Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 26

– Що це?

– Папери мого пана. Допоможи.

Ми якраз встигли все повантажити, коли вийшли Непийпиво, Понамка і старий панич, який був у курені за головного. Прощалися, обіймалися, старий панич побажав щасливої дороги. Просив передати привіт старим товаришам у фортеці. Потім до нас підійшов Дубогриз. Здається, він зараз був черговим по куреню. Серйозний, відповідальний. Наказав відчинити для нас ворота, побажав щасливої дороги, і ми поїхали.

Перед мостом було кілька великих буд, в яких спали сторожові пси паничів. Біля буд валялися розгризені кістки та черепи. Людські. Померлих рабів дійсно віддали собаками, які нажерлися і зараз спокійно спали. Я скривився і відвернувся. Мені було зле, хотілося сховатися десь, заритися з головою і забути про всю тутешню жорстокість. Але не сховаєшся.

Намагався триматися. На вулиці вже потроху світало. Минули один з рабських сараїв. Біля нього вже стояв десяток слуг. Ось завили сурми з куреня, слуги відчинили ворота, з них почали вибігати десятками раби. Слуги рахували їх, потім дивилися, щоб ніхто зайвий не залишився. Повели рабів на поля. Підганяли батогами. Коли побачили нас, то зупинилися, раби вмить впали на коліна, слуги вклонилися паничам. Непийпиво і Понамка наче й не помітили цього, щось розмовляли між собою.

– Ти давно вже тут? – спитав у Сашка, коли ми проїхали сарай.

– Четвертий рік.

– Подобається?

– Я дуже вдячний своєму пану! – запевнив він.

– Я теж!

Далі мовчали. Їхали іншою дорогою, аніж приїхали до куреня Мухи. Раби вже були на полях. Старанно працювали.

– А що раби роблять взимку? – спитав я.

– Працюють.

– Але ж на полях сніг.

– Заготовляють дрова для куренів, порають худобу, чистять дороги від снігу. Якщо вже дуже великі морози, то їх не виганяють, примушують працювати у сараях. Лущити квасолю чи кукурудзу, перетирати збіжжя на борошно.

– У рабів зовсім немає відпочинку?

– Від відпочинку народжуються бунтівні думки. Раби мусять працювати увесь час.

– Золоті слова, – кивнув я, щоб Сашко не подумав, наче в моїх запитаннях є засудження.

Години за дві ми побачили межовий камінь між куренями Мухи та Кривоноса. Паничі спитали яблук. На ходу хрумтіли ними. Їхали далі. Про щось балакали, причому Непийпиво здебільшого слухав, а Понамка розповідала. Аж хвилювався я, щоб зайвого вона не сказала. Коли Непийпиво несподівано зупинив коня, розвернув і поїхав нам на зустріч. Ми з Сашком зупинилися, але Непийпиво махнув рукою, щоб ми наблизилися. Вказав на землю.

– Сіє що?

На землі видно було відбиток людської ноги. Босої. Непийпиво подивився на Сашка.

– Етер босоніж біг, пане, – швидко відповів той. – Подобно з бидла земляного.

– Ні, – закрутив головою Непийпиво. – У рабів земляних ноги розбиті від того, що завжди вони босоніж ходять. А се нога вузька, до чижм звична. Нумо, постав свою.

Сашко миттю з мула свого зістрибнув, чобіт з одної ноги зняв і тицьнув поруч. Слід був схожий.

– Зочиш, етер, не обикошений босоніж ходити, тут біг, – посміхнувся Непийпиво.

Ми з Сашком тільки головою кивали.

– То хто це міг бути? – спитала Понамка.

– Раб той, який з куреня Мухи угонзив. Ач, який хитрий. Вночі вичікував, жеби з джурами не споткатися, а завтра пішов. До Поганих земель вандрує. Обережний раб, хитрий. Гди почув тупіт копит, а у полі не сховаєшся, то побіг он до того гаю, – Непийпиво вказав на гай неподалік. – З дівкою тою. Сашко, потщись до куреня Кривоніса, най псів пустять. А доколя самі подивимося.

Сашко одягнув чобіт, стрибнув на мула і погнав вперед, а Непийпиво та Понамка повернули з дороги до ліску.

– Брате Набоко, бери одеснуюю, я – ошуюю піду. А ти, слуго, стій тут і патри уважно. Яко ізочиш рабів, волай до нас, – наказав мені Непийпиво.

Поїхали вони з Понамкою навколо гаю. Невеличкого. Важко в ньому сховатися. А навколо ж степ. Ох, який же Непийпиво небезпечний. Наче Понамку слухав, а слід помітив! Стерегтися його треба!

Тільки ото подумав, коли відчув погляд. З ліску. То там втікач, все правильно Непийпиво зрозумів. Там! Тепер он дивиться на мене. Думає, що робити. Але до мене далекувато. Несподівано не нападеш. Зник погляд. Мабуть, пішов в інші боки дивитися. Я затремтів. Знову смерть поруч. Не моя, так того раба. Як же це мені набридло!

У роті пересохло. Узяв баклажку з водою, відпив трохи. Подивився на мула з речами Непийпива, який при мені був. Два мули. Слуга. Якщо нападати, то на мене, а не на паничів. Хоча куди тут на мулі втечеш? Дороги ж перекриті. Ні.

Несподівано пролунав крик. Десь з того краю ліску, куди поїхала Понамка.

– Тривога! – заверещав я, щоб її попередити, хоч вона і сама все добре чула.

– Набоко! – заволав Непийпиво.

– Тут він, раб! – радісно закричала Понамка, наче не смертельну небезпеку зустріла, а скарб якийсь знайшла.

Почувся стукіт копит. То Непийпиво нісся до панни моєї. Я теж мула свого нагнав. Нісся уздовж гаю, коли побачив Понамку, яка з коня зістрибнула і стояла над кимось. Онде і Непийпиво прискочив. А ось і я. Дивимося, а у траві поруч з Понамкою скривавлений раб лежав. Міцний хлопець із перерубаним навпіл списом поруч.

– На мене кинувся. Але битися не вмів, – пояснила Понамка, збуджена і войовнича. – Я вбивати його не збиралася, спис переполовинила шаблею, повалила, а він сам на шаблю поліз.

Розумів раб, що його чекає, не хотів живим попастися.

– Навіщо він на мене кинувся? – здивувалася Понамка.

– Думав, що звалчити в змозі буде, рачив коня узяти, – сказав Непийпиво.

– А далі що?

– Далі мчати абикуди. Погоню відволікати, жеби дівку свою врятувати. Вона ж тут гдє-кольвек, – впевнено сказав Непийпиво і повернувся до мене. – Повантаж раба і чекай, ми у лісі позочимо.

Поїхали вони з Понамкою до лісу, а я ледь повантажив раба. Міцний парубок, мабуть, ковалю інакше не можна. Руки товсті, долоні руків’ям молота набиті, трудящі. Став чекати я. А мені кров’ю тхне. Від’їхав від калюжі крові, а все одно тхне. Стояв, кривився. У лісі Непийпиво з Понамкою перегукувалися, мабуть, лякали дівку, щоб тікати кинулася. І дійсно, он вибігла. І до мене побігла. У одній сорочці. Зброї при ній не було. Бігла і плакала.

– Ану стій! – сказав їй. А вона мене наче й не почула, до тіла хлопця кинулася. Та як давай ридати! Не міг я їй завадити, від жіночих сліз завжди ставав безсилим. Вона плакала, цілувала мертвого, шепотіла щось ніжне до нього. Коли он Непийпиво з Понамкою з лісу виїхали.

– Імай її! – крикнув Непийпиво. А дівка вихопила ніж з-під сорочки і собі у шию увігнала. Кров бризнула, вона на коліна впала, потім на землю завалилася. Я стояв скам’янілий, поворухнутися не міг. Тут підскочив Непийпиво, кинувся до дівки, а в неї вже судоми, доходила. Тоді Непийпиво до мене, та як вдарив прямо у обличчя. Я знепритомнів.

Отямився від розмови.

– Він же її не відпустив! – казала Понамка.

– Сфольговав! Її спиткати мусили, впрод смерті! Або у земляні раби взяти! А вона ось як, легко гонзнула! Чому він її не загамовав? – аж ричав Непийпиво.

– Він добрий. Ще не звик, як воно тут, – запевняла Понамка.

– Він – слуга, він мусить робити те, що мусить!

– Він буде!

– Чом ти його щитиш? – дратувався Непийпиво. – Він вину імає!

– Він врятував мені життя, коли ми падали на залізній птасі.

– Він – слуга, він мусить рятувати пана!

– Втікачі спіймані. Ось вони, обидва, – намагалася владнати справу Понамка.

Я розумів, що помилився, що показав слабкість, а це тут злочин. Нехай карають. Підвівся. У голові паморочилося. Знайомі відчуття, мене кілька разів сильно били у колонії. Зараз було ще не дуже боляче, бо шок. Потім заспокоюся, і почне боліти сильніше.

– Ці раби мусили бути покараними! Спитканими бути, жеби інші те зочили! А вони просто померли! Не мусить так бути! Зле се! – говорив Непийпиво.

– Чим? – здивувалася Понамка.

– Тим, що бидло має зочити, що чекає бигунів! Жеби не тіла бидла, а ще живі вони на спитках! Жеби переламували їх, різали і пекли! – Непийпиво досі гнівався.