Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 30

– Ти бачив трупаків?

– Так, два роки тому великий загін їх оточив башту. Мій панич головував загоном, що прийшов на допомогу. Тут була велика битва, ми вбили не одну сотню трупаків, – розповідав Сашко. – Чому ти не їси?

– Я наївся.

– Дурню, нам дозволяють їсти свинину дуже не часто. Насолоджуйся! – він почав обгризати чергове реберце. Мені ж їсти зовсім не хотілося. Після колонії мій шлунок всох, і мені потрібно було зовсім мало їжі.

Слуги доїли усе, що залишилося після паничів, потім пішли відпочивати. Нам з Сашком виділили місце. Я уклався на дерев’яні нари мішок з сіном, коли почув шепіт над вухом.

– Твій панич врятував тебе. Ти що, спиш з нею? – я озирнувся і побачив одного з тутешніх слуг, що огидно посміхався. Він був вищий і міцніший за мене. Я розумів, що програю, але в мене не було іншого виходу, окрім як напасти. Ще в колонії я навчився тому, що не можна терпіти приниження, інакше далі буде тільки гірше. Несподівано кинув слузі мішок з сіном, який був за подушку. Слуга не чекав такого маневру, навіщось спіймав мішок, а я вдарив його в обличчя. Збив з ніг, повалив, лупцював далі, мені не можна було дати підвестися йому, бо тоді б він забив мене. Але цей слуга був сильний та жилавий, він скинув мене, кинувся зверху.

– Образа панича! – несподівано втрутився Сашко. І слуга, який би роздратований він не був, зупинився. Аж тремтів від люті, стиснув кулаки, але припинив мене бити.

– Що? – аж заричав він.

– Ти зараз можеш вбити його. Але завтра буде суд. Ти хочеш, щоб паничі дізналися, про що ти питав? – спитав Сашко. – Образа панича! – додав він пошепки.

– Вона – баба! – заричав слуга.

– Чи думаєш ти, що паничі схибили, коли опаничили її? – спитав Сашко.

– Ні! Ні! Паничі не можуть схибити! – закрутив головою слуга, і я побачив, що його лють перетворилася на переляк. – Ні!

– Тоді йди спи і не лізь до цього слуги, – строго сказав Сашко. Слуга пішов. Мені паморочилося, як завжди після небезпеки. Подякував Сашкові, ледь знайшов у собі сили, щоб підняти мішок з сіном, заліз на нари і вклався спати. Знову купа пригод, знову ходіння на межі смерті. Господи, коли ж це закінчиться!

Розділ 7

Битва з дикими

Вночі мене не будили, не примушували іти вартувати на стіни. Всіх інших слуг, хто був у поході, теж. То добре виспався, прокинувся сам, але ще деякий час лежав. Бо як піднятися, вийти з хати, можна зіштовхнутися з тим слугою. Я не хотів конфліктів. Лише коли Сашко підвівся, я теж зліз із ліжка. Вийшли у двір. Там вже вешталися слуги. Двері до башти були зачинені, паничі ще відпочивали. Але з підвалів башти було чутно шум. Мабуть, там працювали раби.

Ми з Сашком пішли до конюшні, перевірили, як там коні наших панів. Коли йшли, то до конюшні двоє слуг привели півдесятка рабів у кайданах. Раби почали чистити гній. Троє з рабів були звичайні земляні раби, дрібні та забиті. А ось двоє інших були міцними чоловіками. У одного було відрізане вухо, у іншого ніс.

– Звідки ці раби? – спитав я Сашка.

– Втікачі, які хочуть пробратися у Погані землі. Тут їх ловлять і примушують працювати.

– Земляні раби зрозуміло, а оті двоє?

– То підвальні раби, які теж втекли. Вони трохи пропрацюють тут, а потім їх відправлять до їхніх куренів, де будуть катувати і стратять.

– Ці раби виглядають немісцевими, – сказав я, бо побачив в одного звичайне татуюванні на плечі. Стилізовану «Д», як на символіці київського «Динамо».

– Вони з ріки, – сказав Сашко і несподівано витягнувся струнко.

Це з башти вийшли паничі. Понамка була заспана, вона ж любила поспати, а тут довелося прокидатися рано. Манжела наказав подавати сніданок. Непийпиво покликав Сашка, щось прошепотів йому. Сашко повернувся, узяв мене за руку.

– Ходімо готувати коней.

– Ми кудись їдемо?

– Так, на Заставу.

– Їхати довго?

– Довго. Заночуємо у курені Соломахи, а завтра вже прибудемо до Застави.

Ми вивели коней та мулів з конюшні. Мого мула забрала Мара, то мені видали нового. З цим тут було легко. Повантажили речі наших паничів, коли почули гомін у дворі. Вибігли, побачили, як від столу паничів, що снідали, побігли до башти Манжела, Непийпиво і ще один панич. Інші припинили їсти, сиділи напружені. Серед слуг якісь тихі розмови.

– Сашко, що трапилося? – злякався я і відчув, що на Заставу нам знову не потрапити. На Заставу, що стоїть на ріці, якою можна втекти з Січі.

– Якась тривога. Прибіг вартовий.

– Вартовий? – не зрозумів я.

– У будь-якому курені чи башті завжди чатує панич-вартовий, який перебуває на зв’язку з іншими куренями.

– Тут є зв’язок? – начебто здивувався я.

– Є. Всі курені, башти і Застава пов’язані між собою. Це запропонував зробити мій пан. Раніше доводилося посилати вісників, – з гордістю сказав Сашко.

– Самі робили чи запрошували фахівців? – спитав я, наче просто так.

– А тобі для чого? – підозріло подивився на мене Сашко.

– Та цікаво, це ж не просто зв’язок зробити. Обладнання необхідне.

– Закупили все, що потрібно. І фахівця привезли.

– І що, погодився сюди їхати? Мабуть, за великі гроші? – кивнув я.

– Ні, він, дурник, любив зброю. Ото ще там, у Рабських краях, мав обладунки, меч, щит. Думав і тут погратися, але тут все серйозно.

– Вбили його? – спитав я спокійно, тут про вбивство завжди говорили спокійно.

– Ні, сидить у підвалі рабом. На випадок, як щось відремонтувати знадобиться.

Я хотів спитати, у якому курені сидів той хлопець, через якого ми тут і опинилися, коли вибіг Манжела, без Непийпива.

– Ларм! Ведле Чорних печер дикі паки пристилися, – закричав Манжела. – Ушиковуйтесь до тягнення!

Манжела назвав тих паничів, кому треба було готуватися.

– Отаманом буде брат Непийпиво! Всім овим бити готовими до брані! Бидло може збродити!

– Ходімо! – зашепотів Сашко.

Ми почали швидко розвантажувати мулів. Залишали речі у башті.

– Хто такі дикі? – спитав я.

– Велетні, – Сашко аж скривився.

– Велетні? Розміром з будинок? – я тут вже нічому не здивувався б.

– Ні, ти що! Вони на голову вищі від слуг, такі, як паничі зростом, але міцніші. З товстезними руками та ногами. Дикі можуть легко підняти коня.

– Підняти коня? – здивувався я. – Вони – люди?

– Вони трохи схожі на людей, а чи люди, чи ні, не знаю. Дикі.

– Що їм потрібно на Січі?

– Залізо. Час від часу дикі нападають на Чорні печери, щоб вкрасти залізо, яке там виплавляють.

Ми вивели коней та мулів у двір. Паничі вийшли з башти вже у повному озброєнні. Нам теж видали щити, шоломи, списи та кинджали. Тримав коня, поки Понамка сідала.

– Що це за дикі? – пошепки спитав свою добру панну.

– Кажуть, що сильні бійці. Вбити дикого – честь для панича, – пояснила Понамка.

– Кажуть, що вони велетенські, – злякався я.

– Велика шафа гучно гепається, – зареготала Понамка. Ніздрі її широко роздималися, вона була вже у передчутті битви.

Останнім з башти вийшов Непийпиво. З шоломом, щитом, довгим списом, шаблею на боці, у стальних обладунках, що закривали весь тулуб.

– Най Ісус Кривавий приспішає нам! – крикнув Манжела. – Рачив би поїхати з вами, бо давно вже не валчив диких!

– Леда на Січі свою потичку має! – сказав Непийпиво. – Варуйте гостинець до Поганих земель і приспішайте куреням тримати бидло у послушенстві! Спири братів вже виступили з прикордонних башт та інших куренів. Звалчим ми диких, яко завшегди валчили! Слава Ісусу Кривавому!

– Слава Ісусу Кривавому! – крикнули паничі і перехрестилися по-своєму.

– Отвєрсті брійну! – наказав Манжела.

Перед нами відкрили ворота, і ми рушили. Фортеця швидко залишилася позаду, неслися дорогою, на першому ж роздоріжжі повернули праворуч. Невдовзі почалися луги зі скиртами сіна. Але рабів не було видно. Далі вже поля. Але теж без рабів.

– Де раби? – спитав я у Сашка, який мчав поруч.