Предок - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 6

Так писав містер Суфлі. Написавши, він вийшов подивитись на місяць, що тільки-но викотився з-за гаю. Суфлі побачив знову мерця в кутку й зітхнув. Хоч оці араби й не давали йому щасливо побратися з милою, одначе йому все ж таки була шкода їх — нерозумних, упертих... У поручика Суфлі серце було дуже м'яке...

На селі було тихо. Тільки де-небудь заголосить жінка та завиє собака. Розкішна полуднева ніч показувала всю свою красу. Синє небо наче обіймало, тихе тепле повітря наче цілувало сонну, уквітчану пальмами й бананами землю; солодкими пахощами несло з усіх садків... Ніщо не нагадувало смерті, все так і дихало чарами кохання, щастя, якимись солодкими лінощами...

У молодого араба, що затих нарешті в агонії, розплющились очі, і йому здалося, що по небу летять ангели в блискучих срібних шатах, оповиті сяєвом, і ведуть за собою череду душ побитих арабів. Ті душі всі в білих одежах і відбивають теж якимось сяєвом. Очі вид-ця заплющилися знову, й араб заснув навіки.

БІДНА ДІВЧИНА

Маю привикати, Коли породила Нещасною маги.

Народна пісня

има. Ніч. Скільки сягнеш оком — усе степ, білий степ без кінця, без краю, сніг, сніг, сніг... Де-не-де видасться невисокий шпильок, неглибока яруга, балка й кілька запорошених кущів — і знову степ, рівний, вкритий глибоким пухким снігом.

Місяця нема, не народився. В степу тихо, сніг не виблискує, не грає, а лежить мертвою лавою, холодною і страшною навіть; якось самотньо й сумно без місячного сяєва, наче чекаєш чогось страшного, що виявиться нагло... Степ наче притих, притаївсь... І разом за чиїмось голосом оживе, заворушиться, заб'ється силою усяких чудних, незвичайних істот.

Неквапно, пильно вгляньмося в ці рідкісні фотографії.

І серцем запам ятаймо їх: перед нами риси обличчя великого сина-патріота і мислителя, видатного історика українського народу, ім'я якого —

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ.

Не датований портрет. Вперше надруковано в кн.: Грушевський М. «Про українську мову і українську школу».— 2-ге вид. К., 1913.

Місто Холм (тепер Хелм, Польща), де народився М. Грушевський. У будинку, розташованому на фото ліворуч, він вперше побачив білий світ 29 вересня 1866 року. А походив Михайло Грушевський з родини Грушів-Грушевських, що мешкали в Чигиринському повіті

на Київщині.

Університет св. Володимира в Києві. Тут на історико-філологічному факультеті навчався М. Грушевський у славного українського історика Володимира Антоновича.

Фото 1894 року, коли молодий професор М. Грушевський переїхав до Львова. З того часу цілих 20 літ — до першої світової війни — він викладав у стінах старого Львівського університету.

Будинок М. Грушевського у Львові (зараз музей І. Франка). На передньому плані його донька Катерина.

Портрет М. Грушевського роботи Фотія Красицького (Львів, 1907).

Професор історії М. Грушевський у Львові. Фото 1911 року.

На фото стоять: Олександр Сергійович Грушевський (брат), Ганна Сергіївна Шамрай (сестра), Михайло Сергійович Грушевський, Марія Сильвестрівна Грушевська (дружина)..Сидять: Сергій і Ольга Шамраї (племінники), Катерина Грушевська (дочка), Глафіра Захарівна Грушевська (мати).

М. Грушевський. Не датований фотопортрет.

Михайло Грушевський та Іван Франко серед представників західноукраїнської інтелігенції у Львові в 1898 році. Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Данило Лепкий (Марко Мурава), Андрій Чайковський, Кость Панківський. Стоять у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосиф Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк.

М. Грушевський. Фото не пізніше 1914 року.

В 1898 році М. Грушевський витратив велику суму грошей, щоб придбати нову простору будівлю для Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) у Львові.

Етнограф Федір Вовк, Михайло Грушевський та Іван Франко (перший ряд, середина) в оточенні викладачів і студентів українських наукових курсів у Львові. Фото 1904 року.

Книги М. Грушевського в оформленні відомого українського художника Василя Кричевського.

Між v 1905—1914 роками М. Грушевський постійно закликав до розширення шкільної освіти на Наддніпрянській Україні. На фото: обкладинка до кн.: Грушевський М. «Про українську мову і українську школу».— К.г 1913.

Не датований фотопортрет М. Гру шевського.

Академік М. Грушевський. Ювілейна фотографія 1926 року.

1931 рік. М. Грушевський був майже сліпий і висланий з рідного Києва, але продовжував широку дослідницьку і наукову роботу, незважаючи на те, що його вже не друкували.

25 листопада 1934 року Михайло Грушевський помер у Кисловодську, а 29 листопада його поховали на Байковому кладовищі в Києві. На фото — пам'ятник на його могилі (скульптор Іван Макогон, архітектор Василь Кричевський).

Серед степу, розкидаючи глибокий сніг, біжать санки парою. Низенькі товстоногі коні, запряжені убогим хомутцем, тюпають, брязкають брязкальцями своїми. На передку сидить селянин, обмотаний усяким манаттям і раз по раз, узявши віжки під пахву, дме в кулаки, а погрівши, гукає, свистить помалу на своїх коней.

Санки широкі, обшиті продертим лубом. У їх три фігури — дві чоловічі, третя жіноча; усі троє збилися тісно, обмотавшись поверх одежі хустками, щільно укривши ноги. Це учителі й учителька. їх закликано було на вечір, чи як би його сказати, що зробив був один учитель, і тепер вертаються вони додому.

Довго всі сиділи мовчки. Гамір, метушня ще стояли в голові, ще відзивалися у вухах, і, як то буває, в голову лізли думки, що й геть-то не в'язалися з тим вечером. Це прискучило тому, що сидів посередині. Худий, невисокий, він сидів низько між колінами і здавався дитиною між батьком і матір'ю. Він випростав своє худе лице і сказав:

— Що ж це ми мовчимо, наче нас кудись на шибеницю везуть? Погано дякуєте пану хазяїну за його вечір; Ми повинні б тепер розмовляти про той вечір наш... Тобі б тепер радіти, співати,— обернувся він до свого сусіди й завів тоненько: — Як співав у двадцять літ...— зірвався й знову заговорив: — Та, справді, не великі й радощі тобі: твоя сестра обгризе тобі знову голову за те, що сама не схотіла поїхати. Ох, ті панни, старі панни... Ну, та не всі ж такі,— схаменувся й додав він, повернувшись трохи до дівчини,і, щоб вийти з такої нещасли-

З 0—2292

вої поправки, заспівав знову з викрутасами: — Ох-ох-ох — о-о-о...

Ніхто не обізвався до його. Жартівливе, насмішкувате слово зовсім не підходило під поважну, таємничу тишу зимової ночі. Сусіда тільки з нехіттю хитнув головою, а дівчина й не ворухнулась. Худий і собі затих і мовчки сховав свого худого носа.

Санки бігли, набираючи снігу крізь лини; коні брязкали і пирхали. Через кілька часу вони вибігли на шпильочок; внизу у балці стояло маленьке село, його ледве можна було примітити: тільки чорніли гілляки садів та димарі заметених снігом хаток.

— От і село,— заговорив знову худий.— Вам злазить, Маріє Степанівно, а нам ще пертися скільки... Щасливі! Прийняли б до себе на ніч мандрівців бідних...

Дівчина щось хотіла сказати, але тільки закашляла, закашляла дуже, аж захиталась.

— Як ви дуже кашляєте,— сказав другий,— простудились, чи що?..

— А біг його зна, це вже давно в мене.

— А ви не так-бо байдуже: з таким кахиканням можна й лиха нажити...

— І нехай,— сказала дівчина.

— Ого! — відказали враз обидва чоловіки.

Санки зупинилися коло старого, покривле- ¦

ного ганку, вкритого очеретом. Дівчина витягла з-під ніг якусь пачку і вийшла із санок.