Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен - Страница 17

Розкішна, ось те слово, що підходить Шеннон: станом, бюстом, душею. Вона була ніжною з Генрі й опікувалася ним. Саме це й спонукувало мене до опікування нею... хоча це кволе слово, читачу. Я любив її, і ми обоє любили Генрі. Після тих вівторкових і четвергових обідів я наполягав, що сам усе помию, а їх відсилав на ґанок. Інколи чув звідти їхнє перешіптування й дозволяв собі визирнути крадькома, щоби побачити, як вони сидять поряд у плетених кріслах, дивляться на наше західне поле тримаючись за руки, мов стара подружня пара. Іншим разом я підстерігав, як вони цілуються, і тоді в них зовсім не було нічого схожого на стару подружню пару. Ніжна нетерплячість була в тих поцілунках — та, що притаманна тільки юності, і я зникав з болем у серці.

Одного спекотного надвечір’я у вівторок вона прийшла ранувато. Її батько працював на нашому північному полі своїм комбайном, Генрі їздив з ним, а індіанці з резервації шошонів[29] у Лайм Біска ходили невеличким гуртом позаду них... а вже за ними їхав збиральним пікапом Старий Сорока. Шеннон попросила кухлик холодної води, котрою я радо її пригостив. Вона стояла там, на тінявому боці будинку, надзвичайно приваблива у своїй рясній сукні, котра закривала її від шиї до литок і від плечей до зап’ястків — суто квакерське вбрання, ну, хіба майже квакерське.

У її поводженні проглядала похмурість, либонь, навіть переляк і на мить я й сам був перелякався. «Він їй усе розповів», — подумав я. Виявилося, що це не так. Хоча в якомусь сенсі — так.

— Містере Джеймс, скажіть, Генрі часом не хворий?

— Хворий? З якого дива? Ні. Я сказав би, він здоровий, як кінь. І їсть, як кінь, також. Ти ж сама бачиш. Хоча навіть будь-який справді хворий чоловік не зміг би відмовитися від того, що готуєш ти, Шеннон.

Цим я заробив у неї посмішку, проте була вона якогось бентежного ґатунку.

— Цього літа він інший. Зазвичай я завжди знала, про що він думає, а тепер не розумію. Він зажурений.

— Хіба? — перепитав я (надто завзято).

— Ви цього не помічали?

— Ні, мем, — збрехав я. — Мені він здається таким, як завжди. Але він багато думає про тебе, Шен. Можливо, те, що тобі видається зажуреністю, сам він відчуває, як любовну тугу.

Я гадав, що цими словами здобуду собі справжню посмішку, але марно. Вона торкнулася мого зап’ястка. Після вушка кухля пальці в неї були холодні.

— Я думала про це, але... — решту вона буквально вистрелила. — Містере Джеймс, якби він закохався в когось іншого — якусь дівчину в школі — ви б мені сказали, правда ж? Ви б не намагалися... пощадити мої почуття?

На це я розсміявся, побачивши, як полегшено розквітло її гарненьке личко.

— Шен, послухай-но мене. Бо я тобі справжній друг. Літо — завжди такий час, багато важкої роботи, а після того як пішла Арлетт, у нас з Генком клопоту більше, ніж в одноруких шпалерників. Коли ми пізно ввечері заходимо в хату, ми їмо — чудову вечерю, якщо того дня у нас побувала ти, — а потім з годинку читаємо. Іноді він говорить про те, як сумує за мамою. А потім ми лягаємо спати, щоби наступного дня прокинутися й знову займатися тим самим. У нього ледь вистачає часу, щоб біля тебе упадати, куди там йому ще думати про якусь іншу дівчину.

— Він упадав біля мене, авжеж, — кивнула вона і подивилася в той бік, де гуркотів на тлі обрію комбайн її батька.

— Ну... це ж добре, хіба ні?

— Я просто подумала... він став тепер таким тихим... таким задумливим... іноді він дивиться кудись удалечінь, поза мене і в такі моменти мені доводиться двічі гукати його на ім’я, перш ніж він мене почує і відповість. — Лице її спалахнуло. — Навіть його поцілунки здаються іншими. Я не знаю, як це пояснити але це так. А якщо ви хоч коли-небудь переповісте йому, що я вам тут наговорила, я помру. Я просто помру.

— Ніколи, — пообіцяв я. — Друзі не пліткують про друзів.

— Либонь, я просто дурепа дурненька. Та й звісно ж, він скучає за своєю мамою, я це точно знаю. Але в школі багато дівчат гарніших за мене... гарніших за мене...

Я взяв дівчину за підборіддя й підвів її голову, щоб вона могла дивитися мені в очі.

— Шеннон Коттері, коли мій син дивиться на тебе, він бачить найгарнішу дівчину в світі. І він правий. Та що там казати, якби я мав його вік, я сам би упадав біля тебе.

— Дякую вам, — знітилася вона. Сльози крихітними діамантами застигли в кутиках її очей.

— Єдине, про що тобі варто непокоїтися, це повертати його на місце, якщо він занадто далеко заходитиме. Знаєш, хлопці можуть дуже розпалятися. І я, якщо я раптом робитиму щось не те, ти просто бери і кажи мені все, як є. Це цілком нормально, коли йдеться про порозуміння між друзями.

Тоді вона мене обняла, і я її обняв навзаєм. Міцно, по-доброму, проте Шеннон, мабуть, було від цього краще, ніж мені. Бо між нами була Арлетт. Вона була присутня між мною і будь-ким іншим того літа 1922 року, і те ж саме було з Генрі. Саме на це мені щойно й жалілась Шеннон.

Однієї ночі у серпні, коли врожай було вже зібрано, а Старий Сорока зі своїм гуртом отримав платню й повернувся до резервації, я прокинувся від коров’ячого ревіння. «Проспав час доїння», — подумалось мені, та, коли взяв зі столика поряд з ліжком кишеньковий годинник мого батька і втупився в циферблат, я побачив, що зараз усього лише чверть по третій ранку. Я приклав годинник до вуха послухати, чи він цокотить, хоча погляд крізь вікно у безмісячну темряву теж доводив його правоту. Крім того, то не було мукання корови, яка бажала б позбавитися легкого дискомфорту від надміру молока. Тварина явно ревла від болю. Іноді корови так само ревуть під час отелення, але наші богині давно проминули той період свого життя.

Я встав, вирушив до дверей, але потім повернувся до шафи по свою дрібнокаліберку. Поспішаючи з рушницею в одній руці й чоботями в другій повз зачинені двері кімнати Генрі, я почув, як він там затинає хропака. Я сподівався, що він не прокинеться, не приєднається до мене у справі, яка може виявитися небезпечною. На той час на рівнинах уже залишилася всього жменька вовків, але Старий Сорока розповідав мені, що деякі лисиці по берегах річок Платт та Медисин-Крік[30] уражені літньою пошестю. Так шошони називають сказ, тож якась уражена сказом тварина радше за все й спричинилася до цього гамору в корівнику.

Щойно я вийшов з будинку, як болісне ревіння поголоснішало, та ще й ніби якимсь лунким стало. Немов линуло звідкись із глибини. «Ніби корова в колодязі», — подумалося мені. Від цієї думки в мене на руках морозом взялася шкіра і я міцніше стиснув рушницю.

Коли я дістався воріт корівника і плечем прочинив їх праву половину, вже всі корови почали солідарно мукати, але їхні голоси звучали спокійно, порівняно з тим мученицьким риданням, що мене розбудило... і розбудить Генрі, якщо я не покладу край тому, що його спричинило. Праворуч від дверей із гака звисала дугова вугільна лампа — без крайньої потреби ми не користувалися відкритим вогнем у корівнику, особливо влітку коли горище було вщент напаковане сіном, а кожна комора до верху зерном.

Я намацав і натиснув пускову кнопку. Вихопилося яскраве коло синьо-білого сяйва. Засліплений, спершу я нічого не міг роздивитися; лише чув ті страдницькі зойки і биття копит якоїсь із моїх богинь, котра намагалася позбавитися того, що завдавало їй болю. То була Ахелоїс[31]. Коли очі в мене трохи призвичаїлися, я побачив, як вона метляє з боку в бік головою, задкуючи й б’ючи задніми кінцівками у дверцята свого стійла — третього по праву руку, якщо йти проходом, — а тоді знову наспотич кидається вперед. Решта корів уже дійшли межі справжньої паніки.

Я підсмикнув на собі піми й підтюпцем кинувся до стійла з дрібнокаліберкою під лівою пахвою. Різко прочинив ворітця і відступив на крок назад. Ахелоїс означає «та, що проганяє біль», проте ця Ахелоїс сама перебувала в стражданні. Коли вона вихопилася у прохід, я побачив, що задні ноги її заляпані кров’ю. Вона збрикнула, точно як коняка (чого я ніколи раніше в корів не спостерігав), і в ту ж мить я побачив величезного норвезького пацюка[32], що завис на одній з її дійок. Від його ваги її рожева пипка перетворилася на туго натягнутий довгий відросток. Остовпілий від здивування (й жаху), я згадав, як у дитинстві Генрі іноді витягував у себе з рота рожеву стрічку жувальної гуми. «Не роби цього, — бувало, докоряла йому Арлетт, — нікому не цікаво бачити, що ти там жуєш».