Круглянський міст - Быков Василь Владимирович - Страница 22

У шумливій і хисткій Стьопчиній голові, либонь, із запізненням, але надто виразно блиснула просто невірогідна здогадка, осліплений якою, хлопець хвилину не міг вимовити слова. Він лише дивився то на Бритвіна, то на Данила. Але спроквола все ставало на свої місця, він уже цілком певно почав розуміти, чому не побіг разом з ним Митя: хлопець кинувся рятувати Рослика.

А йому, дурню, здалося, що в коня стріляв поліцай.

— Падлюко! — відчуваючи, як щось лютістю спалахнуло в нім, закричав Стьопка. — Падлюка ти! Зрозумів?

Майже не володіючи собою, Стьопка підхопився на ноги, зціплені в кулаки його руки дрижали, і він задихнувся від безсилого обурення. Бритвін хвилину сидів, ніби також збитий з пантелику його словами.

— Ах, он як! — нарешті збагнув він і також підхопився на шинелі. — Здати автомат!!

Тепер уже сторопів Степан.

— Автомат? А ти мені його давав?

Бритвін подався до хлопця, але Стьопка, випередивши його, з неторопкою впевненістю нагнувся і підняв свій новенький, з лакованою ложею ПКШ.

— Здати автомат! — гнівливо повторив Бритвін.

— А хріна!

— Ти що, молокососе! Випив, так бунтувати? Проти командира йти?

— Ти не командир! Ти — шахрай!

— Ах, так!

Сутичка дійшла до краю. З-під штабеля зі зляканим обличчям торопко і незграбно зводився Данило. Бритвін, застигши на секунду, мовчки повернувся і рішуче схопив прихилену до колоди свою трьохлінійку. З нею він упевнено кинувся до Стьопки.

— Не підходь! — крикнув Степан і під штабелем відступив на один крок.

Але Бритвін рухався з підготовленою гвинтівкою в руках — увесь затятий, напружений і рішучий.

— Не підходь, кажу! — майже з розпачливою лютістю попередив Стьопка і скинув з плеча автомат. Від несамовитості і хвилювання він важко, поривчасто дихав, заходячись від кривди, що їх двоє на нього одного.

Бритвін на мить спинився, зімкнувши наїжені брови, з люттю в очах, затим раптом широко стрибнув і опинився навпроти. Степан смиконув рукоятку — затвор клацнув у тиші, ставши на бойовий звід. Деручи об дровини плечі, Стьопка тиснувся спиною до штабеля.

В озвірілих очах Бритвіна сковзнула нерішучість. Але зараз же спалахнули ще більшим шаленством, він зробив різкий випад наперед і одночасно махонув гвинтівкою. Стьопка увігнувся, та невдало: біль електричним ударом пронизав його від чирякуватої шиї до п’ят, по спині потекло щось гаряче. Хлопець ледь не випустив автомат і стяв зуби. Злісна кривда пихнула в нім з новою силою, не своїм голосом він крикнув: «Сволото!» — і, задихнувшись, чесонув з автомата. Коротенька, в три кулі черга пругко пирснула в лісовій тиші.

Бритвін раптом упустив гвинтівку, зігнувся, обома руками схопився за живіт і, хистко ступаючи, почав хилитися.

В гарячці хлопець ще нічого не встиг зрозуміти — він лише відчув, що сталася біда, — як ззаду щось задишкувато хакнуло, і широкі чужі руки стиснулися на його грудях. Стьопка сіпнувся, спробував вирватися, але не вистачило сили, і він, смикаючись і жахливо слабнучи, осідав під тягарем, поки не ввіткнувся обличчям в мох.

— Молокососе! Стріляти? Ах ти!..

— В’яжи його! Руки в’яжи! — сипів поряд плаксиво-розлючений голос.

Данило без гострої потреби мстиво крутонув його на землі, більше підламав руки, коліном безжально тисконув у ребра нижче лопатки — в хлопчачих очах блиснуло й розпливлося жовто-вогненне коло. Степан захлинувся, але змовчав, з усієї сили терплячи біль і задихаючись від кислого смороду мохового болота, який роздирав його груди.

18

А тепер сиди ось тут. Видно, і справді його розстріляють.

Сонце з-за ялини лагідно висвічує один бік ями — робиться тепліше. Ліс навколо щосили повниться звуками: чути, як, гомонячи, шикується кудись група партизан — мабуть, на чергове завдання; хтось із посильних, окликаючи по дорозі знайомих, шукає начальника господарства Кліпця; з другого боку запрягають коня — брязкають кинуті додолу голоблі, і рипить хомут. Чулися репліки та сміх людей. Новий вартовий ні-ні та й підійде до ями — либонь, зазирне в неї: на земляні грудки скраю тоді падає його різка зламана тінь і зразу ж зникає. Хоча він і втішав Стьопку, але, мабуть, розмовляти йому з арештантом не хочеться, і хлопець відчуває це. Якась страховита відчуженість уже відокремила його від інших, колишніх його сусідів і товаришів по загону, і настановила в особливе становище — кривдне й загрозливе. Що ж, мабуть, він завинив.

Нагорі, судячи зі звуків, нічого особливого не відбувається, там з повною байдужістю до нього йде звичайне життя загону. І тому зовсім несподіваний знайомий голос змушує його здригнутись.

— Ось де вони! Шукав, шукав…

— Чого шукати! Он кухня.

Стьопка неприємно зіщулюється в клубок — це вже за ним, певно. Але чому Данило?

— Ну, де він? Сидить?

В землі гулко віддаються кроки, обидва з вартовим вони йдуть до ями, і невдовзі Степан бачить над собою знайомі Данилові пасма. Ну, що йому ще треба?

— О посадили! Як вовка. Гм. На, ось їсти приніс.

У яму спускається на дротяній дужці зроблений з якоїсь бляшанки казанчик, на якім свіжий, трохи підсохлий патьок кулешу. Запах їжі вмить забиває всі інші, затхлі пахи ями. Відчувши на хвилину радість, Стьопка бере котелок і затискає його між колін.

— Ложка є?

Ложка в нього є, він дістає її з кишені — свою давню годувальницю з коротко обрізаною колодочкою, витирає пальцями від крихт і починає їсти. Данило сідає над ямою. Поряд стоїть вартовий.

— Знаю я цього Бритвіна, — каже він. — Занудливий, боронь боже. Взимку Маланчука в Підосиновиках застрелив. Начебто за порушення дисципліни. Негідник він.

— Негідник, — легко погоджується Данило, і Стьопка аж похлинувся від здивування: бач, як хутко перемінив думку! Він коротко позирає знизу вгору: Данило неторопко ладить цигарку — на його клоччастому обличчі нічого не розбереш.

— Тож, кажуть, побились?

— Було, — непевно відказує Данило. Міркуючи з його настрою, розказувати, як і що відбулося вчора, у нього нема охоти.

— На цій вражій війні всіляк бува… Мабуть, ти, Бородо, на куриво багатий?

— Де там! Лушпиння зібрав.

— То недопалок залиш. А то вже два дні не курив — вуха опухли… З такими, як цей Бригвін, ліпше не заїдатися. Ну їх. Що нам — більше за всіх треба?

— Авжеж. Нащо проти вітру руками махати? — погоджується Данило, напустивши в яму диму.

Розмова не в’яжеться, вартовий чекає «бичка», і Данило з жадливою насолодою дотягує цигарку.

— На, кури.

Кінчиками пальців вартовий обачливо бере з Данилових нігтів недопалок і відходить — його тінь сковзає по Данилових чоботах. Стьопка вискрібає котелок. Куліш смачний, але замало, з’їв би й більше.

— Ну, під’їв?

Стьопка мовчить: що йому розмовляти з людиною, від якої хтозна чого чекати.

— Бритвіну операцію робитимуть. Хотів, щоб тебе привели.

Ще чого! Нащо йому йти до Бритвіна — сваритись хіба? Але сварка вже скінчена. Тепер слово — начальству, воно все вирішить. У його руках доля Стьопки Товкача.

— Лікар казав, ледь не поцілив, — продовжував тим часом Данило. — Ще б трохи — і каюк!

Біс із ним! Ця новина і не радує, і не засмучує. Якби цілився, то лікар, либонь, не знадобився б.

— І ось що… — Данила чомусь озирається, хоч поряд нікого немає, і трохи тихшим голосом гуде над ямою: — Казав, на тебе не сердиться. Ну, випили, звісно… Якщо по-доброму, то можна домовитись.

Стьопка підводить голову. Він щиро здивований.

— Це як?

— А так, значить. Сказати, що ненавмисне. Випадково автомат стрелив. А про Митю того нічичирк. Висадили в повітря, і все.

— Ні, дзуськи! Пішов він в одне місце.

— От тобі… Недобре ти! — наполегливо бурчить Данило. — Про себе подумай. А то приїде комісар…

— Хай їде!

Данило згори уважно, ніби навіть не розуміючи, дивиться в яму. Стьопка підводиться і ставить порожній казанчик біля його чобіт.