Предок - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 31

І коли по перебутій дорозі він міряв кроками маленький запорошений перон дрібної залізничної станційки, загубленої в безконечнім морі нив, чекаючи сильно спізненого потягу, і потім — коли із задушливого маленького

купе він виставляв під удари гарячого повітря своє лице, слідкуючи за безконечним бігом піль, він думав уже загалом — не про батька, ані з приводу його, розуміється, як то раз у раз заспокоював себе супроти гадок, які підіймалися в нім.

Думав про владу мертвих над живими — велику таємничу владу, що виростає з далеких глибин і панує над живим життям віками, тисячоліттями, донині, довіку, в'яжучи волю, уяву, розум далекими, давно прожитими ідеями, поняттями й забобонами.

Думав про накази покійних, котрі несли погибель, кровопролиття, смерть і безмірні втрати тисячам людей, цілим краям, а проте виконувалися сліпо, покірно. Думав про безконечні війни кривавої помсти, які виростали з гробу убитого, займаючи життя й існування цілих поколінь.

Думав про забобонний страх, яким оточується покійник у примітивного чоловіка, безпомічність, яку відчуває він перед гнівом небіжчика, перед збитками й шкодами, які він може чинити живим, із незрозумілих,неясних мотивів сприкрюючи їм життя.

Дикий образ упиря, що виходить з могили аби мучити живих — пити їх кров,— це немовби тільки реалістичний образ мертвого, який своїми капризами, своїми тяжкими для сповнення наказами та забобонами тяжіє над життям живих, мучить їх, не дає жити...

Відти, очевидно, і той сліпий послух велінням мерця!..

Пригадав собі свіжу історію, тільки що з суду, про селянина, що, мавши боржок за покійним учителем із свого села і не можучи до-

проситися від його вдови, що відмовлялася через незнання і брак всяких документів, не знайшов іншого способу вплинути на неї, як тільки голосом покійника із могили: тричі відкопував з могили покійника й приносив його під вікно його вдови, гукаючи на неї, аби віддала боржок — поки не зловили його при цій церемонії і не запроторили до суду.

Ну, а культурний чоловік — чи не падає й він покірно перед волею, перед наказами, даними тисячоліття тому назад в далекій гарячій пустині ворохобній ватазі степових ко-човників і розбійників? Чи не підпорядковує й досі свою мисль, свій розум, свої помічення й гадки під перекази, зложені тисячоліття тому десь на берегах Тібру чи Нілу лукавими, забобонними жерцями, дурисвітами й мантіями, що ловили в свої мережі перелякану чернь? Чи не калічить і досі своє життя поняттями, вимогами, пересудами, виробленими в безконечно відмінних обставинах і покинутими без усякої справедливості поколінням по-томків? Коли нинішній «просвіщенний» громадянин, гордий своєю свободою «від середньовічних пересудів і темних забобонів», ставить своє чоло під пістолет другого цивілізованого чоловіка на поєдинку — котрого «розумності, розуміється, зовсім не признає, вважаючи його диким пережитком варварства» — чи не кориться він невільно настроям і поглядам тих варварських предків і ці варварські погляди показують себе сильнішими від усієї його цивілізованості й освіченості?

Коли такий сучасний інтелігент не вважає своєї честі порушеної ТИМ, ЩО ? нього вкрадуть гаманець з кишені, але почуває себе збезчещеним, коли покине його жінка з іншим панком, порушивши його святі права власності на жінку, і все оточення з боязкою цікавістю придивляється до цього нещасливця, позбавленого свого чоловічого престижу,— чи не виявляють всі вони своєї залежності від чортзна-яких давніх, дикунських, готентотсь-ких пережитків, від ідей, які нам в повній ясності й свідомості навіть тяжко собі й уявити?

Який дивний нахил жити розумом, ідеями померлих поколінь, ця покора більшості — більшості померлих — у людей, що вважають одначе себе безконечно мудрішими, освічені-шими, ліпшими від цієї померлої більшості, покладають все завдання своє у визволенні від старих пережитків і забобонів, у будуванні нових поглядів і нових переконань — на те, щоб так само покидати їх дальшим поколінням!

Яке завидне бажання панувати над майбутніми поколіннями своїми поглядами, уподобаннями, симпатіями й антипатіями — втиснути їх мисль і почуття в цю наперед виліплену форму, відбити на їх мозку готові шаблони своїх упереджень, спаралізувати їх волю й змусити бігти, як автоматів, наперед визначеною їм лінією?!

Ніч западала. По перебутім метушливім дні, по стількох мислях приємно було лягти на лавці на спокійний спочинок на порозі нових гадок і інтересів, що принесе новий день, і закрити прочитану книгу минулого дня.

І коли Дмитро з утіхою простягавсь на холоднім простирадлі, він із задоволенням подумав, що в тій же біблії, в котрій він читав передучора похвалу Рехавовим синам, є також і порада лишити мертвим ховати мерців.

ІА ГОРАХ

упа буків заціліла на однім з верхів Буківця, серед безмежних цари-нок, що застелили цей закуток Карпат. Час і рука людська зашанували цей останок тих букових лісів, що полишили свою пам'ять в назві гори — і буки пильнували сумлінно занести цю пам'ять в часи якнайдальші. Не були ані великі, ані гарні, але виглядали незвичайно шановно, і цей поважний вигляд перетворював у своєрідну красу навіть їх неладну поверхність.

Вони давно потратили свої розкішні корони; ріжні катастрофи й незгоди обчухрали їх гілля, зоставивши покалічені цурпалки. Весь вигляд їх, покручений, поламаний, свідчив про завзяту і довгу боротьбу з усякими супро-тивностями. Але ці сліди тяжкої тривалої боротьби власне й надавали такої поваги цим міцним, кріпким, обчухраним стовбурам, покритим зарубцьованими зарослими ранами й шрамами і вінчаним рідкими пучками дрібнішого гілля, з таким же рідким і дрібним, але сильним, лискучим листям.

Великою внутрішньою силою і глибокою резигнацією віє від цих останніх нащадків колишніх великих лісів, немов від останніх по-томків гідних і не вироджених старинних шановних родів. Стоять давно і простоять, певно ще довго в свідомості, що їм нема на кого передати життя свого роду,— як старі династії, позбавлені кровних наслідників, що живуть часом так безконечно довго, неохочі передавати своїх скиптрів і держав у чужі руки.

Вони пам'ятали інакшими свої околиці, цей рідний закуток, який могли обняти з свого високого шпиля. Широко синіли тоді ліси, густі, непроглядні, і зрідка між ними ясніли полонини, облишені лісом або протереблені чоловіком, що приходив сюди часами з своїми стадами, підсікав дерева і пускав на них^ огонь, щоб розширити пастевні для своїх звірят.

Він був і тоді лютим знищувачем деревного роду, хоч майже не потребував його для себе — хіба звалив деревину, щоб розложити ватру і одігнатися від дикого звіра. Хіба красної тисини, що росла тоді ще тут, в затишку неприступного лісу, побороздженого лише стежками дикої звірини, шукав він, і вирубані звідси цівки тисини витягалися з лісів, сплавлялися водою і плили в далекі чужі краї, щоб зробленими з них гнучкими та міцними луками тішилися стрільці далекої Англії, Фрізії, Скандінавських країв. Ліси стояли ще сливе незаймані. Широко розпростирали в них свої мохнаті гілля величаві кедри. Високо стріляли своїми вершками ясені і явори. Тихі сни снили непроглядні й темні букові ліси, застеляючи все новими верствами листя тутешні згір'я, на поживу всякому зіллю, грибові й комасі. Тепер лиш мертві назви по них — або десь-не-десь заціліла купина буків чи яворів по тих Явірниках, Буківцях, Ясенових.

Вигинув до останку під лакомою рукою чоловіка красний тис, повільний і вигідний. Тисячоліття потрібні були на те, щоб нагородити ті спустошення, які виробляли хижі лісопромисловці на тисовім роді протягом кількох тижнів — а вони не давали йому навіть років. Доти підбирали всякий молодняк,» котрому сотні літ треба було, щоб увійти в красу і силу, доки не перевівся він зовсім, і нині хіба де випадком яке корінище тисове заховалося в землі, тверде, майже несмертельне, та в піснях почуєш спомини про красну тисину.

Нема й кедрини. Десь-не-десь під Чорногорок» ще стрінеш молоду поросль, котрій теж безпечно не дадуть звікувати — зрубають на гильце весільне, як не на що інше. Смерекові ліси, більш витривалі й невибагливі, поросли на місцях давніх букових — де не зборонила їм того рука чоловіка. Але нині й вони гинуть і вимирають, вирубувані, палені, не можучи відродитися під сокирою чоловіка, під ногами його худоби, котру розводить він тут скрізь все більше і більше на потребу свого неситого черева. На долах по мокравинах шириться вільха, на верхах береза, ще більш невибаглива, скромна й жадна життя, ніж смерека. Заступає місце смереки на зрубах, толоках, на камінистих греготах, оголених з давніх лісів.