Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 78

Межи тим стадом найменьший коник.

Ой обібрав ся білий молодець:

— Я го спіймаю та й осідлаю,

Сяду й поїду Львів розбивати.

Очевидно, се той же малий коник, що творить різні чуда в казках.

2 Ой попід Ільвів на оболоню

Коником іграв, шаблев Львів рубав (Гн., II, 44).

3 Під час облоги Києва 1151 р. убито Севенчу, сина Бонякового, Що похвалявся: Буду рубати Золоті ворота, як мій батько («хощю сЂчи в Золотая ворота, якоже и отець мой»). Розуміється, се чисто епічна подробиця, хоч і включена до повісті, написаної по гарячим слідам події.

4 Крім вище наведених, напр., ще така колядка з старих записок Ходаковського про соколів, що служать молодцеві:

Стояла тополя край чужого поля,

А на тій тополі чотири соколи.

Перший сокіл полинув в виноград,

А другий сокіл полинув на Дунай,

А третій сокіл полинув на чистеє поле.

[А] четвертий сокіл полинув під небеса.

виводить з пущі заблуканих молодців, що здобувають йому красну дівчину, яка в інших варіантах стає царівною чи королівною і приносить йому царство і т, д.

Молодець, що трубить у золоту трубу, і король, зачувши її, каже, що коли б знав, чий то син заграв, за його б королівну оддав і в придане півцарства додав, — або царівна наміряється поділитися з ним своїм царством нарівно. Король, що обіцяє дати свою доньку тому, хто потрапить осідлати і сісти на коня, котрий нікому не дасться. Кінь, який виробляє чуда, перескакує через море, колитами розбиває скали, — се мотиви так добре відомі нам з казок, що про се нема що й говорити 1.

1 Напр.:

Ой в чистім полі стоїть стаденько,

Стоїть стаденько коней вороних.

Найшовся тамка кінь вороненький,

Ані спійманий, ані сідланий.

Ой казав цісар: хто го спіймає,

Хто го спіймає та й осідлає,

Той возьме собі у царя панну,

Панну молоду так як ягоду...

Гей на поленьку стояло стаденько,

Між тим стаденьком оден недоборець,

А зачало за ним три громади гнати,

Гнало за ним, гнало, не могло дістати.

З винограду летить — куропатву несе!

З Дунаю лине — срібний перстень несе!

З чиста поля лине — стадного коня женеї

З-під небес лине — красуню панну веде!

(Гн., 226).

Дігнав же його пишний N. N.

Скоро го дігнав, зараз го спіймав.

Скоро го спіймав, зараз осідлав...

За житом, житом, та й з очеретом.

Там ходило воронеє стадо,

Поміж тим стадом сірий кінь грає.

Усі ловили, та й не вловили,

N. N. припав — коника піймав,

Коника піймав, узяв осідлав,

Та й сів, поїхав до царівни в явір

(Гн., 208 — 9).

Мусимо рахуватись тут, розуміється, з мандрівними мотивами, з пізнішими змінами; мусимо, з другого боку, також пам’ятати, що в колядковім циклі сі героїчні мотиви стяглись, зсілись, упростилися й збідніли, тому що звелись головно до теми про сватання або зробились заспівами до величань і т. д. Тут, як і у інших сферах, ми маємо тільки фрагменти старої героїчної поезії, котрої частина затратилась під напливом інших мотивів, частина заховалася в північнім билиннім циклі бо, нарешті, прибрала нову історичну обстанову — доби козацької, про котру буде мова потім.

ПОЕЗІЯ ПОДРУЖЖЯ

(Присвячується пам’яті «прапорщика армейських походних полків української дівізії» Григорія Калиновського в 146 річницю його «Описанія украинскихъ свадебныхъ простонародныхъ обычаевъ» (1777).

Глибокий психолог-аналітик, Потебня, орудуючи засобами тільки філологічними, підніс тісний внутрішній зв’язок ідей подружжя і воєнної відваги й удачі. Він вказав на той інтересний факт, що у різних слов’янських племен слово «храбр», хоробрий, воїн, означуючи героя, заразом значить також і жениха. З сього становища він радив оцінювати і назву «козака» в нашій піснетворчості, яка означає вояка і заразом аманта, героя еротичної лірики. Він навів різні мотиви, де здобуття дівчини і шлюб з нею представляється під формою здобуття міста, побіди ним, і навпаки — здобуття міста, стола, володіння описується в формі сватання 1.

Паралелізм сей в нашій старій поезії зрештою не був секретом і для старших дослідників, напр. Костомарова, який також вказував на сплетення мотивів сватання і завоювання в легенді про Володимира і звісну поетичну фразу «Слова о полку Іг.» про Всеслава («върже Всеславъ жребій о дЂвицю себЂ любу») влучно толкував, що тут дівчина означає місто, княжий стіл, і вибір дівчини відповідає виборові політичного плану, рішенню здобути київський стіл.

Так психологічно, і навіть філологічно — розгортуванням тих самих виразів то в сфері воєнних, то в сфері подружних відносин і уживанням їх то в значенні перемоги і здобування воєнного, то подружнього або еротичного — пояснюється тісний зв’язок мотивів обох сих категорій, переходів образів і символів з одної до другої і т. д.

Орудуючи засобами соціологічними, приходимо до того самого виводу. В ідеї подружжя довго і уперто живе ідея насильного заволодіння, здобуття силою чоловіком жінки, так що в весільнім ритуалі у безконечного числа народів різних рас і різних країв, вже довго потім, як подружжя стало актом добровільного порозуміння, свобідного і непримушеного обопільного вибору, підчеркується, як доказ правосильності сього подружжя, факт насильного заволодіння 2.

1 Объясненія, II, c. 652 і дд.

2 Див. мої «Початки громадянства», с. 150 дд.

З другої сторони, різні ідеї, які кореняться в релігійних поняттях, зв’язаних з родом як культовою групою, змушують родичів розглядати вихід дівчини з роду матері і перехід її до роду молодого як акт насильний, котрий ставсь без їх волі і згоди, так що при всіх дійсних прикметах добровільності заключеного подружжя або обидві сторони — з роду молодої і молодого, або тільки одна — а саме рід молодої — мусять симулювати свій гнів, своє бажання помсти за довершене насильство і т. д.

Соціальні факти, які приносяться з організацією парубоцької верстви й використуванням її в інтересах оборони і взагалі воєнної сили, з свого боку, додають нові психологічні мотиви, які заволодіння дівчиною зв’язують спеціально з воєнним заняттям і роблять еротику одною з приналежностей чи окрас воєнної спеціальності. Вільна любов і свобідні зносини з дівчатами вважаються привілегією сеї верстви, яка, в інтересах племені, умисно, можливо, довго затримується на воєнній, бездомній і безгосподарній стопі. Сексуальна і всяка інша свобода практикується як привілегія воєнної служби, воєнного заняття, і з тим твориться подвійна етика сексуальних відносин: одна в межах верстви парубоцької, друга в межах того громадянства, яке вже вийшло з безженного стану. Те, що дозволено нежонатій молодіжи, спеціально парубоцтву, трактується як вчинок неморальний, необичайний в тій частині роду-племені, яка живе в родині, в сім’ї. Рід-родина в своїм кругу не терпить свобідних сексуальних зносин, але для парубків з воєнного куреня вважається допустимим насильне заволодіння доньками, а навіть часом і жінками «філістрів». Особливо коли тут мова йде про воєнний курінь привілегійованої верстви чи племені в відносинах до людності підвласної, завойованої, низшої. Жінка, яка підпала такому легалізованому насильству, вертаючись «по минованію надобности» назад до своєї родини, мусить тільки проробити певні обряди очищення — як се зробила Урієва жінка, підпавши насильству голови воєнної верстви царя Давида, — і з сим інцидент вичерпується.

В нашій українській етнографії ми маємо досить пережитків подібної подвійної моралі. Хлопець, який починає «парубочити», себто вступає до парубоцької, «молодецької» (кажучи старшим терміном) верстви, до певної міри виходить з-під власті голови родини й її трудової дисципліни; він може занедбувати свої трудові обов’язки, може й хапнути собі щось з родинного запасу на потребу своєї парубоцької громади. Так само робить дівчина, для досвіток, і се не вважається нечесним, і в сих ослаблених формах ми, очевидно, маємо останки колишньої, старої, подвійної етики верстви нежонатої і верстви, зв’язаної моралею родини.