Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен - Страница 29

Її оточував вірний почет. Це вони якимсь чином видобули її з колодязя. Це вони підтримували її прямо. Без них вона була б усього лише привидом, злодумним, проте безпорадним. Але вони її надихнули життям. Вона була їхньою королевою; вона також була їхньою маріонеткою. Вона ступила до кухні, рухаючись із моторошною безкостою грацією, яка не мала нічого спільного з ходінням. Пацюки метушилися навкруг неї, деякі, позираючи вгору на неї з любов’ю, деякі на мене — з ненавистю. Вона, похитуючись, урочисто почимчикувала по периметру кухні, обходячи свої колишні володіння, тимчасом як зогнилі шматки відпадали з її спідниці (простирадла чи покривала не було й сліду), а голова кивала й хилиталася на її перерізаній шиї. Раз вона навіть відпала назад, аж їй на спину, перш ніж хильнутися на попереднє місце, при цьому глухо, м’ясисто чвакнувши.

Коли нарешті вона обернула свої очі на мене, я позадкував у куток, туди, де стояв дров’яний ящик, тепер уже майже порожній.

— Залиш мене в спокої, — прошепотів я. — Тебе тут навіть нема. Ти в колодязі, і ти не могла б звідти вибратися, навіть якби не була мертвою.

Вона видала щось схоже на булькотіння — це прозвучало так, ніби хтось вдавився густою підливою, — і не припинили наближення, достатньо реальна, щоб відкидати тінь. А ще я чув сморід її гниючої плоті, сморід жінки, котра іноді засовувала мені глибоко до рота свій язик у пристрасні моменти. Вона була тут. Цілком реальна. Як і її королівський почет. Я відчував, як вони шмигають туди-сюди мені по ступнях, лоскочуть щиколотки своїми вусами, принюхуючись до долішніх кінцівок моїх кальсонів.

П’ятками я вже вперся у дров’яний ящик, і, намагаючись ухилитися від трупа, що надходив, втратив рівновагу й сів. Ударився об ящик розпухлою, запаленою рукою, та ледь зауважив біль.

Вона почала нахилятися наді мною, і її обличчя... теліпалося. Плоть відстала від кісток, і лице звисало вниз, мов намальоване на дитячій повітряній кульці. Якийсь пацюк виліз збоку по ящику і плюхнувся мені на живіт, забіг мені на груди й понюхав шию під підборіддям. Я відчував, як навкруг та попід моїми зігнутими коліньми шмигають інші. Проте вони мене не кусали. Це конкретне завдання вже було виконано.

Вона нахилилася ближче. Запах став всепереможним, а та її усмішка від вуха до вуха... я бачу її зараз, коли це пишу. Я наказував собі померти, але серце в мені не переставало бухкати. Її звисле лице сковзнуло збоку по моєму, я відчував, як об мою щетину чіпляються, обриваючись, крихітні частки її шкіри; чув як рипить її зламана щелепа, немов якась обледеніла гілка. А тоді її холодні губи притиснулись до розпашілої від гарячки, палаючої вогнем чашечки мого вуха, і вона почала нашіптувати мені секрети, котрі могла знати лише мертва жінка. Я заверещав. Я обіцяв убити себе і зайняти її місце в Пеклі, аби тільки вона перестала. Але вона не перестала. Мертві не перестають.

Це те, що я знаю тепер.

Після того як він випурхнув з «Першого сільськогосподарського банку» із запханими до кишені 200 доларами (чи, можливо, там було ближче до 150 доларів, деякі банкноти розлетілися по підлозі, згадайте), Генрі на деякий час зник. «Заліг на дно», як то кажуть кримінальники. Я це кажу з деяким почуттям гордості. Мені здавалося, що його схоплять ледь не моментально, щойно він дістанеться міста, але він довів мою неправоту. Він був закоханий, він перебував у відчаї, в ньому все ще палала вина і жах після скоєного нами з ним злочину... проте, незважаючи на всі ці відволікаючі чинники (ці запалення), мій син продемонстрував хоробрість і розум, навіть своєрідну сумну шляхетність. Думка про цю, останню, мені найважча. Вона все ще наповнює мене журбою за його загубленим життям (трьома загубленими життями, — я не маю права забувати про бідолашну вагітну Шеннон Коттері) і соромом за ту руйнацію, до якої я його підвів, немов бичка на пов’язаній за шию мотузці.

Арлетт показала мені хижку, де він заліг на дно, і велосипед, приткнутий під її задньою стіною — той велосипед був першою річчю, яку він купив за вкрадені гроші. Тоді я не зміг би розповісти вам, де була його схованка, але з роками я з’ясував її місцезнаходження і навіть побував там: проста халабуда при дорозі з вицвілою, намальованою фарбами рекламою коли «Королівська Корона»[53]. Вона містилася за кілька миль від західної межі Омахи, і звідти було видно Бойз-Таун[54], котрий почав працювати за рік до того. Одна кімнатка, єдине віконце без скла і нема пічки. Він замаскував велосипед бадиллям та сіном і почав розробляти план. Тоді, приблизно через тиждень після того як пограбував «Перший сільськогосподарський банк», — на той час цікавість поліції до вельми дрібного пограбування мусила вщухнути, — він почав наїжджати велосипедом до Омахи.

Тупий хлопець відразу ж попрямував би до католицького пансіону Святої Евсебії, де й потрапив би в розставлену омаськими копами пастку (Шериф Джонс, безсумнівно, сподівався, що він так і зробить), але Генрі Фрімен Джеймс був занадто розумним для їхньої схеми. Він розвідав, де знаходиться пансіон, але до нього не наближався. Натомість він пошукав найближчу до нього цукерню, де подавали содову. Він правильно припустив, що дівчата вчащають туди завжди, коли мають нагоду (це траплялося, коли котрась своєю поведінкою заслуговувала на вільну прогулянку після уроків і мала хоч скількись грошей у сумочці), і хоча від дівчат Святої Евсебії не вимагалося обов’язкове носіння уніформи, їх доволі легко було відрізнити завдяки старомодним сукням, опущеним додолу очам та їхній поведінці — кокетливій і разом з тим боязкій. Ті, що не мали обручок на пальцях, але з великими черевами, найбільше впадали в очі.

Тупий хлопець спробував би зав’язати розмову з якоюсь із цих нещасних дочок Єви просто там, біля стійки з содовою, таким чином привернувши до себе увагу. Генрі натомість вибрав собі позицію надворі, в гирлі провулка між цукернею та сусідньою з нею галантерейною крамничкою, де він сидів собі на ящику, читав газету, а його велосипед стояв поряд, приставлений до цегляної стіни. Він чекав на дівчину, авантюрнішу за інших дівчат, чиї задоволення обмежувалися лише тим, щоб з’їсти морозива, посьорбати содової і поспіхом повернутись назад до сестер. Це значило — дівчину, котра палить. На третій день його висиджування в провулку така дівчина з’явилася.

Після того я її розшукав і побалакав з нею. Це не потребувало надто складної детективної роботи. Я певен, для Генрі і Шеннон Омаха виглядала метрополісом, але 1922 року вона насправді була лише трохи більшою за середнє містечко на Середньому Заході, хоча й із претензіями на великий центр. Вікторія Галлет тепер поважна заміжня жінка з трьома дітьми, проте восени 1922 року вона була ще Вікторією Стівенсон: юною, незалежною духом дівчиною на шостому місяці вагітності, котра вельми полюбляла «Духмяні махорочні»[55]. Вона радо відгукнулася на пропозицію пригоститися із запропонованої їй Генрі пачки.

— Візьми собі ще пару на потім, — запропонував він.

Вона засміялася.

— Дурна дурепа була б я, аби взяла! Сестри нишпорять у наших сумочках і вивертають нам кишені, коли ми повертаємось.

Мені, щоби прибрати з віддиху запах однієї цієї труїлки, треба буде зжувати три пластинки «Блек Джек»[56]. — Вона з веселою задирикуватістю поплескала себе по випнутому череву. — Я в тяжі, якщо ти цього ще не помітив. Погана дівчинка! А мій любчик від мене втік. Поганий хлопчик, але світу на це начхати! Тож тоді дяпан запроторив мене у темницю з пінгвінами на сторожі...

— Я щось тебе не розумію.

— Та хай йому чорт! Дяпан — це мій татусь! А пінгвінами ми називаємо сестер! — вона засміялася. — Ти, видко, звідкись із села чувачок! Авжеж! До речі, темниця, де я мотаю строк, називається...