Круглянський міст - Быков Василь Владимирович - Страница 41

— Однак історія! — сказав я, вражений цим оповіданням. — Може, тобі й поталанило.

Франя спохмурніла й хвилину рівненько сиділа, опустивши на коліна маленькі, з гострими ліктями руки.

— Може, мені одній і поталанило. І я все думаю: не сталося б чого. Таки щастя, воно оманливе. Це нещастя — назавжди. Я тут кожного дня біди якоїсь чекала, ну, думаю, невже ж мені і надалі буде так щастити?

— Тепер уже можна не боятися. Скінчиться війна, додому повернешся. Чи ти інакше думаєш? — запитав я і насторожився, чекаючи її відповіді. Франя зітхнула.

— Хто ж не хоче додому. Але що вдома? Якби ж він хоч був, той дім. Та й однокласників нікого не зосталося. Як жити серед незнайомих? І тут незнайомі, і там незнайомі…

Ну, відомо, з’являться нові знайомі і навіть друзі, це я знав по собі. Але однокласників, друзів дитинства вже, мабуть, не буде. Оте вже відріжеться назавжди. Мабуть, таки сумно жити з відрізаним дитинством. Якось я про те і не думав. Франя ж, бач, думала…

Здається, непримітно за розмовою ми скінчили той цукерковий пакуночок. Я посунувся ще ближче, і Франя не відсунулася — вже не було куди.

— Бідно дівчинко! — щиро вирвалось у мене з самої душі і несподівано для себе я поцілував її в щоку. Франя на мить знерухоміла і раптом здригнулася всім тілом у незрозумілому беззвучному плачі.

— Ну що ти! Ну що ти! — ледь не сполохано казав я, цілуючи її мокре від сліз обличчя, і вона не відхилялася, не уникала моїх уст. Однак потроху марудно спокійнішала і раптом безпорадно усміхнулася крізь сльози.

— Ти пробач мені…

— А нічого, нічого…

Я іще цілував її, щоб якось угамувати її біль і висловити глибину моєї до неї ніжності.

— Я вже сто років… Сто років не плакала. Знаєш, не кепсько вони до мене ставляться, але ж не можу я поскаржиться їм. Чи заплакати. Два роки на відлюдді. Душа змарніла, і ось раптом ти. Треба було… Пробач, Митю.

— Я розумію. Ну, заспокойся…

Все ж потроху вона угамувалася, пригладила долонькою свою зачіску, і стала для мене ще ближчою і жаданішою.

— Це ж треба! — все чомусь дивувалася Франя. — Нещасна моя матінка. Якби вона дожила до цього часу. Все вибирала мені хлопців, та так уже прискіпливо. Коли з ким пройдуся, то вона: то надто довгов’язий, то короткий, то кумедно шморгає носом. А той непоказний, той не комсомолець. Ти ж, мабуть, член партії?

— Ще ні, — розгубився я. — Але комсомолець. А що мама — партійна?

— А то як же!

— А батько?

— А батько ворог народу. В тридцять восьмому посадили і пропав. Мама відмовилася після від нього. Мені по секрету сказала, що те — для нашого рятунку. Тоді багато хто так робив. Воно й зрозуміло: ще молода, красива. І все одно не вберіглася — себе згубила.

— А батько — якийсь керівник був?

— Батько… — Франя погаялася з відповіддю, мабуть, говорити про батька було їй не просто. — Батько в органах працював. Ще від революції. Він же з Дзержинським в одній в’язниці сидів.

— О як!

— Так. Дзержинський його і в Менськ направив. Працював день і ніч, ми його й не бачили. Лише раз якось був вихідний чи свято, не пам’ятаю. То поїхали на річку, рибу вудити. Правда, вудив один таточко, мама на лузі квітки збирала, а я бігала по обмілині, мальків розганяла. Ніби гралася з ними. Так мені це сподобалося, звісно, мала була. Після все просила батька — з’їздимо ще. Він обіцяв, але все було ніяк. Якось та якось. А одного разу каже: сьогодні на працю не йду, і сів на ліжко, сидить. Сумний такий. Я почала приставати: поїдьмо на річку. А він каже: ні, вже не поїдемо. Досидів так до ночі, а вночі його і взяли. Так я більше й не побачила річку.

Сірі сутінки огорнули башту і довкілля, вже не стало видко ні окраїни містечка, ні гір, ні дороги. Не видно було і моїх позицій. Містечко потонуло в похмурому тумані, лише дими від згарищ білястими пелехами тягнулися кудись над руїнами.

— І я своїх з сорок першого року не бачив, — сказав я, переймаючись її клопотом.

— Маму ж німці повісили. В Менську. Як партизани їхнього гауляйтера підірвали, німці почали хапати підпільників. Ну якраз і мою маму. Повісили у сквері.

— А ти ж як?

— А я? Кепсько я. Жили на квартирі в Грушівському поселку, от, після мати залишилась одна. Квартирна господиня, правда, непогана була жінка. Але в самої троє малих, чоловіка нема. Харчів ніяких. Привезла з району міх картоплі, хутко його з’їли. Продали, що можна було продать. Я останні рукавички продала, що мама сплела перед війною. Може б, якось і далі бавили час, та на лихо до сусідів стали на квартиру два поліцаї. Ну і один, Вінцесь, став заходити. П’янюга такий, бридкий і нахабний, не було від нього рятунку. Присуне бувало, сидить до півночі, варнякає абищо. А то почне чіплятися. Я вже відшивала його, як уміла, та й господиня заступалася — нічого не помагає. Закохався, каже.

— Ну, ясно, вродлива дівчина…

— Ніяка не вродлива. Це тепер трохи, а тоді, мов гидке каченя.

— Ну гаразд, гаразд, — з ревнивою ноткою сказав я. — Не прибідняйся.

— Я й не прибідняюсь. А тоді… Тоді тітка Мар’я каже: давай відвезу тебе до дядька на село. У того одна дочка, твоя однолітка, будете разом. Допоки зима скінчиться. А там побачимо, може, й війна замириться. Якось у неділю поїхали на санях — далеко, аж у Червень, а там ще кілометрів шість, приїхали вже вночі, постукалися у вікно. Дядько пустив, господиня йому почала тлумачити, після просити. Я все це слухаю… Ублагала якось, назавтра поїхала. А я зосталася. Незнайома, чужа в чужих людей. Зоська і справді майже однолітка моя, шістнадцять років. Тож з цією ми буцімто зійшлися, нічого була дівка, не зла. Тільки недалека, страх. До війни скінчила шість класів, а до хлопців тягнулася, мов до магніту. Якось до весни добули. А весною загуло навкруги — прийшли партизани. Стали в наше село навідуватись, лаштувати зв’язки. Ну, і деяких хлопців загітували, а з ними і дівок. Зоська зосталася, батько не пустив. А мене не пускати не було кому, побігла з дівчатами. Почалося лісове життя. Загін «Більшовик» називався, командир — колишній прикордонник, прізвище Сокіл. Дні за три ставлять мене в караул — на узліссі біля кладки, гвинтівку дали, настрахали щодо пильності. Вночі стою, боюся. А тут приходить караульний начальник, також з прикордонників — для перевірки. Перевірив, я все правильно відповіла, а він не йде назад. Те-се, бачу, починає найнахабнішим чином. Що тут робити? Кричати? Кричати не можна. Якось того разу від нього вибавилася, сказала: поскарджусь комісарові. Відчепився. Ясно, нікому скаржитись не пішла, тож незабаром усе почалося заново. І хто — сам командир загону. Не відмовишся ж, коли наказує кудись іти. Ідеш, а він з ад’ютантами слідом. Вернуся, а він: чому не виконуєш наказ? За невиконання наказу — розстріл на місці. Після переходу ляжемо десь стомлені на хвойному лапнику, відразу в сон. А він вночі підкочується, ну і… Як закричу! Тоді лається: чому демаскуєш групу? За демаскування групи — розстріл. Це були якісь не такі, як інші, партизани, як після довідалася — особливого призначення. Всі ходили на марші. Нашим завданням був Менськ, туди дівчат посилали, звідти до нас приходили. Але більше посилали. Менше поверталися. Не вернулася Тоня Бистрова, Валя і Женя-реготушка, були такі дівчатка. Комсомолки всі. Ну, і я комсомолка. А начальниками над нами хлопці, а то й дядьки в роках уже. Ті нікуди не ходили, тільки за нами стежили. Щоб не дай бог без їхнього відома — нікуди. І любили покористуватися дівчатками… Заступник командира Котельников бувало каже: що ж такого — біля колодязя жити, та й води не напитись? Трутень такий пикатий. Як не вернулася Женя, моя подруга, теж менчанка, в Колодищах до війни жила, кличуть у курінь мене. Той же Сокіл і каже: тобі завдання пробратися в Менськ і організувати явочну квартиру. Будеш її обслуговувати. А де я її організую? А хоч би в господині твоєї, в якої на квартирі була. Як згадала я тітку Мар’ю і її трьох малих, то мені млосно стало. Боялася вже не за себе, а за них. Це ж з-за тої явочної квартири і моя мамочка попалася. Пішла на явку в Сліпню, там її і взяли. Може, хто видав. І повісили. І господаря, і все його сімейство — шість душ усього. Ну що мені робити? Відмовитись не можна, за відмову, звичайно, розстріл. Однак я пробую, кажу: там же діти малі. А він мені на те: ага, дітей шкодуєш? А тобі на радянську батьківщину наплювати? Я кажу: господиня мене не послухає. А він: не з господинею, так з поліцаями поладиш, вони ласі до таких гарненьких, сама знаєш. Отак він мені натякає на щось. Бридко мені стало, я вже його зненавиділа, а що робити, не знаю. Але того дня не послали, група міняла дислокацію, обходили лісами Червень. Якося я відійшла вбік, у березнячок, кинула в траву гвинтівку — і в своє село. Вже недалеко було. А в сусідньому селі вже поліцейський гарнізон усталився. Що я в партизани пішла, мало хто знав. Думали, з Менська, ну, може, в Менськ і поїхала. Та й пропартизанила я, видно, місяць — не більше. Пішли із Зоською сіно сушити на болото. Влітку воно й непогано, ягоди вистигли. Якось надвечір шість кіпок нагребли, додому збираємось, аж бачимо: біжить тітка, Зоськина мати, каже, приїжджали двоє кінних, тебе шукають. Усе в хаті і клуні перевернули, то не йди додому, ховайся. Ну ми з Зоською і зашилися в стіжку. Так на тому болоті просиділи тиждень, тітка хліб з молоком носила, ягоди їли. Та пішли дощі. Зоська закомизилася: додому хочу. Ну і пішла, а я ще днів кілька зоставалася. Але так само не витримала одна, вернулася в село, пару днів у стодолі спала. А тут оголосили набір у Німеччину, і на Зоську випав наряд. А Зоська не хоче. Тут батько кидається до старости, до поліцаїв, звісно — одна донечка. Якось повечеряли, і дядько каже: Франю, може б, ти замість Зоськи пішла? Все ж ти одна, що тобі? Коли що скоїться, то переживати нема кому. Сирота. Знов же розумніша, ніж ця дурепа Зоська. Ну, що ж, думаю, якщо іншого не випадає — піду. І пішла, за себе чи за Зоську — вже не думала. Посадили в потяг з такими невдахами, як я, повезли в Німеччину. Натерпілася, набідувалася, допоки на очі Курту не трапила. Ось ти кажеш: вродлива, і люди мені про те казали. А знаєш, як я проклинала ту свою вроду, скільки разів через неї натерпілася. Думала, краще б я народилась якоюсь незграбою, може б тоді щасливішою була. А то… Та ще характер такий, негрубий, доброти хочеться.