Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 37

– Будь уважним, – вимагав Непийпиво. Я намагався. Прислухався до себе. Відчував біль, страх, відчай, виснаженість. Погляди!

– Ось там! – я вказав на кущі біля дороги, звідки, як мені здалося, на мене дивилися. Непийпиво узяв в одного з джур спис і несподівано кинув туди. Крик. З кущів вистрибнуло кілька диких, які кинулися на нас. Але не встигли добігти, бо отримали по десятку списів, впали. Паничі швидко добили їх, а джури перевірили кущі. Нікого. Поїхали далі. За деякий час я знову відчув погляди. Он на тих скелях, що нависали над дорогою. Сказав про це Непийпиву. Той наказав зупинитися, зістрибнув з коня, наче відійшов відлити, а сам наказав передати по строю, щоб бійці з хвоста загону, яких зі скель не було видно, здерлися з дороги вгору і зайшли з тилу. Всім іншим наказав перепочити.

– Зброю тримати напоготові! – наказав Непийпиво.

Я підійшов до Понамки. Мені було боляче дивитися на її скалічену руку.

– Їсти хочеться, – несподівано сказала вона, і я дуже зрадів, бо апетит означав, що ушкодження не такі вже і серйозні.

– Зараз, зараз! – я побіг до слуг, спитав, чи немає, бува, у них якоїсь їжі. – Для Набоки!

Для Набоки їжа одразу знайшлася, бо тут вже чули, як вона билася з дикими. Приніс Понамці м’ясо, відрізав шматки кинджалом і подавав. Понамка охоче жувала, притискала до себе поранену руку. Вже коли поїла, зі скель почулися крики. То джури та слуги напали на диких, що сиділи у засідці. Нападу з тилу не чекали. Їх було біля десятка. Джури закидали їх списами, слуги добивали кинджалами. Зі скель з тріском покотився великий камінь, мабуть, їх багацько наготували. Камінь з шумом пролетів через дорогу і покотився далі. Кожен такий камінь міг завдати великих втрат. Джури закричали згори, що дикі вбиті. Ми рушили далі.

Була ще одна засідка, ми знову перебили пару десятків диких, а потім виїхали до фортеці у скелях. Нас помітили і одразу засурмили. Відчинилася брама, і з фортеці вискочив цілий загін. Паничі, джури, слуги. Мчали до нас, а я роздивлявся фортецю. Височенні стіни, не дивно, що дикі не змогли її захопити.

Паничі з фортеці привіталися і одразу спитали про битву. Непийпиво сказав, що ми перемогли, і наказав відправити вози за вбитими братами. Ми поїхали далі. Дикі більше не нападали. Непийпиво відправив джур до куренів за псами. Ми повернулися до фортеці Чорних печер. Паничі всілися обідати, Понамка відпустила мене.

– Я сама, а ти щось поїж, – сказала мені.

Я пішов до слуг. Вони їли та розповідали, що дикі напали несподівано, намагалися узяти фортецю швидким штурмом, але гарнізон встиг зачинити ворота. Вбили всіх, хто був біля шахт, але на стіни не лізли. Також слуги розповідали, що паничі наказали вбити всіх рабів, щоб не повстали. У фортеці розпалили багаття і пустили дим у підвали. Тепер треба було вивезти звідти сотні трупів.

Слуги вже навантажили кілька возів тілами рабів, але вози були потрібні для тіл, вбитих у битві. То їх відвезли до покинутої шахти, скинули трупи туди. Паничі гомоніли, що треба пригнати кількасот рабів з куренів, щоб відновити роботу шахт.

– А для чого їм ці шахти? – спитав у Сашка.

– Добувати вугілля, щоб робити залізо.

– Хіба не легше купити його?

– Січ не хоче залежати від чужинців. То тут видобувають вугілля та руду, виплавляють залізо. Його потім відвозять по куренях, там вже з нього роблять зброю і все, що необхідно.

– А чому не тут?

– Щоб дикі не могли захопити зброярів. Уяви, якби ті чудовиська мали залізну зброю: шаблі, сокири, списи. А обладунки? Шоломи, панцири. Спробуй тоді вбий такого дикого! То тут тільки виробляють залізо, а роблять з нього зброю вже по куренях, куди дикі не полізуть.

– Роблять підвальні раби?

– Так. У кожному курені є по два-три зброяри. Вони отримують найкраще харчування з-поміж всіх рабів.

– Слухай, а чому на Січі немає луків? Тих же диких можна було б просто розстрілювати на відстані, не підпускати до прямого бою і знищувати, – спитав я.

– Навіть забудь про це слово! – наказав Сашко.

– Яке?

– Луки. Вони заборонені на Січі.

– Чому? – не розумів я.

– Бо лук можуть зробити раби, і що тоді буде? Вони будуть розстрілювати нас з кущів!

– Але в рабів немає заліза!

– Зроблять кам’яні гостряки. Або і без цього. Якщо випустити сотню звичайних дерев’яних стріл, то хоч одна та влучить, вб’є панича.

– Але диких можна б було перемогти значно легше!

– Паничам не потрібна легкість. Вони люблять важкі битви, бо саме перемоги у них цінуються, – прошепотів Сашко.

– Але стільки вбитих… – сумнівався я.

– Мрія будь-якого панича – загинути у битві. Ходімо, візьмемо добавки, бо я зголоднів.

– Ні, я не хочу.

– Ти так мало їси! – здивувався Сашко. Я не знав, що йому відповісти.

Він повернувся з мискою кукурудзяної каші. Потроху сутеніло. Непийпиво наказав зачинити ворота і виставити охорону, бо дикі, що не встигли втекти, могли напасти.

– Дякую тобі, – несподівано прошепотів Сашко.

– За що?

– Ти ж врятував мене. Слуги зазвичай не рятують один одного, думають лише про себе.

– Ти теж мені допоміг.

Тиша. У фортеці вже майже всі вляглися спати після надважкого дня, не спала лише варта на мурах. Мені спати не хотілося, бо спогади про битву не давали заспокоїтися.

– Тобі подобається тут? – тихесенько спитав Сашко. Він наче непоганий хлопець, але ще у колонії я звик не довіряти нікому.

– Так, але я трохи заморився. Поки я тут, мене вже двічі поранили чудовиська, ледь не вбив раб-втікач, я дивом врятувався від Мари, тепер ще кілька разів міг загинути у битвах з дикими. Я весь вкрився шрамами та ранами. Я заморився і дуже хвилююся за свого панича, – пояснив йому.

– Тепер все буде тихо. Дикі, як кажуть, приходять раз на десять-п’ятнадцять років. Тепер ще довго не з’являться. То війн більше не буде. Відпочинеш, – заспокоїв Сашко.

– А тобі, тобі подобається тут? – тихо спитав я. Навколо нікого не було, ніхто не підслухає нашу розмову.

– Так. І в мене немає вибору.

– Чому?

– Бо там, у Рабських краях, мене розшукує міліція.

– Тебе?

– Так, гріхи молодості. Якщо я там з’явлюся, то мене посадять. Отже, краще буду тут.

– У тебе тут хтось є?

– Хто?

– Жінка, можливо, родина.

– Тут немає родин.

– Це як?

– А так. Навіть паничі не мають родин. Вони сплять зі своїми жінками, але родин не створюють. Хтось спить постійно з однією жінкою, хтось з різними. Але діти не знають батьків. Коли жінка з паничів народжує, дитину уважно оглядають. Якщо знаходять якісь вади чи хвороби, то вбивають одразу. Якщо ж ні, то залишають з матір’ю до чотирьох років. А потім хлопчиків відвозять у інший курінь.

– Але для чого забирати дитину у батьків?

– Бо у паничів немає інших батьків, окрім Ісуса Кривавого та Січі Славної. А всі інші паничі їм браття.

– Тобто панич не знає, ані хто був його батьком, ані хто матір’ю?

– Ні. І ніхто не знає. Ані слуги, ані підвальні раби, ані земляні. Усюди дітей забирають від батьків.

– Дивно.

– Такі тут правила. Ну що, ходімо спати?

– Ходімо.

Ми знайшли собі копу сіна, вляглися на неї. Невдовзі Сашко вже сопів, а я дивився у зоряне небо. Голова боліла, все тіло теж, я згадував диких і відчував жах. Але я пережив цей день, і це було добре.

Розділ 8

Перепочинок та мандри

Я заснув тільки під ранок. Прокинувся від собачого гавкоту. Одразу пізнав потужні голоси паничівських песиків. Їх нагнали на пагорби дуже багато, біля сотні. Песики винюхували, а слідом йшли свіжі паничі, джури та слуги зі степового загону. Дикі знову демонстрували дива хоробрості. Жоден не здався. Коли бачили, що їх знайшли, то атакували. Дикі могли голіруч справитися з псом, але псів було багато, вони атакували тічками, загризали диких. Інших вбивали списами паничі та джури. Трупи звозили до фортеці. Навалили цілу гору, в якій я нарахував більше сотні тіл. Тут були і дорослі, і підлітки, всі дуже кремезні, з численними ранами.