Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 23

– Задля чого прибули сюди ви? – спитав він прямо.

– Спитайте у мого панича.

– Я тє питаю.

– Не можу нічого сказати без його дозволу.

– Бажаєш, жеби я тє слухо відтяв? – гримнув Непийпиво і схопився за шаблю.

Я став на коліна, нахилив голову убік, узявся за вухо, відтягнув його.

– Воля ваша.

Непийпиво вихопив шаблю і заніс її. Я закрив очі і чекав. Він міг рубанути, міг і голову мені відтяти, тут з цим просто. Але я сподівався на краще. Він засміявся.

– Слухо тє непотрібне?

– Потрібне. Але не може слуга говорити за панича свого, – сказав смиренно я.

Непийпиво подивився на мене. Я відчув його погляд. Почув, як шабля повернулася у піхви.

– Ажеби, побудь поки зі слухами. Кроч.

Він пішов, я поспішив за ним, хоч це було важко, ноги в мене підгиналися, у грудях калатало серце, у голові паморочилося. Непийпиво зайшов у кімнату до Понамки.

– Вірного ригеля маєш, брате Набоко.

– Інші мені не потрібні, брате Непийпиво, – посміхнулася Понамка.

– Теди кроч.

Ми пішли за Непийпивом, який прямував кудись коридорами башти, а потім почав підніматися гвинтовими сходами. Легко стрибав по них, Понамка за ним, я швидко почав задихатися, бо з мене не дуже добрий бігун. Рахував сходинки, щоб відволіктися, коли вибіг нагору, то перегнувся навпіл і важко дихав.

– Вчасни доколя, я заволаю, – наказав Непийпиво джурі, що стояв на посту біля прапора. У джури, окрім короткої шаблі, був ще й бінокль на шиї. Звичайний армійський бінокль, звідки він тут? Виглядав дуже дивно у цьому середньовіччі. Мабуть, бінокль був потрібен, щоб дивитися довкола, аби ворог не зміг несподівано напасти. Джура кивнув, залишив бінокль і пішов до сходів. – Оце курінь Мухи яко на долоні, – сказав Непийпиво і розвів руками.

Я підняв голову, озирнувся. І дійсно, було все добре видно. Рівні клапті ланів, вузенькі смужки лісу між ними, дороги. Раби на ланах виглядали маленькими цяточками, паничі чи слуги верхи – цяточками побільше.

– Файно! – сказала Понамка. Я мовчав, бо хто я такий, щоб відкривати рота?

– Ровно теж і по Січі всій. Кмітує панство, жеби усюди лад був.

Я рахував довгі сараї, в яких утримувалася худоба або раби. Їх було двадцять сім. Багацько.

– Задля чого прибули сімо? – спитав Непийпиво і подивився Понамці в очі. Вона анітрохи не знітилася.

– Я ж вже казала, що ми летіли не сюди, а до Райгорода. Наш знайомий мріяв туди потрапити. Ми його висадили і поверталися, коли на нас напало велике літаюче чудовисько. Дракон. Воно вбило пілота.

– Кого? – не зрозумів Непийпиво.

– Пілота. Людину, яка керує літаком, залізною птахою. Наче стерновий на кораблі.

– А, второпав.

– Так ось, ми почали падати і розбилися б, але Крася зміг вирівняти літак і дотягнути до кінця лісу. Ми сіли на великому лузі, літак все одно розбився, але ми вціліли. Потім прискочив загін з прикордонних башт. Так розумію, що хотіли вбити нас, але виявилося, що я паничарка. Я склала іспит, вбила невидимця і ще купу різного дріб’язку. І ось я тут.

– Що вєдають у землях ваших про Січ?

– Я вперше почула про неї, коли вже опинилася тут.

– А про забітьє ведлть ріки чула?

– Різанину біля ріки? – Понамка здивувалася. Так, наче вперше чула. – Що за різанина?

– Січовики валчили чужинців, вабоїли багатьох, жеби пам’ятали, хто такі єси.

– Нічого про це не чула. То ви плаваєте туди, звідти я прилетіла? – спитала Понамка.

– Коли-кольвек. Гендлюємо з чужинцями. Що жадаєш робити, брате Набоко?

– Хочу помандрувати тут, подивитися Січ.

– Цвичона ти?

– Яка?

– Читати й писати вєдаєш?

– Звісно, вєдаю, – здивувалася питанню Понамка.

– Добре, то не треба те наставляти, яко джур.

– А що, всі паничі вміють читати і писати? – спитала Понамка.

– Звісно. Поперед тим, як джури до башт прикордонних візьмуться, мусять грамоту вєдати та іспит скласти. Які ж не складуть, у куренях лишаються, гдиби не складуть, теди слугами їм бути.

– А навіщо паничам вміння читати і писати? Я думала, тут цінується лише мужність та вміння битися на шаблях.

– Брате Набоко, панич мусить бути цвичоним. Бо йому припадає кмітувати за всім.

– Паничі щось рахують і пишуть? – здивувалася Понамка.

– Так. Ми ж челнейшіє на Січі, респектуємо вшитко. Мусимо вєдати, єлико харчу маємо, єлико рабів і слуг в нас, єлико і чого треба всіяти, єлико худоби зарізати, єлико залишити. Се роботи багато, і не зробиш її, гдиби нецвічоний будеш, а дурний, яко бидло.

– Я думала, все це роблять слуги, а паничі тільки воюють.

– Набоко, іли би так було, то були би ми раби слуг наших. Зезволити цього не можна. То ми цвичонство маємо і самі рахуємо. А слуги наші ані писати, ані читати не вміють.

– Мій слуга вміє, – похвалилася Понамка, а я злякався, що дарма вона. Мусив знати своє місце і не висовуватися.

– Ти цвичоний, вмієш читати і писати? – здивувався Непийпиво.

– Трошки, – я схилив голову. – Зовсім трошки.

– Заказнє тобі вчити цьому слуг, – наказав мені Непийпиво. Я несподівано впізнав тон його голосу. Так само говорили охоронці в колонії. Між собою вони говорили звичайними голосами, як люди, але з зеками вони розмовляли геть інакше. В їх голосі з’являлася впевненість людини, яка може зробити з тобою будь-що. Знищити хоч зараз.

– Так, пане! – поспіхом запевнив я.

– Он якийсь загін повертається, – сказала Понамка, щоб змінити тему.

– Се спира, яка рабів імала, воспятилася. Обецне пойзримо, альбо імали, альбо ні. – Непийпиво узяв бінокль, який залишив черговий джура. Роздивлявся дорогу, потім зітхнув. – Не споткали бидло. Де ж сі раби сховалися?

Несподівано зі стін куреня почали гучно сурмити. І я побачив, як цяточки рабів стали збиратися з полів на дороги.

– Що означають ці сурми? – спитала Понамка.

– Бидло з полів женуть до сараїв. Справа ще є, кроч!

Непийпиво покликав чергового і побіг сходами вниз. У дворі сів на коня, якого підвів слуга. Я підвів коня Понамці. Вона сіла. Поїхали. Ми зі слугою Непийпива тряслися на мулах слідом. Минули ворота та міст, їхали біля паль з покараними. Частина їх вже або вмерла, або знепритомніла, то не рухалися. Але декілька досі стогнали. Ми минули луг навколо куреня. Я побачив, як кілька десятків рабів з чурбаками в зубах доїли корів. Молоко зливали у велику діжку на возі. Хвилин десять ми трусилися верхи, аж поки не зупинилися біля довгого сараю, складеного з дерев’яних колод. У сараї були лише великі ворота на вході, а в стінах жодного віконця. Біля воріт вже сидів панич і кілька джур. Поруч з ними з десяток слуг. Панич підвівся, привітався з Непийпивом та Понамкою.

– У сьому сараї дві сотні три по сьомому десятку бидла робочого, чотири по сьомому десятку рабинь, що здє працюють, дві сотні бидла дрібного, – доповів панич Непийпиву, показав аркуш паперу. Я помітив, що на ньому було вказано, скільки рабів вийшло з сараю зранку. – Негдіс було більше, та три дні тому угонзнуло два раба. То ми вабоїли десяток їх.

– Яко гонзнуло бидло? – спитав Непийпиво.

– У гаю дрова збирали. Сей десяток завжди туди посилали. А потім прибігло восьмеро рабів, схарапуджених, волали, наче якісь люди повиймали двох рабів.

– Що за люди?

– Не вєдаю, для чого слухати рабське кламство? Вони що завгодно звягають, жеби на спиток не втрапити, що не завадили угонзенню. Оточили ми ліс, пустили псів по сліду, але пси довели до поля, де зникло бидло. Сповістили сусідні курені, вони джур відправили бидло імати. Ми труса справляли по всьому курені, але так і не натрафили.

– І яко знімаєш, де бидло поділося? – поцікавився Непийпиво.

– Не вєдаю, – зітнув плечима панич.

– Чули чи бачили щось подзорове? – спитав Непийпиво.

– Ні. Хіба що тропи.

– Тропи?

– Еге ж. Чижми на землі. Там росла трава, то тропів не видко було, але хтось ступив у мурашник. Залишив тропу. Чижма.

– Але в бидла чижем немаш, босоніж вони! – сказав Непийпиво.