Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 21

З ідеї героїчного твориться новий релігійний світогляд. Герої, котрі сотворили все добре, що є наоколо, творили волею і поміччю ще вищих сил, богів, так як нинішні провідні елементи творять поміччю богів і героїв. Цілком натурально, що й сі боги, котрих волю і силу відбивали в своїх ділах герої, приймали подобу героїв. Успіхи хліборобського і скотарського господарства зв’язали поняття старої космічної сили з небесними феноменами: сонцем, громом, вітром, дощем і т. д.; героїчний світогляд надавав героїчних форм сим космічним феноменам. Він залюдняв надземний світ можливо очищеними від людської немочі і хиб світлими постатями на героїчну подобу, підпорядковував їм тих демонів, «дідьків» — по-нашому кажучи, що сиділи за всякого рода конкретнішими, ближчими, земними явищами, і так робив небесну надбудову над земним героїчним світом.

Сю нову релігію, новий світогляд і нові форми життя були покликані об’яснити, спопуляризувати і санкціонувати — нові форми мистецтва, особливо творчості словесної. Нові владущі верстви почасти самі роблять з неї такий ужиток, почасти, як я вже зазначив, беруть на свою службу, під свою протекцію і під свої впливи все, що показало себе здібним і творчим на сім полі за той час, з вищезазначеними поступами словесної мистецької техніки. Священичі колегії, які або являються органом влади в новім класовім громадянстві, або знарядом і підпорою влади, можуть вкладати новий зміст, новий релігійний світогляд, нову мораль в релігійний обряд, котрим вони завідують. Воєнні корпорації, воєнні доми, парубоцькі організації приймають і популяризують нові героїчні мотиви. Двірські співаки монархів і взагалі «кращих людей» беруть на себе, так би сказати, історичне обгрунтування їх владущих прав.

Коли в примітивній родоплемінній суспільності поетична традиція грала ролю мінімальну, бо ніхто на ніякі права супроти колективу і своїх співгромадян не претендував і на ніякі історичні прецеденти не мав потреби покликуватись, то тепер якраз прийшов на те все великий попит! Афоризм, що історія була продуктом суспільної диференціації і класовості, оправдує себе і в приложенні до поетичної традиції. Владуща роля аристократії чи монарха, воєнної чи священничої верстви супроти інших упосліджених соціальних верста або підбитих і поневолених племен вимагає якнайширшого історичного, а в переводі на поетичний грунт — епічного обгрунтування. Виключне право на власть і на землю, на законодавство і на суд, на певний спосіб життя, що бував теж дуже часто соціальною привілегією владущої верстви, треба було обставити історичними прецедентами: даті; докладні інформації про те, як прийшло до підбою; які божеські чи людські акти наділили владущі роди чи верстви їх політичними, соціальними і економічними привілегіями; від якого героя чи бога та чи інша династія, рід, установа одержала свої права і прерогативи. Коли бракувало дійсних даних, все се треба було заступити поетичною інвенцією, вигадкою, фантазією в стилі місцевої поетичної традиції.

Так, сорозмірно дуже пізно, в умовах класового суспільства дістає імпульс для свого інтенсивного розвою епічна поезія, яка колись, не так іще давно, істориками літератури вважалась найстаршою формою поетичної творчості, а в дійсності, як ми бачимо, являється доволі пізньою стадією розвою словесного мистецтва.

Паралельно з тим, увільнена від епічних елементів, під проводом спеціальних культових, обрядових колегій, може розвинутись з примітивних зав’язків драматичного представлення (що лежали вже в формах примітивного хору) справжня драматична дія. Сей процес, що записався в світовій літературі особливо виразисто на грунті старої Греції, тепер знаходить собі прегарні паралелі в інших, нижче культурних суспільностях героїчного типу.

Одною з тем, котру залюбки починає розробляти ся нова драматична поезія, се конфлікт героїчної індивідуальності з соціальною і моральною традицією, з божеською волею і фатумом. Сей же конфлікт героїчної Індивідуальності з обставинами, котрі вона не може подолати, але не може їм і підпорядкувати себе, в свідомості самоцінності свого внутрішнього змісту, являється нервом нової лірики, що високо підіймається над ліричними елементами примітивної словесності з її дійсно дуже безпосередніми виявами таких елементарних почувань, як голод, біль, холод, страх, гнів і т. д. Тільки з тим як індивід, протиставляючи себе колективові, доходить почуття своєї самоцінності, свідомості того, що він для себе являється найбільше вартим і важливим, — являється рація заглублятися в найтонші почування і настрої суб’єктивного почуття сього нового центра вселенної.

Паралельно з тим переживає глибші зміни і прозове оповідання. З зовнішньої сторони — розвій артистичних форм творчості поетичної в тіснішім розумінні, особливо епічної поезії, відбивається на формі прозового оповідання, розвиваючи в нім симетрію: ритм форми в широкім розумінні. Разом з тим зміняються і теми та їх оброблення.

На місці пасивної фігури, якої-небудь дитини, недоріки-дурня, не знати за що наділеного дарами долі, в центрі оповідання стає герой, що своє щастя здобуває своїми власними прикметами — сміливості, розуму, витривалості, доброти, великодушності.

Теми старого оповідання: люди-звірі, люди-демони, неприродні пари, дивачні метаморфози і т. д. — відходять на другий план. Так само на другий план відступають елементи космографічного пояснення, космічного міту. Прозаїчна казка стає на якийсь час паралелею епічної поеми; деякі дослідники так і характеризували казку як розложену поему, з затраченою поетичною формою. Та правильніше вважати героїчну тему і героїчну казку за явища самостійні, які в певній стадії словесної творчості розвиваються паралельно.

Огнищами розвитку сеї нової творчості являються, з одного боку, двори владущих і воєнні доми, воєнні, парубоцькі організації, що стоять в певнім, часами дуже тіснім контакті з двором і особою ватажка. З другого боку, її творять культові, обрядові, священичі корпорації. Дещо з того продукується ними для загалу, і навіть в інтересах найширшої популяризації — для санкції нового соціального ладу; інше призначається для власного вжитку, і навіть обставляється всякими обережностями, щоб не виходило перед очі і уха «непосвячених». З того і другого дещо приймається тим загалом, дещо відкидається: чи то з причини своєї занадто високоаристократичної форми, в порівнянні з засобами і вимогами масової культури, чи то з непривичності нових тем і мотивів, а почасти також, очевидно, і через те, що провідні ідеї нової творчості не підходять під традиційний світогляд мас. Через свою невиробленість і неусвідомленість ся опозиція абсолютної обструкції новим ідеям протиставити не може, але певний пасивний опір все-таки дає себе не раз відчути. В кожнім разі традиційна інерція мас становить серйозну перепону поширенню нових форм, нових ідей. Вони проходять в маси з великим опізненням, і то звичайно в варіантах, скомбінованих з масовою традицією і через те сильно вже змінених.

Таким чином творяться поруч себе дві словесності. Література верхів — аристократії й інтелігенції, писана відразу чи згодом перенесена на письмо. І література мас, народна, яка найчастіше ніколи не доходить до письма і завмирає в усній традиції. Ся притримується старих обрядів і обрядового репертуару, старшої пісенної й прозової традиції, консервує їх всіми своїми засобами і тільки поволі приймає, в формах упрощених і приспособлених до своєї традиції, теми і форми нової, «панської» словесності.

СОЦІАЛЬНА І КУЛЬТУРНА ОБСТАНОВА УКРАЇНСЬКОЇ ТВОРЧОСТІ

Пам’яті Володимира Антоновича

Перед розселенням і в розселенні. Я вважав потрібним отсей загальний екскурс в сферу початків словесної творчості взагалі, в їх зв’язках з соціальною еволюцією, бо спеціально українського матеріалу не вистачає на таке з’ясування. Українське плем’я належить до групи народів, які розвинулись рано, швидко, перейшли дуже складний процес і в нім затратили прикмети примітивного побуту, які зберігаються так живо в побуті різних відсталих рас.