Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен - Страница 37

Я мав дві роботи, живучи у Ворітному місті[78], знаному також як Місто дурнів. Ви скажете аякже, звісно, що мав роботу, бо інакше жив би на вулиці. Проте людина, чесніша за мене, продовжувала б пити, навіть коли вже схотіла б перестати, людина, більш гідна, ніж я, закінчила б спанням по підворіттях. Мабуть, я міг би сказати, що після всіх тих втрачених років я зробив ще одну спробу зажити нормальним життям. Були моменти, коли я дійсно в це вірив, але, лежачи в ліжку вночі (і дослухаючись, як пацюки весело шастають у стінах, — вони завжди залишалися моїми постійними компаньйонами) я завжди знав правду: я все ще намагаюся виграти. Навіть після смерті Генрі й Шеннон, навіть після втрати ферми, я намагався перемогти труп у колодязі. Її та її почет.

Джон Генраген був начальником цеху на фабриці «Білт-Райт». Він не хотів наймати однорукого, але я випросив собі випробувальний термін, і коли довів йому, що можу тягати повністю навантажені сорочками і комбінезонами піддони не гірше за будь-кого іншого з тих, хто значилися в його зарплатній відомості, він мене взяв. Я тягав ті піддони 14 місяців, часто шкутильгаючи назад до мебльованої квартири, де я тоді жив, з палаючими вогнем куксою і спиною. Але я ніколи не жалівся і навіть знаходив час на те, щоб навчатися шити. Я займався цим під час перерви на ланч (котра насправді тривала 15 хвилин) та в післяобідню перерву. Поки інші робітники прохолоджувалися на вантажному дебаркадері, курили та обмінювалися брудними анекдотами, я навчав себе класти рівні вистіги, спершу на використовуваних у нас джутових мішках, а потім на комбінезонах, котрі були головною продукцією компанії. У мене навіть виявився до цього хист; я міг навіть зіпер вшити, що є великим умінням на одягозбиральному конвеєрі. Куксою я притримував деталь розкрою, а ногою тиснув на педаль електромотора.

Шиття оплачувалося краще за тягання піддонів, і для моєї спини воно було легшим, але пошивний поверх був темний, печеристий і через чотири місяці я почав бачити пацюків, як вони никаються в тінях поза візками, котрими нам підвозили та відвозили деталі, та на горах свіжонасинених джинсів.

Було кілька випадків — я звертав увагу моїх сусідів по цеху на цих паразитів. Мені казали, що ніхто їх не бачить. Можливо, вони їх дійсно не бачили. Я гадаю, це більш схоже на правду, ніж те, ніби вони боялися, аби не закрили тимчасово цех, не прибули щуролови робити свою роботу. Швацький цех міг втратити триденний заробіток, а може, й тижневий. Для чоловіків і жінок із сім’ями це була б катастрофа. Їм виявилося легше сказати містерові Генрагену, що в мене видіння. Я це зрозумів. А коли вони почали звати мене Навіжений Вілф, я й це розумів. Я не тому звідти пішов.

Я пішов, бо пацюки продовжували вчащати.

Я відкладав потроху гроші, тож підготувався до життя, поки шукатиму собі іншу роботу, але я не встиг витратити накопичене. Всього через три дні після того, як пішов з «Біл-Райт», я побачив оголошення в газеті, з якого дізнався, що Публічна бібліотека Омахи потребує бібліотекаря — він мусив мати рекомендації або диплом. Диплома я не мав, але ж я все життя був читачем, а якщо події 1922 року мене чогось і навчили, то це — віртуозно брехати. Я підробив рекомендації з публічних бібліотек у Канзас-Сіті та в Спрингфілді, що в штаті Міссурі, і отримав цю роботу. Я був майже певен, що містер Кворлз перевірить мої рекомендації і брехня розкриється, тому я працював так, немов змагався за звання найкращого бібліотекаря в Америці, і працював я швидко. Коли мій бос виставить мені звинувачення в обмані, я просто благатиму його про милість, сподіваючись на краще. Але ніхто мені нічого не виставляв. Я пропрацював у Публічній бібліотеці Омахи чотири роки. У технічному сенсі я й зараз там працюю, хоча вже тиждень не ходжу на роботу і не телефонував, щоб зголоситися хворим.

Розумієте, пацюки. Вони і там мене розшукали. Я почав бачити, як вони насиджують на купах старих видань у палітурній майстерні, або перебирають лапками по стосах книжок на найвищих полицях, зиркаючи згори на мене своїми знайомими очицями. Останнього тижня я діставав у читальному залі для однієї літньої клієнтки том «Британської енциклопедії» (на літери Ra-St, де, поза всяким сумнівами була стаття про Rattus norvigicus, не кажучи вже про Свинобійню) і побачив голодний сіро-чорний писок, що витріщився на мене зі звільненої порожнини між томами. Це був той пацюк, що колись відгриз дійку в бідолашної Ахелоїс. Не знаю, як таке може бути, — я був певен, що вбив його, — але сумнівів я не мав. Я його впізнав. А як іще? Шматочок мішковини, скривавленої мішковини, застряг у нього в вусах.

Чепчик!

Я відніс том «Британіки» тій старій леді, котра його замовила (на ній було горностаєве боа, і маленькі оченята звірка похмуро зиркнули на мене). А потім я просто пішов звідти геть. Довгі години я блукав вулицями, поки врешті не прийшов сюди, в готель «Магнолія»[79]. Із того часу я сиджу тут, витрачаю гроші, котрі накопичив, працюючи бібліотекарем (що більше не має ніякого значення), і пишу цю сповідь, котра значення має. Я...

Один з них щойно вщипнув мене за щиколотку. Ніби кажучи: «Закінчуй швидше, час майже весь вийшов». Кривава плямка почала розростатися в мене на шкарпетці. Мене це не хвилює анітрішечки. Свого часу я бачив набагато більше крові; у 1922-му нею була залита ціла кімната.

А зараз я, здається, чую... чи це моя уява?

Ні.

Хтось до мене з візитом.

Я зацементував трубу, але пацюки все одно пролізли. Я засипав колодязь, але вона також знайшла дорогу назовні. І цього разу не думаю, щоб вона з’явилась сама. Здається, я чую чалапання двох пар ніг, а не одної. Чи...

Три? Їх три? Чи не дівчина, котра могла б стати моєю невісткою в кращому світі, також разом з ними?

Гадаю, так. Три трупи човгають коридором, їхні обличчя (те, що від них залишилося) спаплюжені укусами пацюків, а в Арлетт лице ще й зсунуте набік... ударом копита помираючої корови.

Знову куснуло мені щиколотку.

І знову.

Як це готельна обслуга...

О! Знову. Але вони не візьмуть гору. І мої візитери також не встигнуть, хоча я вже бачу, як обертається клямка і відчуваю той дух, рештки плоті, що звисають з їхніх кісток, видають цей сморід скотобійні.

Бійні.

Пістолет.

Боже, де він.

Стоп.

О! ЗРОБІТЬ ЩОСЬ, ЩОБ ВОНИ НЕ ГРИЗЛИ МЕ…

З «Омаха Ворлд-Гералд», 14 квітня, 1930