Предок - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 40

За першим таким «потягненням» Олександер сказав:

— Був я при тім убийстві, але сам не бив, тільки бив києм Панащик, Яцко Тяглик і Яцко-кравець.

Потім, коли подержали його ще довше, додав:

— І я був причетний до забиття небіжчика-орендаря: ударив його шаблею, раз, плазом. Але зятя його не бив і грошей не брав. Гроші взяв Яцко Тяглик, і Панащик, і господарі ті. Яцко-кравець також у тім убийстві винен, бо його києм бив.

Тоді пустили його і дали відпочити, а потім підвісили вдруге, і за другим, ще болючішим «потягненням», він сказав:

— Гроші забрав Яцко Тяглик з іншими. А я орендаря тільки раз ударив плазом, а зятя рогатиною. А на смерть забили орендаря Панащик, Мисько Міняйлик і вихрест Яцко-кра-вець, той, що сидить тут у Лубенськім замку. Коней забрав Яцко і дав мені одного, а сам на другім, і поїхали ми до Корниці. А як приїхали туди, жовніри забрали коня у Яцка, а в мене взяв собі коня війт корницький.

Не знати вже, де була правда, чи в цих останніх признаннях, чи в попередніх, бо чим далі,тим більш ставало очевидно, що змучений Олександер втратив уже всяку силу відпорну і готов був давати якраз саме такі відповіді, яких від нього хотіли, аби не мучитися. Та коли питали його ще про єврея Мошка, чи не збирався і його вбити, Олександер спочатку сказав, що не знає, але потім і на це потакнув, що син Лупин і зять власне на те й мешкають у Мошковім будинку, аби його вбити. «І вони-то нам і відімкнули тоді вікна».

Але суд не був вдоволений і цими признаннями і велів мучити Олександра до кінця. Кат потягнув його третій раз і припікав по тілу огнем. Але Олександер не міг сказати більше, тільки те саме:

— Убили орендаря зять і син Лупин Яцко

Тяглик, Мисько Міняйлик, Яцко-кравець, що тепер у замку сидить, і я був там же. Господарі відчинили тоді вікна до сіней, і вони збиралися вбити і Мошка з Яцком Тягликом.

Потім, знявши Олександра з мук, прочитали йому протокол. Він був уже зламаний тортурами, погодився з думкою про неминучу кару смерті і тільки не хотів нових мук. Тому заявив, що в протоколі все вірно, так, як він показував на муках, і він все те «добровільно підтверджує».

Тоді суд спитав його, як хоче приготуватися до смерті? Чи покликати йому священика, тому що він був вихрещений на християнську віру. Олександрові ще відкрилася слаба можливість щось виторгувати від смерті за поміччю релігії — удатися до протекції духовенства, просити пожалувати як вихреста, Може, попробувати щось зискати, заявивши бажання перейти на католицьку віру з православної, на котру його вихрестили козаки. Але видко, що муками зломлена вже була в нім всяка енергія самозаховання. Він покінчив в останніх хвилинах всі рахунки з життям. Ренегат, розбійник і бозна ще хто — він мав тепер перед собою тільки одне: вмерти як годиться — і хотів цього. І на запитання суду сказав:

— Я не доброї волі охрестився, козаки мене охрестили. Немало наших вихрестилося, а потім знову жидами стали, і я не хочу бути християнином. Прошу, аби мені вмерти в жидівській вірі, а ім'я моє Лейба.

Вислухавши це, уряд посвідчився возним, шляхотним Яном Пчолкою, щодо слів підсудного, що він ухиляється від християнської смерті. Але, перше ніж перейти до засуду, постановив ще таки покликати православних духовних з міста: протопопа дубенського, отця Семена Кониського і отця Дмитра вікарія дубенського, аби вони його з обов'язку свого священичого намовляли триматися християнської віри, в яку його охрещено — і висповідатися на смерть. Але Олександер і їм повторив, що вихрестився він поневолі, а тепер іде вже на смерть, на життя не має надії і хоче вмерти в жидівській вірі. А називається Лейба і просить, аби так було.

Тоді суд приступив до декрету. Уважаючи, що з посвідчень обох сторін і признань, добровільно даних на тортурах, показується явно, що Олександер вихрест був учасником убийства жида Маєра, орендаря базалійсько-го,*разом з іншими базалійськими міщанами, вирахуваними в цім процесі, знаходить, на підставі права християнського, ближчою до доказу своєї справи присягою сторону жалоб-ників: Диньку, жінку жида Маєра-небіжчика, і зятя його, тому що Олександер, прийнявши віру християнську, тепер її не хоче триматися і від неї відступив. Має Динька з зятем удвох зложити присягу в тім, що Олександер був винен в убийстві небіжчика разом з іншим товариством.

Питано Олександра, чи жадає присяги жалібників. Відповів, що не жадає і добровільно звільняє їх з присяги, призначаючи себе винним — і не хоче їм робити ще тої прикрості.

Тоді й суд жалібників від присяги звільнив і, вважаючи вину доведеною, нинішнього обвинуваченого на підставі права майдебурзького, в частині четвертій описаного, засудив яко убійника на кару смерті, відрубанням голови мечем, а засуд для пам'яті велів записати.

Вихрест Олександер в смерті своїй приложив ся до віри отців.

ЯК МИ СТРІЧАЛИ НОВИЙ РІК

(Уривок із споминів Івана Галайчука)

а попразень, другого дня Різдва, може, й години дзигарової по обіді не минуло — вдарили в сурми у нашім

полку до походу. Тільки-що пошикувалися, пролетіли козаки гетьманські, що пан гетьман їдуть. Заграли наші музики на церемонію, а за малу хвилю почули гетьманську музику. Пан гетьман стали перед марківською сотнею, коло нас, махнули музиці мовчати й сказали:

«Пане полковнику, посилаю тебе в заставу на уманську дорогу. Маєш затримати ляхів. Надіюсь на тебе, що мені даси часу до нового року».

А потім звернувся До полку, каже: «Панове молодці, припало вам на собі цей тягар понести. Сподіваюсь на вас, як на людей лицарських, що не пожалуєте здоров'я і живота свого за військо козацьке і за народ наш український постояти. Дайте мені часу до нового року».

Пан полковник на те шлика свого з себе скинули, і вся старшина, і весь полк. І так сказали:

«Надійся, батьку! Хіба через наші голови ворог переступить».

І ми теж все те крикнули.

Пан гетьман сказав:

«То рушайте з богом».

І так як були, пішли — музика наперед, пан полковник із старшиною з клейнодами, а за ними сотні, одна по другій. Музика гетьманська заграла на дорогу, і пішли ми повз неї' сотня за сотнею.

Веселої грала, а так як її прийшлося минати— неначе на той світ уже чоловік переїздив.

І як остання сотня пана гетьмана проминула, заграли наші музики полкові «Гей з-за моря, з-за лиману...» І так ішли ми яку годину з музикою.

Ночували в Іванківцях, а другого дня пан полковник стали в Копилах з обозом. Сотня марківська на уманській дорозі в другій заставі, а наша в першій заставі, на самім переді.

Між нашою сотнею та марківською була гать; пан полковник сказали воду спустити, і так усе те поле залляла, і замерзло гладко як скло. Казали не їздити тудою — стежки не робити, аби ляхам не псували підлоги до танцю. За тим ставом наша сотня покопала шанці й залягла на заставі. Стерегли день і ніч, чергуючися.

В нашім десятку був отаманом Каленик Старий; прозивався властиво він Деркачук, та інакше його не звали як Старий. Ми з Тереш-ком Колесниченком, що моїм колегою був, з нашого таки села,— ми під рукою того Кале-ника ходили від першого року, як у військо пішли, у науку. Був для нас старий як батько, хоч дуже був суворий і маломовний, і смертельно не любив, як хтось його щось питав не дуже потрібне. Ми так міркували, що він через те і в старшину не вийшов, через свою ту маломовність. Йому б полковником великим бути було, а не дідом січовим. А може,й умисно старий то на себе напускав, бо таки не любив старшинувати. «Свого носа пильнуй, діло своє сповняй, а не розказувати пхайся»,— було, бурмоче. Правда, що й не кожного сотника так шанували, як його — дарма, що простий козак був...

Так ото, кажу, ми в його десятку були. Засядемо в шанцях, тільки носи з-поза них, як щупак з води, повисуваємо. Гомонимо собі стиха, і старий часом слово докине. Або й мовчки сидимо та з рушниці собі міряємо на дерево сусіднє або на птаха якогось. У мене тоді була яничарочка лепська! Батько покійник, нехай царствує, з-під Хотина приніс. А як в 38-ім році під Потоцького йшов, не взяв з собою її, лишив матері. «Се Іванові»,— каже, мені б то значить. Пожалкував яничарочки, та й справді не вернувся тоді з походу. Мати її в коморі ховали і не давали до рук узяти,— аж як у військо виправляли, поблагословили і ту яничарку дали. «Носи,— каже,— батьківську