Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 71

Ой а у лісі у Медоборі

Блудило блудців сімсот молодців,

Виблудили ся в чистоє поле,

В чистеє поле, де плужок оре:

«Орімо, синку, з дрібонька ниву...» і т. д. (Гн., 136).

Інші, пізніші варіанти представляють сю робочу дружину як слуг господаря-пана, боярина чи що:

На вметіненьку красно вметено,

Красно вметено перед світленьков,

А в тій світлоньці стоять столове,

На тих столовех стоять обруси,

Стоять обруси все ільчистії,

Стоять конвоньки 1 щирозлотнії,

1 В друкованім (Гн., І, с. 133): повноньки.

Щирозлотнії, з вином повнії.

Перед ним стоять його служеньки,

Шапочки держать, низько ся клонять:

«Ой наш паноньку-господареньку,

Ой як ми тобі вірне служимо!»

«Вірне служите, я добре плачу!

Мої служеньки, барзо вірнії,

Беріть ключики, а все дрібнії,

А гоніть воли а все з обори.

Ой поїдеме в чистеє поле,

В чистеє поле за [на?] Чорне море.

Будемо сіяти жито-пшеницю,

Жито-пшеницю, всяку сівбицю.

Уродить нам ся як тихий Дунай,

Богу на хвалу, людям на дору» —

і далі як в попередніх, напр.:

Буде ходити межи копами,

Як ясний місяць межи звіздами.

Ой і звеземо на край Дунаю,

Ой ізкладемо ой у стиртоньки,

Ой завершимо сив-соколочком, і т. д.

Звертаю на се увагу з огляду на вище сказане: урожай селянського господарства, де працює сама родина господаря, малюється тими ж рисами, що й урожай панського хазяйства.

Як заняття господаря спеціально похваляється бджільництво:

Там над лісом, там над темненьким,

Десь там ся взяли чорні хмароньки,

То не хмароньки — ранні роєйки!

А вийшов до них господарейко,

Як махнув на них правов ручейков:

Летіть, пчолойки, до вишнинойки,

А з вишнинойки до пасічейки,

До вулієйків, робіть медойко,

Солодкий медойко на пожитойку

(Гол., II, 174).

Іншим разом величаються ловецькі трофеї господаря або інших членів родини:

Ой шумить, гуде, дубровою йде,

Яра пчілочка діточок веде,

Веде, веде, дай питаєть ся:

Де будем, дітки, зиму зимувать,

Зиму зимувать, літо літувать?

У пана N. N., у його саду,

У його саду повнії улі,

Сідайте, дітки, на нових улях,

А я, старая, на старім сяду, і т. д.

(Грінч., 7).

Ой долов, долов, долов лужейки.

Ой упав сніжок та на обліжок.

Побродив єго чудний звірейко,

Послідив єго господарейко,

Кликнув, покликнув на свої слуги:

«Гей слуги ж мої вірненькії,

Збирайте зброю, скликайте лаю!»

А взяв звірейку він поганяти,

Взяла звірейка гей промовляти:

«Ой ти ж мій пане господарейку,

Не рубай мене, не стріляй мене!

Возьми ж ти мене в свої луженьки —

В свої дуженькі калиновії,

Возьми роженьки до світличеньки,

А пароженьки до комороньки —

На пароженьки дорогі шати,

А на роженьки дорогу зброю»

(Гол., II, с. 604).

Зміни економічного життя приносять з собою нові мотиви. Знаходимо тут образи великого стада, розвиненого в Західній Україні особливо «волоськими» вівчарами:

Ой за-за гори, з-за полонини

Виходить же ми чорна хмарочка,

Ой не є ж то ми чорна хмарочка,

Ой є ж то ми овець гурмочка!

Іде ж перед них овчариночка,

Заперезавсь трьома ужівками,

За ужівками три трумбеточхи:

Одна трумбета гей дубиная,

Друга трумбета гей циновая,

Третя трумбета гей золотая.

Ой чути-чути в чистеє поле,

Ой як затрубить а в дубиную.

Ой чути-чути а в ліси-бори,

Ой як затрубить у циновую.

Ой чути-чути аж на небесах,

Ой як затрубить а в золотую 1.

1 Гол., II, 610. Там же, с. 59, варіант більш вишліфований:

Ой з-за гори з-за високої

Видно виходить овець керделець,

Наперед овець білий [!] молодець

На тім молодці сивая гунька,

А поверх гуньки суть три трубоньки:

Єдна трубонька та золотая,

Друга трубонька та мідяная,

Третя трубонька та яворова, і т. д.

Іншим разом чуємо відгомони міського життя з його різними ремісничими корпораціями, пізнішими цехами:

Стоїть ми стоїть світлонька нова,

Світлонька нова гей оріхова,

А в тій світлонці самі столове,

Поза столами все реміснички,

Все реміснички самі шевцеве —

Ой ладять, ладять та червен сафян.

Все реміснички самі кравцеве —

Ой ладять, ладять дорогу шубу.

Все реміснички самі ткачеве —

Ой ладять, ладять дорогий завій...

(Гол., II, 47).

Сей образок входить в серію величань господині. Репертуар її сорозмірно невеликий — поруч господаря, з одного боку, і старших дітей: сина на ожененню та доньки-відданиці — з другого. Але вона змальована в нім кількома сильними і величавими рисами, як душа дому:

По двору ходить — як сонце сходить,

А в хату війде — як зоря зійде,

Як заговорить — як дзвін зазвонить,

Як засміється — сад-виноград в’ється,

Як зажартує — коня дарує (Кравченко, с. 24).

Дом і двір наповнений її неустанним рухом, дозором і присутністю, «звоном її ключів» як атрибутом домовитості і заможності:

Наша госпося ходя-походя,

Ключами зьснить, мед-вино носить...

А в нових сінях, а в будованих,

Ой ходить у них статочна жона,

Статочна жона [на ім’я N. N.],

Ой носить ключі у правій руці,

Щоби ключики не побриняли,

Щоби милого не пробужали.

А на княгині кований пояс,

На тім поясі злоті ретязки,

На тих ретязках мідяні ключі:

Мідяні ключі, тихо дзвоните,

Тихо дзвоните — пана не збудите!

(Чуб., 433).

Ся риса ніжності до «миленького» (се термін для чоловіка в нашій усній поезії!) виступає в різних комбінаціях:

Ходить ми, ходить, молода пані,

Черевичками потупаючи

Та ключиками побрязкуючи,

Свою свекроньку побуджаючи:

— Вставай, свекронько, вже день біленький,

Вже день біленький, а світ яренький!

— Вставай, свекроще, вже день біленький, і т. д.

Свого милого присипляючи:

— Ой спи, миленький, хоч день біленький,

Хоть день біленький, а світ яренький.

Сив соколонько, не квили рано,

Не пробуджай ми господаренька:

Тепер приїхав з ярмарівочки,

Там вторговав ми не неликий торг,

Три коровиці, всі три сивії.

Сива зозуленька не куй ми рано і т. д.

Ярі пчолоньки, не бреніть рано, і т. д.

(Гн., 132, 135, 137).

З замилуванням спиняються колядки на багатім уборі господині, на багатих дарунках, привезених їй чоловіком з дороги. Риси багатого селянського життя мішаються і переходять і тут, як в інших випадках, в обстанову боярську або й княжу. Господиня дістає то з ярмарку, то з здобичі:

Жовті чобітки, золотий перстень,

Золотий перстень, стручковий 1 рантух:

Жовті чобітки з-тиха ступають,

Золотий перстень пальчика красить,

Стручковий рантух головку клонить.

1 Себто: струсовий, пор. вище.

Або:

Єден дарунок — перлова тканка,

Другий дарунок — кований пояс,

Третій дарунок — срібний перстенець.

Перлова тканка головку клонить,

Кований пояс лядвинки ломить,

Срібний перстенець пальчики щипле.

Се більше-менше повторюється і про дівчину, але тут не буду спинятись на сих дівоцьких і парубоцьких мотивах, бо повернусь до них далі, говорячи про мотиви молодецькі (дружинні) і весільні, що зібрались коло сих тем в великій кількості. Се нагромадження — скуплення уваги коло старших дітей: сина-жениха і доньки-відданиці, — може бути, покрило й ослабило мотиви, які могли б краще характеризувати стару поезію великої, патріархальної родини, і в нинішнім репертуарі тільки зістались скупі останки. Вони доносять нам слабі відгомони величань родинного дерева з його численними паростями 1: старого патріарха родини, окруженого дітьми, як місяць зорями 2, владики дому, повного «челяди» — ближчої і далекої рідні. Його дев’ять синів «на пелевни суть, злотечко віють»; його дев’ять зятів «у маштарні 3 суть, конечки чешуть»; його дев’ять невісток «у світлиці суть, рубки качають». Його «перші діти — стадо лічать, другі діти — вівці лічать, треті діти — шати лічать» — «першії кажуть, що стадо ціле, другії кажуть, що вівці цілі, третії кажуть, що шати цілі».