Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 41

Балакали далі. Час від часу одні слуги йшли чатувати, їх товариші приходили. Сказали, що погода псується, небо затягнуло і завтра буде дощ. Я дощу зрадів, бо тоді нікуди не поїдемо. Захотілося мені відпочити, та й товариство Явдошки сподобалося. Пішов спати, швиденько заснув, вночі мене не будили, на стіни не відправляли.

Прокинувся, коли вже трохи розвиднювалося. Вийшов на двір. Побачив, як повертаються з нічного чергування джури. Мокрі наскрізь, бо ж дощ лив сильний, але своє чергування у степу відбули. Слуги їх годували гарячим, приносили сухий одяг. Я побіг по дощу до великої купи гною під стінами. Для слуг туалет був там, а джури та паничі, мабуть, мали окреме місце десь у башті.

Під дощем вмить змокнув, повернувся до хати, аж тремтів весь від холоду. Один зі слуг дав мені ковдру, у яку я закутався. Зігрівся, потім мене покликали до башти. Понамка вже прокинулася і схотіла їсти. Приніс їй до кімнати шматок м’яса з хлібом, цибулину та огірок. Понамка все швидко з’їла. Почала робити вправи лівою рукою. Стогнала, бо було боляче. Прийшов Непийпиво. Сказав, що погода погана, то залишимося у курені.

– Обач сі звіти. Рахувати вмієш, брате Набоко?

– Вмію, – кивнула Понамка.

– Так саме добре, яко і на шаблях валчиш? – спитав Непийпиво, який знову був бадьорий і повний сил.

– Ні, рахую гірше, – посміхнулася Понамка.

– Зараз накажу тобі принести курінні книги. Порахуй, які тут запаси маються.

Непийпиво пішов, а невдовзі Сашко приніс цілий стос паперів, в яких від руки було записане добро куреня Саловоза. Скільки хліба є, скільки копченого м’яса, скільки меду, скільки пива, скільки всього іншого. Тут було і за цей рік, і за минулі. Понамка всілася рахувати, але швидко в неї голова заболіла. То посадила за стіл мене.

– А як побачать, що я письменний? – злякався я.

– Який ти письменний, просто аркуші мені подаєш! – заспокоїла Понамка.

І узявся я за бухгалтерію. Здивувався, звідкіля тут дешевий рудуватий папір, який колись використовували для друкарських машинок. Мабуть, з Великої землі завозили. Я почав рахувати, і виявилося, що у куреня були досить великі запаси, яких цілком вистачало до нового врожаю і навіть більше. Кожного року курінь відправляв до Січі по сто п’ятдесят молодих коней та триста мулів, за що отримував тридцять возів хліба, півсотні туш свиней та три тисячі курей від інших куренів. Ще курінь Саловоза відправляв на Січ шкіри та мед, а також сир та масло зі своїх стад. Для годування худоби взимку, а земляних рабів цілорічно курінь отримував картоплю, буряки та дерть, а ще різні фрукти, свіжі та сушені, для паничів. Застава надсилала рибу, а курені Сухого та Шпака – дрова та необхідну деревину. З Чорних печер везли залізо та вугілля, щоб вже на місці кувати зброю та інструменти. Тобто всередині Січі велася потужна торгівля, точніше обмін, бо все проходило без використання грошей. Кожен курінь, башта чи фортеця знали, кому, чого і скільки мусять поставити. Якщо треба було більше, аніж зазвичай, то надсилали прохання, яке, за можливості, задовольнялося.

Наприклад, курінь Яреми минулого року скаржився на заморозки, які пошкодили посіви картоплі, то був неврожай. Отже, картоплі куреню Саловоза надати не могли, але все одно отримали коней та мулів. Обіцяли віддячити наступного року.

– Якийсь комунізм тут, – сказав я Понамці, що вже поспала трохи і тепер їла горіхи з медом, які я знайшов для неї у підвалі. – Грошей немає, торгують багато, але ніхто нічого не наживає.

– Ага, комунізм. Тут же бачиш, Красю, з особистого майна лише зброя та одяг. І той як втратиш, то дадуть тобі новий. Їдять всі разом, живуть всі разом, для чого тут багатство?

– Слухай, а жінки у паничів є? – поцікавився я.

– Є, але забиті дуже. Вони на верхніх поверхах башти сидять.

– І що роблять?

– Та що, народжують дітей. Робити їх не примушують, бо не панська то справа. Деякі грамоті вчаться, оці папери пишуть. Бачиш он, який почерк красивий?

Почерки на папері і дійсно траплялися каліграфічні: кругленькі та рівні, так і ручкою написати важко, що там вже казати про перо з чорнилами.

– А родини у паничів є?

– Ні. Тут, Красю, повний проміскуїтет. Хто з ким хоче, той і спить.

– А якщо два паничі з однією жінкою спати схочуть?

– То спатимуть.

– А якщо вона не хоче так?

– А вона права не має чогось хотіти чи не хотіти. Тут, Красю, сурові мачистські закони. Хера немає – пішов на хер. Добре, що в мене шабля за хер! – зареготала Понамка.

– Ти той, ти б тихіше, – прошепотів я, бо ще з колонії звик не говорити того, що може бути використано проти мене.

– Не бійся, тут стіни у лікоть завтовшки, – заспокоїла Понамка.

– А що, як-от два паничі на одну дівку і кожен хоче сам її кохати? – спитав я.

– Такого тут не буває, бо з братами заведено ділитися.

– Дивний якийсь край.

– Дивний, – кивнула Понамка. – Ну, як там твої підрахунки? Місцева економіка квітне чи занепадає?

– Тут все непогано сплановано. Виробляється з запасом і рівномірно розподіляється по Січі. Досить примітивна, але працююча економічна модель.

– А чому примітивна? – здивувалася Понамка.

– Бо ручна праця на землі, та й ще дерев’яним чи кам’яним знаряддям, дає дуже низьку ефективність.

– Але ж їм вистачає, Красю, так? Вони ж не голодують?

– Голодують раби, – нагадав я.

– Це робиться навмисно, – кивнула Понамка.

– Щоб тримати у покорі?

– Так. Важка праця і голод це головні умови підкорення рабів. А ще сила, жорстокі покарання за щонайменші порушення. Тільки так ми можемо тримати рабів у покорі. Бо ж їх значно більше.

– Ми? – я здивовано подивився на Понамку. Вона трохи знітилася.

– Ну, Січ.

– Тобі тут подобається?

– Тут непогано. Всі ці битви. Ти ж знаєш, я люблю ризик.

У двері постукали. Я підхопився, Понамка сіла за стіл, узяла перо до рук.

– Так.

Зайшов Сашко.

– Мій пан питає, чи ще не готово?

– Ще ні, закінчую. Я потім сама принесу, – впевнено сказала Понамка і з розумним виглядом щось почала рахувати.

Коли Сашко пішов, Понамка наказала пояснити їй мої підрахунки. Разом підготували доповідь.

– Слухай, а ти бачила тут старих? – спитав я, коли ми вже закінчили.

– Старих?

– Так. Паничів чи їх жінок.

– Ні, не бачила.

– То де ж вони діваються?

– Паничі виїжджають, а жінки… Ну, їх, мабуть, вбивають.

– Своїх матерів і дружин?

– Красю, а тут в них немає такого, щоб мати чи тато. Тут мати – Січ, батько – Ісус Кривавий, а всі паничі – браття.

– Але як можна жити, коли знаєш, що тебе в кінці вб’ють? – здивувався я.

– Просто, Красю. Людина до всього зникає. Ось тут, на Січі, звикли до смерті. Бо смерть тут завжди поруч. Кожен панич стикається з нею з дитинства. Джури вбивають і гинуть самі. Згадай чудовиськ. Потім, вже паничами, постійно воюють. То смерть для них це щось звичайне. Не можеш битися, як раніше, краще вмерти. Баби, мабуть, вмирають, коли в них починається клімакс. Не можеш народжувати – до побачення. Тут все жорстко, Красю, без шмарклів. Ну, давай звіт, піду до Непийпива, а ти сходи поїж, відпочинь трохи.

– Дякую.

Вийшов з кімнати Понамки. Поштиво пропускав паничів та джур. Підійшов до дверей з башти, біля яких стояло кілька джур з шаблями. Випустили мене. Пішов до хати, де годували слуг. Там мене знайшла Явдошка.

– Скажи, що я тобі служу! – прошепотіла мені на вухо.

– Залишись, мій пан дозволив мені поки відпочити, – гучно сказав я, а вона слухняно сіла поруч.

Я попросив у одного зі слуг чаю.

– І їжі, їжі візьми! – прошепотіла Явдошка. Попросив і їжі. Мені принесли велику глиняну миску мамалиги і курячу ніжку. Явдошка попросилася вийти на вулицю. Там вже дощ припинився. Ми відійшли, Явдошка крадькома почала хапати їжу руками і жадібно запихати до рота.

– Спокійно, чого ти боїшся? – здивувався я.

– А то ще скажуть, що я їла, і не дадуть вечері, – Явдошка хижо озирнулася і жадібно желіпала.