Предок - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 21

Був Великий Пан, потім з'явився страждущий Діоніс; дев'ятнадцять століть тому з'явився Христос. Природа ще не знає його: вона не може слідкувати за такими новими явищами, їй незнана ідея духовного відродження, тріумфу над матеріальною смертю вічного життя духу. Вона співає старий гімн Великому Панові, вічно живущому в вічнім оновленні сили життя. І в нинішніх великодніх співах пізнає вона свій старий гімн, і до цих великодніх пісень підспівує на честь Великого Пана. І в нинішніх душах, в нинішнім великоднім екстазі чи не відзивається старе свято весни, і ці веселі юрби чи не продовжують несвідомо її старий культ?

Знову яряться дзвони, знову чути співаків. Нова процесія вже при вранішнім світлі обходить знову церкву. Але всі вже втомлені довгим нічним екстазом. Упоєні, хмільні радістю, люди хитаються, йдучи знову під похилими гілляками, серед густо зрошених могил і гробівців.

Чути близкість сонця. Птаство наново підіймає крик на деревах. Пупінки й пучки розпускаються, спішачи побачити світло. Листя і пагінці, тільки що вибившись із землі, розкриваються назустріч дню. Свіжонароджені покоління комах радісно роззираються в цім безмірно широкім і блискучім світі.

Люди йдуть, хитаючись як п'яні — упоєні радістю, утомлені екстазом.

З тяжких гіллячок спадають на них краплі роси, зронені в нестямі.

В холоднім передрозсвітнім повітрі чути, як підіймаються хвилі ароматів близького дня.

Все тріпоче приглушеною, ледве стриманою жагою життя, його уживання і множення в безконечність.

І чується, як сонячне проміння проникає десь-десь уже зовсім близько, щоб ударити між ці причаєні сили і об'явити довершену містерію життя.

ПРЕДОК

рутий день уже йшли ми лісами, я і пес. Вчора я ще потроху стріляв, але за сьогоднішній день не вистрілив ані разу. Пес, що спочатку приставав сумлінно при кожній появі дичини, переконався, нарешті, що я не буду стріляти, і при кожній новій оказії вже тільки злегка оглядався на мене й ішов далі, силкуючись удавати, що він також не зважає на ніяку дичину,— щоб не застидати мого недбальства й лінивства.

На нічлігу я востаннє бачив людей. За сьогоднішній день не показався ніхто навіть поблизу. І я тішився, що людське лице, людське слово, людський звук не перебиває моєї тихої розмови з лісом, що ніхто третій не стає між мною і доохресним життям. Воно розмовляє зі мною тихим шумом лісу, мурмотінням потоку, криком птахів, подає знаки світлотінями хмар, ледве помітними рухами трави й гілляк. Все це, не приглушене, не перебите крикливим голосом чоловіка, промовляє так виразно, так незвичайно вимовно усій моїй істоті.

Іду й прислухуюся до тихого шамотіння дерев, їх верхів, не видних мені знизу з-за гілляк. їх похитує там угорі вітерець, непомітний тут, в долині, і неустанним тихим шумом наповняє ліс. Але від часу до часу, як рука пересувається по струнах — пролітає удар вітру, видобуваючи сильніші звуки, які зливаються в енергійну фугу. Вона звучить іще хвилю йому вслід, поки не розпадеться знову на окремішні мелодії, які веде кожне дерево зокрема, і місце розбудженого рокоту заступить знову цей монотонний, тихомирний шум.

Сонячне проміння врізується в прогалини незвичайно ясними, яскравими ударами, від яких запалюється лискучим блиском все, що стрічає воно на дорозі — зелена хвоя ялиць, сіра кора гілляк, червона застілка старої хвої на землі, а краплі роси й зерна піску світять посеред того сяєвом самоцвітів — горять, згорають і гаснуть у млі ока, поки я проходжу коло них.

Мені незвичайно радісно, і я спочатку виявляв цю радість дуже галасливо. Кричав і прислухався до свого голосу, як, перебігаючи ці безконечні ряди дерев, він безсило застрягав між них. Перекликався з задиркуватою жовною і силкувався перекричати її. Стукав гіллякою по сухих стовбурах, відповідаючи старому дятлові на його солідний, діловий стук.

Але перший хміль цього п'яного напою проминув. Я йду мовчки, солідно, не окликаючи навіть пса. Я тихий і стриманий, як саме це життя, що оточує мене. І тільки радість, тиха, безмежна радість наповняє усе моє єство.

Тішуся сяєвом сонця, темними тінями лісу, ніжним дотиком повітря, міцною відпорністю грунту, тишею рослинного царства, різкими криками птахів. Зливаюся єством з цим безмежним життям, п'ю сонце і вогкість, розпростираюся в безмежні простори, врізуюся невидними коріннями глибоко в лоно матері землі і з її глибин тягнуся в світяну далечінь, щоб зв'язати в один міцний вузол цю сиру, повну родючої сили масу з сонцем, повітрям, безкраїми хмарами, з джерелом світу, життя, огню і руху.

Здається мені, що з кожним кроком я відходжу все далі від «культурного» життя, що зосталося там, за мною, за тісною стіною лісу, за глибокими проваллями долин. Вертаюся назад від нього, в глибину століть, тисячоліть. З шумливої галасливої гостини, повної всякої напруженої ненатуральності, вимушеності, нещирості, вертаюся «до себе», «додому».

Кидаю цю стежку і бреду манівцями через ліс, розводячи руками гілляки, що заступають дорогу. Застряю одначе в густім малиняку. Пасуся в нім довго, довго. Вибирати ягоди мені нарешті наскучає, і я, як ведмідь, починаю збирати їх губою просто з кущів. їх дуже багато, і вони подостигали; повітря налите їх запахом. І серед них темно-малинові квіти-бу-кети деннику на довгих стеблах — високі, пишні серед цього запущеного зрубу, так що ледве можу їх пізнати — так буйно, такою масою ростуть вони тут. Рослинність по-дівочому буйна на цій багатій ниві зрубу. Вона робить враження чогось казкового, фантастичного цею незмірною пишнотою, буйністю, багатством, і мені здається, що я перенісся десь в інші далекі часи, коли земля не була так виснажена, так ограбована і знесилена, як тепер.

Дощ застав мене в цім малиняку і зросив мене до голого тіла. Але він не довгий і не холодний. Я бреду далі серед високих кущів, серед гілляк, напоєних дощем, і вони зрошують мене все знову і знову. Я мокрий як хлющ, але я радий цьому багатству води. І коли з густого заросляку я виходжу нарешті на потік, я розстелюю на його риняках і піску свої промоклі одежі і сохну й гріюся разом з ними.

Лежу, не рахуючись із часом, в блаженнім стані істоти, якій нічого не треба, нікуди не треба і ніщо її не жене й не пригадується.

Лінивим оком слідкую, як нагріте повітря і пара, як жертовне курево, ліниво підіймаються вгору. І не знаю, чи сплю, чи бачу це наяву.

Надвечір я дістався до самотньої лісничів-ки, над рікою, серед лісу. Цим разом і тут не було нікого. Поки сонце ховалось за обрій, прорізуючи ліс жовтогарячим промінням і золотячи стовбури сосен, як червоне золото,— я збирав матеріал на огнище. Сухе ломаччя, принесене рікою коріння; свіжі гілляки соснові, пружисті, кулясті, як нові щітки до лампи; обвішані пишними кутасами гілляки смерек і розкішні вахлярі ялиць. І коли чорна пітьма залягла ліс, я розложив огнище, високе, велике, й, лежачи перед ним із псом, дивився, як огонь пробивався через цю купу палива своїми язиками.

Ясно-червоним полум'ям схоплювалися гілляки вільхи, темним огнем горіли корчаги смерек, відбиваючись на стіні лісу тремтячою луною, і біляві хмари диму стелилися попід нею. А коли я ворушив хвою, фонтани золотих іскор піднімалися з огню, й навіженим вихо-рем крутилися серед них темно-червоні шматки кори й галузочок, розтріскуючись на всі боки. І мене переймала божевільна втіха, екстаз давнього чоловіка перед огнем — його наймогутнішим опікуном і товаришем, оборонцем від холоду й пітьми, подателем життя і радості. І коли я, кілька годин пізніше, перебрався на ніч до хатини, постелившись на розкішнім ложі з свіжої хвої ялиць, я довго палив далі ватру на огнищі, загромадивши цілу хатину всяким паливом.

Тріскали гілляки на огні, іскри й дим летіли золотою стягою в отвір даху. Ліс шумів тихим приглушеним шумом навколо мене, і крізь нього пробивався гостріший гук стрімкого потоку. І я радів свідомістю, що я так глибоко відбіг від усього, що тяжіло на мені, від усього того безвихідно-складного, болющого життя. Тішився, споминаючи, що лежу не на своїм сітчатім ліжку, завішаний портьєрами від галасу й світла, а обложений зате неминучими привидами настирливих гадок, невідступних, безвихідних плутанин, що муляють далі зболілі рани душі, не даючи й на хвилю вирватися з їх проклятого кола.