Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 10


10
Изменить размер шрифта:

– Не хвилюйтеся, літак відремонтований, ресурсу ще набагато вистачить, то не впадемо, – спробував заспокоїти пілот.

– Та я не про те. Просто висоти боюся, – скривився письменник. – Дайте, будь-ласка, парашут, мені з ним спокійніше буде.

– Ну, добре. Васильович, дай парашут! – наказав льотчик.

Васильович приніс парашут і оцинковане відро.

– Про всяк випадок, щоб потім з підлоги не прибирати, – пояснив Васильович.

Ми зайшли до літака, там були не дуже зручні сидіння під стінками. Понамка одразу полізла у кабіну до льотчика. Той завів двигун. Літак весь здригнувся, у салоні почало трохи смердіти паливом.

– Якщо буде кидати або вібрація, не хвилюйтеся. Техніка стара, але надійна! – крикнув нам пілот.

Деякий час прогрівав двигун, нарешті літак потроху рушив з місця. Їхав, потім розвернувся, постояв, почав набирати швидкість. Котився просто полем, ніякої бетонної смуги не було. Стрибав по траві, а потім стрибки припинилися, ми відірвалися від землі. Мені було дуже страшно, я перший раз у житті літав по-справжньому. Бар-Кончалаба той молодець, перевірив парашут, одягнув його і посміхався задоволено.

Я дивився в ілюмінатор. Внизу були лани, лісосмуги, невеличкі села. Ми летіли невисоко. Можливо, щоб нас не засікли, бо політ, здається, був повністю нелегальним.

– Дивіться в ілюмінатори і не заплющуйте очей, а то блюватимете! – закричав нам льотчик.

Понамка з ним про щось розмовляла, вони реготали, задоволені. Я тримався за стінку і дивився в ілюмінатор. Поступово ланів ставало менше, а лісів більше. Потім помітив знайоме село. Ми його об’їздили, коли їхали до пристані. Он лісова дорога до неї, а онде і сама пристань. Господи! Трупи вбитих лежали, як їх і залишили! І машини, чорні позашляховики, стояли досі півколом!

– Напилися, чи що? – спитав Бар-Кончалаба, який не розумів, що то за тіла серед сосен. Те, що тіла без голів, він не помітив. Я не відповів, згадав бійню, мені стало страшно, намагався триматися. Літак між тим повернув ліворуч і почав летіти уздовж річки. Вона звивалася серед порослих лісом пагорбів. Місця були зовсім дикі, ані сіл, ані доріг, ліси і ліси. – О, туристи! – зареготав письменник.

Я побачив на річці корабель, стилізований під давньогрецьку трієру. Веслувальники були на палубі. Пасажири корабля виглядали сучасно, жодних тобі оселедців, одягнені були у шорти та футболки. Неквапливо гребли, здивовано дивилися на нас.

– Хто це? – спитав я.

– Туристи! На ріку Снів продають тури. Сплав на давньогрецькому кораблі серед дикої природи, – пояснив Бар-Кончалаба.

– Вони теж потраплять до паничів? – спитав я.

– Так. Хіба що заблукають і зможуть оминути.

Ми швидко обігнали корабель, полетіли далі. Бар-Кончалаба дістав якусь мапу.

– Що це? – спитав у нього.

– Та мапа, але неправильна. Зовсім не те позначене, – поскаржився письменник, але чомусь мапу роздивлявся уважно, потім подивився на годинник, щось наче рахував. Кивнув головою, сховав мапу. Мені не дуже сподобалися ці його дії, але нічого ж кримінального. Летіли далі. Ліси, ліси, ліси і серед них ріка. Заздрив туристам, навіть не підозрював, що в Україні є такі дикі місця, наче Сибір якийсь.

– Скільки вже летимо? – спитав Бар-Кончалабу, який час від часу дивився на годинник, наче чекав чогось.

– Тридцять дві хвилини.

За деякий час літак узяв убік від ріки. Бар-Кончалаба одразу побіг лаятися до льотчика. Той гучно пояснював, що триматися ріки небезпечно, краще узяти ліворуч, летіти над лісами.

– Вийдемо на ріку в районі фортеці, там ми раніше сідали, – сказав льотчик.

– Я все ніяк не зрозумію, про яку небезпеку він говорить? – спитав я у Бар-Кончалаби, який чомусь виглядав заклопотаним.

– Ну, там же чудовиська різноманітні. Я вам потім розповім все! – він знову роздивлявся свою мапу. Довго, потім посміхнувся, мабуть, результати йому сподобалися. Крутив головою і посміхався.

Несподівано щось дзенькнуло знизу об літак. Я подивився в ілюмінатор і побачив, як з лісу у нас летять стріли! Справжні стріли, наче у кіно!

– По нас стріляють! – крикнув я і відчув, що літак почав набирати висоту.

– Не хвилюйтеся, це стрибунці, або одноноги, – сказав Бар-Кончалаба. – У них луки з кам’яними гостряками, вони не проб’ють дюралюміній корпусу.

– Господи, що це? – я побачив велику галявину, якою мчали дивовижні тварюки, трохи схожі на людей, але в них була лише одна нога, потужна, з широкою ступнею. Ногою ці істоти відштовхувалися від землі і підстрибували одразу на кілька метрів вгору і на десятки метрів у довжину. Істоти порослі шерстю, з лев’ячими гривами на головах і з луками у руках. Посилали в нас багато стріл, стрибали за нами, але ми були швидші за них і занадто високо для їхніх луків.

– Примітивні істоти, але досить небезпечні, – пояснив Бар-Кончалаба. – Особливо, якщо зіткнутися з ними на землі. Можуть розстріляти, не наближаючись.

– Слухайте, що це, в біса, за краї такі? – спитав я нервово. Бо нічого не розумів.

– Ну, краї як краї, це ж ріка Снів, – розвів руками письменник.

– Чому тут так?

– О, це питання, відповідь на яке коштує дуже дорого. Я шукав її все життя і не знайшов. На жаль. Але не переймайся, тобі ж тут не жити. Злітаємо, подивимося з висоти пташиного польоту і додому. Не переймайся. Подивися, яка краса навколо.

Ліси, ліси, ліси, інколи серед них плями озер, пагорби, жодних ознак людей. А ми ж летіли вже досить довго.

– А це не Росія? – знову спитав я Бар-Кончалабу.

– Ні, Росія ж на сході, а ми летимо на захід. Це Україна. Точніше, територія між Росією і Україною, яка нікому не належить.

– А чого її досі не захопили?

– Тому що її важко захопити, а ще важче утримати.

– Стільки лісу! Не розумію, як його досі не випиляли.

– Це важко з технологічних причин, – Бар-Кончалаба зареготав не зрозуміло чому. Мені він не подобався, то я відвернувся від нього, дивився в ілюмінатор. Летіли. За деякий час я побачив попереду якусь фортецю з вежею.

– Фортеця! – закричав я.

– Де? – Бар-Кончалаба підбіг до мене і подивився в ілюмінатор. – Точно, вона!

Складена з кам’яних брил досить висока башта стояла на березі ріки, оточена дебелими мурами. Ми знову були над рікою! А он якісь люди бігають на стінах. З десяток. Я хотів спитати Бар-Кончалабу, що це за люди, а замість цього отримав по голові. Чимось важким. Завалився зі стільця на металеву підлогу, що вібрувала в такт двигуну. Щось темне заливало мені очі, я не знепритомнів, але був у якомусь дивному стані нокдауну.

– Бери праворуч! Праворуч, інакше я тебе застрелю! – почув я голос Бар-Кончалаби з кабіни.

– Ти що коїш? – скрикнула Понамка.

Постріл, який добре було чути, не дивлячись на гуркіт двигуна.

– Або береш праворуч, або я вас пристрелю! І хай хтось тільки рипнеться! – верещав Бар-Кончалаба.

– Праворуч не можна! Там небезпечно! – обізвався льотчик.

– Небезпека у моїй руці! Це пістолет! Хочеш отримати кулю в голову? Ні? Тоді лети, інакше застрелю! – валував Бар-Кончалаба.

– Слухай, краще поверни, бо цей навіжений дійсно тебе застрелить, – закричала Понамка. Кричала, щоб її почули, голос у неї був спокійний. У моєї панни були залізні нерви, вона не лякалася навіть у найжахливіших ситуаціях.

– Бери праворуч! – у Бар-Кончалаби була майже істерика.

– Туди не можна, ми загинемо! – стояв на своєму льотчик.

Ще постріл. Куди той клятий письменник стріляв? Хоч би літак не пошкодив!

– Спокійно! Я беру праворуч, беру! – прокричав льотчик, якого другий постріл, мабуть, переконав. – Уже взяв! Тільки мушу попередити, що там нас чекає смерть!

– Зменш висоту. Лети понад лісом, якомога нижче, – наказав Бар-Кончалаба. – І навіть не думайте рипатися, бо пристрелю! Обох! Мені втрачати нема чого!

– Що ти замислив? – спитала Понамка.

– Дещо! Зараз завезете мене, а потім летіть, куди захочете!

– Як довго летіти? – спитав льотчик.