Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 18

Схилилися паничі перед тілом його, а слуги всі стали на коліна. Постояли в тиші. Потім Зубатий зняв з шиї Набоки щось, передав Понамці.

– Ти нині Набока єси, ти і носи, – сказав Зубатий. – Ронд зняти і риштунок, віддати господарю новому!

Передав він Понамці хрестик на мотузці, який вона слухняно одягла. Паничі зняли зі старого Набоки обладунки, забрали шаблю, повантажили на ноші і понесли з лісу. Застукотіли сокири, які дехто зі слуг узяв. Рубали сухі дерева. Біля лісу наклали цілий курган з дров, зверху тіло Набоки поклали, сідло та вуздечку з коня його вірного.

– Брате Набоко, нехай вандрування твоє на Січ Небесну буде легким, нехай чекає тебе небесне товариство козацьке! – сказав Зубатий і підпалив дрова смолоскипом, який йому подав слуга.

Вогонь швидко пострибав сухими гілками. Паничи стояли, нахиливши голову, слуги – на колінах. Величезне багаття загорілося і з’їло старого козака без залишку. Коли догоріло все, то розкидали попіл, сіли на коней і поїхали назад до башти.

Там вже чекав обід. Паничів – свій, джур – свій, а слуг – свій. Їли у мовчанці, ніхто і слова не сказав, не всміхнувся. Так розумів, що шанували пам’ять Набоки. Я підносив Понамці шматки свинини, які вона щедро мастила тертим хріном і їла з такою жадібністю, що інші паничі тільки головами крутили.

– Ти, Набоко, зобаєш так само барзо, яко валчиш! – сказав уже після обіду Зубатий. Потім він подякував Ісусу Кривавому за м’ясо і до м’яса.

Я крутився біля Понамки, хотів спитати, що далі робити будемо, але не наважився, бо інші паничі поруч були. Сиділи, копирсалися у зубах. Зубатий пішов в башту, невдовзі повернувся і сказав Понамці:

– Брате Набоко, бери слугу свого та вандруй до куреня Мухи. Брат Непийпиво, писар січовий, обачити тебе бажає. З тобою поїде брат Дубогриз, що паничем наворочується до рідного куреня. Зараз же їдьте.

Кивнув Дубогриз, він убив мураху і ведмеслуга, коли на чудовиськ полювали, кивнула і Понамка.

– Чого всує стоїш, велце готуйся! – штовхнули мене.

Побіг я готувати коня Понамці, потім прив’язував до свого мула їжу та речі старого Набоки, які тепер належали Понамці. Зовсім небагато речей. Жупан, кожух, накидка від дощу, пара чобіт, люлька та невеличка замкнена скринька. Все поклав у мішки, міцно прив’язав і став чекати. Невдовзі вирушили. Понамка з Дубогризом їхали попереду, як то паничам і личить, а я позаду з молодим слугою Дубогриза, Федькою. Я вже помітив, що всіх слуг, незалежно від віку, звали ось так, то Федькою, то Ваською, то Сашкою. Мене назвали Краською, коли голову голили.

– Далеко їхати? – спитав супутника.

– День цілий, – тихо відповів Федька.

– А той курінь Мухи великий?

– Яко і інші.

– А хто такий Непийпиво?

– Писар січовий.

– А як він міг дізнатися про панну мою, що побачити її схотів?

– Паничі все вєдають, – Федька закивав.

Від башти ми довго їхали полем, точніше степом, бо видно було, що ніколи він не орався. Цілик. Потім почали траплятися невеличкі гайочки. Їхати мовчки було нудно, та й цікаво мені було, що тут і як.

– В тебе родина є? – спитав у Федьки.

– Себто? – не зрозумів він.

– Ну, дружина в тебе є?

– Хто се?

– Ну, жінка, з якою ти живеш.

– А з ким розкажуть, з тою і жию.

– А батьки в тебе є? – далі я цікавився.

– Хто?

– Батьки.

– Се як? – спитав він, а я подивився, чи не знущається. Та наче ні.

– Ну от хто тебе народив?

– Та слуга якась.

– Ти не знаєш яка?

– Не знаю. Коли слуга народить, то немовля при ній на два роки лишають. А потім забирають до іншого куреня. Там він зростає, а гдє вже до служби годний, тоді в інший курінь його ставлять. Ти довго паничу своєму прислужаєш?

– Та вже чотири роки, – сказав я, бо приблизно стільки працював у детективній агенції «Хаос».

– А до пана Набоки кому голдував?

– Та нікому.

– Курінним слугою був?

– Це як? – не зрозумів я.

– Ми з тобою єси слуги паничеві. А є ще курінні слуги, які всьому куреню одразу прислужаються.

– А, ну десь так. А хто ще є у курені? Ось паничі, слуги, джури.

– Ще є бидло, раби підвальні та раби земляні.

– Як це?

– Побачиш.

– Добре. А багато тут куренів, у Січі?

– Багацько.

– Скільки?

– Та хтозна, – Федька цей мало що знав. Тупуватий, чи що?

– Ну от пальців двох рук вистачить? – спитав у нього. Він почав загинати пальці, рахував подумки, пальці на обох руках швидко закінчилися.

– Не вистачить.

– Тобто більше десяти?

– Я рахувати нігди добре не вмів, – чесно сказав Федька. – Паничі бидло рахують, а нам теє без надобності, нам прислужатися треба.

– Зрозуміло. А ти кому до Дубогриза служив?

– Паничу Білану.

– І чого перестав?

– Бо ж розсакрили його.

– Як це? – здивувався я.

– Був панич, а став бидлом.

– І хто таке зробити міг?

– Суд Січовий.

– І за що?

– Так сказали, що підкоривси він золоту чужинському, угряз у речах рабських, через які збродню готував супроч панства січового, жеби віддати Січ на жакування та вабойство чужинцям нечестивим.

– Це кому?

– Іже сюди прилітали.

– Прилітали?

– На птахах залізних, що гиркають, наче грім. Білан їх усрітав на Заставі, гендлював і у збродню впав, супроч панства січового звйонск замислив.

– Де це, Застава?

– На ріці.

– І чим гендлював Білан?

– Бидлом. Чужинці охоче рабів купували, дивилися, жеби молодий був та здоровий.

– А для чого їм раби?

– Не відаю те. Може, до роботи ставили, бидло ж.

Аж цікаво мені стало, що то за чужинці до Білана прилітали і для чого їм раби.

– Ті чужинці, вони люди були чи чудовиська якісь? – спитав у Федька про всяк випадок, бо ж краї дивні.

– Люди. Тільки увібрані інакше, у таких шатах, яких на Січі немає.

– А чим вони розплачувалися?

– Скрині дерев’яні та залізні везли.

– А що у скринях було?

– Про теє слузі вєдати не треба.

– І чому вирішили судити Білана?

– Деякі паничі шемрати почали, що одна біда від чужинців тих. Зібрано було Суд Січовий і феровано птах залізних не пускати, а яко прилетять, то зліцели джурам списи кидати, землю перекопати, де сідали вони, жеби летіли геть з Січі. А Білан з тим не зезволився, панство не послухав, вспиратися чужинцям не став, птахи залізні далі таємно літали. Тільки ж на Січі не сховатиси. Довідалося панство, і викликаний був Білан на Суд Січовий. Тама гомоніли довго. Казали йому паничі, що про Січ не дбає, що отруїти її замислив чужинською бридотою, бо зробили його чужинці грошовим за датки щедрі. А Білана злість узяла, вспиратися почав, вимірався, що аби торгувала Січ і не стереглася чужинців, мала б з того зиск та користь. До панства благородного удався, жеби дозволили птахів залізних попускати.

– І що?

– Панич Непийпиво супроти чужинців був. Казав, що не корист від них на Січ іде, а отрута диявольська. Просив Непийпиво правди дідівської триматися міцно, а балвохвала чужинського стерегтися, не дати себе наустити. Велику повагу на Січі має Непийпиво, то за ним курені пішли, а не за Біланом. Тим ненависть та мерзость овладіла, то позвавши він Непийпиво на суд шабельний, жеби Ісус Кривавий вказав, хто тут єси правий, а хто облудний. Довго валчили паничі, панцери свої пробиваху, окровилися геть, аж коли Непийпиво Білану шаблю вибив, одрубавши з правицею. Завопіяв Білан, смерті панської вимогти схотів, жеби від шаблі гострої. Та Непийпиво казавши, що не імати Білану смерті панської, а імати йому ганьбу бидловську. І розпаничили Білана.

– Це як?

– Оселедець йому зголили та вуса, бо їх тільки панич носити може. Потаврували чоло біланівське.

– Як це, потаврували?

– Залізом розпеченим. Кожен курінь січовий тавро своє має, яким бидло позначає. Так ото Білану теє тавро поставили, наче рабу. Його ж куреня тавро. Криком він кричав, про смерть перевазів, жеби не бачити сорому цього. А йому ще голову стяли і собакам кинули, жеби ніяк вже не утрапив до Січі Небесної, бо туди без голови не пускають. А тіло його не спалили, як те у паничів заведено, а закопали у землю, жеби червії його імали, наче раба. Ото так і став я без пана.