Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 32

Ми мчали вздовж пагорбів на відстані десь двісті метрів. Он попереду з’явилося скелясте пасмо, що перегородило нам дорогу. Узяли убік, Непийпиво тримав відстань від дерев. Вилетіли за пасмо і побачили великий табун, що сунув до пагорбів.

– Оно до чого веремію крутили! – закричав наш отаман. – Напрод!

Ми рушили назустріч табуну, який біг наче сам. Але потім я почув крики і побачив якихось людей. Це вони гнали табун. А тепер шикувалися проти нас.

– Распудати коней! Нехай гонзають у степ! – закричав Непийпиво і несподівано завив. Інші паничі теж! Від цього виття коні в табуні злякалися і почали розбігатися. Невдовзі великий табун розбився на купку невеличких, що тікали до степу. Позаду почулися крики. Ми побачили цятки людей, дуже багато цяток, кілька сотень, які бігли до нас з боку пагорбів! І ще кілька десятків тих, хто гнав табун, попереду! – Ладуйсь! – закричав Непийпиво.

– Та це ж дикуни! – прошепотів я, бо нарешті роздивився наших ворогів. Вони були і схожі, і не схожі на людей. Дуже дебелі, зростом не менше, аніж паничі, але значно кремезніші, хоч і паничі плечисті. Але дикі були дуже широкі у кості, в них були якісь діжкоподібні тіла, товстезні руки, великі обличчя з потужними щелепами та насупленими бровами. З одягу на них були лише шкіри та хутро, а зі зброї – кам’яні сокири, товсті списи і важкі палиці. Дикі стали пліч-о-пліч і клином пішли на нас. Кричали щось низькими звіриними голосами! Вони були величезні! Непийпиво, такий високий і кремезний, на їх фоні виглядав, як джура проти панича! Але він і не думав відступати.

– На смерть! – заволав Непийпиво, і паничі та джури підхопили цей крик. – На смерть!

Малий загін диких біг на нас спереду, а ззаду наганяв великий. Нам треба було швидко знищити цих і втекти від тих. Паничі стали гостряком нашого удару, вони вишикувалися попереду, за ними джури і вже потім слуги. Ми розігналися і вдарили.

– Списом! Не підпускай, не дай схопити! – кричав мені Сашко.

Удар, крики, тріск списів, іржання коней. Сашко кинув свій спис, я теж хотів кинути, а потім побачив, як на мене вистрибнув дикий. Мабуть, парубок, але вже кремезний, наче ведмідь. Його плече було скривавлене, він був поранений. У нього в руках був товстезний спис з кам’яним гостряком. Спис цілив у мене. Я прикрився щитом, потужний удар вибив мене з сідла, я гепнувся і відчув біль у руці. Тій, якою тримав щит. Намагався підвестися, а дикун був вже поруч зі мною. Заніс величезну сокиру. Я ще не бачив таких! Дерев’яне руків’я і кам’яне лезо. Цю сокиру ніщо не могло зупинити! Але сокира важка, нею неможливо вдарити миттєво, то я встиг відкотитися і сокира вдарила у землю поруч. Дикий заверещав і кинувся на мене. Він би легко задушив мене, але наштрикнувся на мій кинджал, який я дивом встиг вихопити. Навіть з кинджалом у животі він почав душити мене. І задушив би, бо в нього були надзвичайно сильні руки! Але просвистіла шабля, і голова дикого покотилася землею.

– Красю, вставай! – закричала Понамка. Це вона, вся у крові і пішо, прийшла мені на допомогу. На неї кинувся ще один дикий. З величезною палицею, що свистіла у повітрі. Понамка різко присіла, пропустила удар і знизу вдарила шаблею по руці дикого. Той заверещав. Понамка рубанула по нозі. Дикий впав, а Понамка побігла до наступного чудовиська. Поранений дикий ричав і намагався підвестися на цілій нозі. Я ледь витягнув кинджал з тулуба безголового дикого, подивився на пораненого, розігнався і стрибнув. Він був більший за мене по масі десь удвічі, весь наче складений з великих брил м’язів. Він відмахнувся від мене, наче від мухи. Але я встиг засадити йому кинджал у горлянку. Він заричав і впав. Я підхопився, схопив спис вбитого слуги, увігнав і його в шию. Тоді тільки дикий помер. Я подивився, де Понамка, щоб допомогти їй. Як тут мене збило з ніг тіло панича, що потрапив під удар страшенної сокири диких.

Я впав і знепритомнів. Потім відчув, як мене плескають по щоках.

– Вставай, вставай, вони близько! – це кричав Сашко. Допоміг мені підвестися. Я чув войовничі крики диких. Їх великий загін вже був майже поруч, метрів за сто.

– Тікаємо! – заверещав Сашко, допоміг підвестися, побіг. Я намагався бігти за ним. Стрибав через тіла слуг, джур і диких. – Швидше! – верещав Сашко.

Я щосили біг, головне було не впасти, в голові паморочилося, не впасти, бігти, не потрапити до рук тих чудовиськ!

– Де моя панна? – згадав я про Понамку.

– Вона попереду! Тікаємо! – верещав Сашко.

Я ледь здолав гору з кількох тіл диких, в яких стирчали списи паничів. Біг далі. Онде попереду Понамка. Жива! І інші паничі. З тілами вбитих товаришів, що матлялися тепер на конях. Декілька паничів верхи на мулах, бо втратили своїх коней. Вцілілі слуги тікали пішки, як і я.

– Давай ще трошки, вони погано бігають! – кричав Сашко вже не так перелякано. Бігли далі. В мене закінчувалися сили. Більше не міг! Задихався, серце, паморочилося!

Я з жахом озирнувся назад, бо розумів, що не зможу тікати далі. Але побачив, що дикі не переслідують нас! Вони зупинилися! Забрали тіла своїх. Я перейшов на ходу. Не міг більше бігти. Ось інші слуги бігли, а я не міг. Бачив, як Непийпиво щось наказав і кілька джур поскакали кудись. Невдовзі пригнали зі степу десяток коней та мулів. Паничі з мулів пересіли на коней, слуги сіли на мулів. Без сідла всидіти було дуже важко, я стискав коліна і міцно тримався за гриву. Дикі між тим почали відходити до пагорбів. Забрали не тільки тіла своїх, але й тіла загиблих слуг та джур.

– Навіщо вони забрали тіла наших? – спитав я.

– Щоб з’їсти! – сказав Сашко з ненавистю. – Вони ж їдять людей. Полюбляють свіжину, навмисно полюють, щоб захопити у полон і з’їсти, але можуть і свіжими трупами повечеряти. Кляті дикуни!

Ми їхали від пагорбів. У нас було вбито три паничі й семеро поранених. Зі слуг та джур вціліло десь дві третини, тобто десь півтора десятка наших загинуло. Диких, з якими ми билися, було біля трьох десятків. Більшість з них загинули, хоча кілька змогли пробитися до своїх. Це не з рабами воювати, ці дикі – сильні вороги. І їх було багато.

Пагорби були вже далеко позаду, коли нам зустрівся невеличкий загін. Панич і п’ятеро слуг.

– Це з куреня Сокири. Шукають один зі своїх табунів, який украли дикі, – розповів Сашко, який був при Непийпиві і чув розмову. Зараз відійшов до слуг. Ми дивилися, як сокирівський панич почав кричати і плакати.

– Чого це він? – здивувався я.

– Табун охороняв інший панич. Його вбили дикі. Загиблий був милим цього панича.

– Це як? – не зрозумів я.

– Ти що, не чув про геїв? – спитав Сашко.

– Тут таке дозволено? – здивувався я.

– Паничам все дозволено. Вони ж зневажають жінок, вважають, що ті потрібні тільки для народження дітей. То, буває, дуже близько сходяться один з одним.

– Господи, вони хоч зі слугами не сплять? – злякався я, бо ще з колонії не любив цих товаришів.

– Ти що! Це для них наче з худобою спати! – заспокоїв Сашко.

Паничі розмовляли, Непийпиво втішав панича. Нарешті сокирівські поїхали до свого куреня, а ми поверталися до куреня Нетудихати.

– Дикі точно не їздять верхи? – спитав я.

– Ніколи, вони ж дикі. І занадто важкі, і коні їх бояться, – сказав Сашко.

– А чого у них така дивна зброя? Кам’яні сокири та гостряки списів?

– Бо вони дикі. Не вміють добувати залізо. Напали на Чорні печери, щоб вкрасти готове залізо, яке там виплавляють. Але навіть якщо в них буде залізо, вони можуть зробити лише грубі гостряки для списів, не більше. Вони дуже цінують кинджали, то полюють за слугами. І тебе вони б уполювали, якби не твій панич, – Сашко закрутив головою. – Вона вбила чотирьох диких і ще двох поранила! Вона ж така невеличка!

– Набока – добрий козак. Вона вбила невидимця, вбила і диких! – підсумував я. – А що буде далі?

– Завтра буде Січова Рада, там все і вирішать.

Вже у темряві дісталися куреня Нетудихати. Там зібралося багато війська. Сотні паничів, джур і слуг. Всі не могли вміститися у курені, то частина залишилася біля стін. У ніч поїхали маленькі загони джур, які мусили чергувати в степу і не дозволити диким наблизитися несподівано. Паничі зібралися навколо великого багаття у дворі. Кілька поважних паничів схилилися над землею, де Непийпиво намалював мапу і пояснював, що відбувається. Що диких багато, тільки ми бачили кілька сотень, але це лише один з їх загонів. З Чорних печер повідомляли, що їх оточило до тисячі диких. Ще один загін диких сховався у засідці на коротшій дорозі до печер. Вони знищили загін братів з куреня Нетудихати, бо до Чорних печер ніхто так і не доїхав.