудованими на предковічнім обичаю: відносин батьків до дітей, господарів до слуг, жінок до чоловіків і навпаки. Все певне і тверде, так як старі люди, що «радочку радять первовічную», пильнуючи чистоти і сили патріархальної моралі: