Предок - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 34

Але найкращої історії, котру любив він найбільше — не було тут. То була історія про Йоасафа, царевича індійського і старця Вар-лаама. Її розповів йому ігумен святого Дмитра Варлаам як історію свого патрона.

Старий ігумен, що сам покинув для печери двір великокняжий, де був першим боярином, і не убоявся гніву й прещення княжого, що збирався розкопати і знищити Печерський монастир за те, що постригли без волі його такого потрібного йому мужа,— він глянув у душу отрока і зрозумів її. Провидячи сумну й криваву долю, яка жде його на дворі княжім, умисно розповів йому цю історію про царевича індійського, що зарання спізнав усю суєту і убогість світову і, возлюбивши пустелю, покинув для неї царство своє.

Так зробив старий ігумен те, що його іменник, мітичний старець Варлаам зробив з Йоа-сафом, під виглядом купця, що має на продаж дорогоцінний камінь, пройшовши до царевича і замість каміння наділивши його дорогоціннішим над усі скарби світу — пізнанням марності світової слави.

Ця історія про царевича, захованого батьком від усіх сумних вражень життя, який одначе доходить до розуміння світової марності й непевності, пізнає правдиву віру, стає духовним батьком свого батька, навертаючи його на праву віру, і потайки кидає своє царство, настановивши царем свого боярина,— ніколи не могла наситити молодого княжича. При кожній нагоді не переставав він розповідати її княжні Предславі, повірниці своїх таємних мрій, одинокій з київської родини, яка любила його щиро і яку він теж дуже любив. Дуже зручно вигадував ріжні приводи для того, щоб піти до святого Димитрія, до ігумена Варлаама і розпитати про ріжні подробиці цеї дивної повісті. І старий ігумен старанно відгрібав в своїй пам'яті напівпризабуті епізоди, притчі й промови, сердечно жалкуючи, що йому не спало на гадку сказати записати цю повість, коли він почув її, як історію свого святого патрона, від сірійських греків у Царго-роді.

Один раз він пригадав притчу про смертну трубу. Цар, їдучи з великою славою на колісниці посеред свого двору, стрів на дорозі двох людей схворованих, ледве живих, убогих і обдертих. Скочивши з колісниці, він упав перед ними й поклонився до землі. Його бояри і дворяни стали дуже обурюватись і відказувати за таке пониження гідності царської і доручили царському братові остерегти царя, аби «не досаждав висоті царського вінця». Тоді цар надвечір послав вісника свого з трубою під ворота брата свого, аби затрубив йому. А то був прийнятий в царстві знак: кого цар засудив на смерть, посилав йому перед ворота вісника з трубою, щоб засуджений знав, що його чекає. І брат царський, зачувши трубу, ще не знаючи причини, став уже готуватися до смерті, і рано попрощався з сім'єю своєю і домом своїм, і пішов до двору царського, готовий прийняти смерть, в смертній одежі, оточений плачучою родиною своєю. Цар же сказав йому: «Нерозумний чоловіче! Ти, не знаючи ніякої вини за собою, лише зачувши трубу, від мене, рідного і подібно смертного брата твого, приготувався до смерті. А мені дорікав, що я понизив гідність свою царську, стрівши вісників смертного кінця,— тих убогих калік, що нагадували мені недалеку смерть, коли, повний всякої вини, я мушу стати перед богом!»

Іншим разом оповів він йому притчу про ковчеги царські. Як-то цар хотів проучити своїх бояр, щоб не важили великозверхньо-го блиску й братства над внутрішньою вартістю. Сказав для цього зробити чотири ковчеги. В два положив кісток мертвих і смердячих, а зверху золотом повкривав, а в два інші в середину поклав золоті узороччя, й каміння чесні, і аромати дорогі, зверху ж сказав засмолити смолою. І покликавши бояр, сказав їм вгадати, чого варті ковчеги золотоковані, а чого посмолені. Коли ж бояри велико важили ковчеги золотоковані, а зневажали ті посмолені, відкрив їх і сказав: «Такий то світ! Ті, що ходять в золоті, всередині часто бувають повні гріховного смороду, а ті, що в заяложених рубцях — повні аромату святості...»

Найбільше ж вражали молодого княжича історії про те, як розсипалися в ніщо хитрощі найзавзятіших, найлукавіших ворогів, волхвів і мудреців, яких Йоасафів батько вишукував на те, щоб відвести молодого царевича від аскетичної мудрості. Вони мали заплутати його в сіті софістики, зачарувати ріжними принадами, спокусити на світову розкіш і на «женское желаніє, єже єсть паче всего любимое требованіє». Але що ж? Волхв Февда, що насилав чари на царевича, вступивши з ним у розмову, підпадає сам впливам його щирого переконання. Палить свої чародійні книги й тікає в пустелю. Інший волхв, Нахор, покликаний на те, щоб своєю софістикою збити Йоасафа, бачить себе зневоленим тримати його сторону. Арахія, головний порадник царя в заходах против Йоасафа, кінець кінцем виявляє себе потайним прихильником християнства, готовим в небезпечну хвилю стати на його стороні.

Всі вони один по одному переходять на сторону християнського аскетизму, і нарешті сам цар, всіма полишений, захитується теж у своїм завзятті й переходить теж на науку сина.

Тоді, віддавши все під владу нової віри, царевич вважає можливим сповнити своє сердечне бажання. Покинувши потайки царство на Арахію, він уночі виходить з своєї блискучої палати, щоб іти в пустелю.

Ця хвиля, коли царевич — властиво вже цар — востаннє покидає всі примани світові, славу і розкіш, щоб кинутися в обійми пустелі, особливо екзальтувала молодого княжича.

Серед нічної тиші виходить царевич із своєї столиці, по дорозі вступає до хижі якогось бідака, і, як останню милостиню, віддає йому свої царські одяги, і потім в самій волосінниці, яку носив він під своєю царською одежею, пускається в пустелю. Перед ним, нарешті, відкривається те правдиве життя, про яке він мріяв у час своїх спокус:

Прийми мя, приймя мя, красная пустине,

Мій раю, розмаю!

Закрий мя перед очима людськими До віку мого!

Імпровізував княжич пісню Йоасафа, з захватом співаючи її на самоті:

Минають, минають князівства і царства, Як цвіти весняні.

Білесенькі квіти виростають з крові, Буйнесенькі вітри хилять густі трави На гучнім полку.

Княжна Предслава із здивуванням і тривогою дивилася на свого товариша, слухаючи його оповідань. Його однолітка, вона була натурою зовсім інша в ній также мало було дівочої слабості, як в княжичу — мужньої сили. Велика, фізично сильна, вона і духом виявляла з себе доньку тих княгинь, що своїми радами кермували думою своїх князів, в потребі висилали на війну полки і без милосердя криваво давили супротивні рухи. Духовна і фізична ніжність, чутливість і безрадність її товариша будила в ній жіночі інстинкти співчуття і опіки слабшому, і на цій основі виростало і дужало в ній її чуття до нього. Але своє і його життя вона не уявляла собі інакше, як у вирощеній родинними традиціями і призвичаєннями атмосфері княжого життя.

Вона любила мріяти і розмовляти на тему, піддану очевидно якимись розмовами старшого оточення, про те, як вони, вирісши, поберуться, і великий князь-батько віддасть їм у посяг їх отчину, смоленське князівство. Вона буде товаришкою і помічницею свого князя і своєю радою й поміччю поможе йому зайняти почесне місце в княжім роді, стати сильною ногою в своїй землі, дійти могутності і слави.

Коли він захоплювався християнськими образами й ідеями, в тім зігрівала їй почуття та душевна ніжність і поетичність, яка проявлялася в цих його настроях. Але самі ці ідеї, і особливо цей християнський аскетизм, його відраза і боязнь перед світом, були їй глибоко чужі й несимпатичні.

«Нова віра» не забирала її. Княжна зоставалася зв'язаною всім єством своїм з старим предкиївським життям, його звичаями і традиціями, настроями і поглядами, якими була взагалі міцно перейнята — як звичайно більш консервативна жіноча половина двору «Оль-жин терем».

Християнські обряди, які приходилося княжні сповняти, служби й молитви, не зачіпали внутрішньої, інтимної сторони її життя, як і величезної більшості цього «нового стада Христового». Княжна також, як і воно, готова була байдуже й поблажливо ставитися до нових форм культу, поки він не претендував на цю внутрішню сторону життя. Але тривожно і підозріливо стрепенулася, коли почула, що під цими зверхніми формами ходить якась сувора, неподатна і невблаганна сила та грозить знищенням і загладою всім радостям життя, які виростали на старім грунті, і зокрема — всім її планам і мріям.