Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі - Страница 89

Вони згадали про Матео. Під час переїзду з Камбалі в Ханьчоу Марко й Ашіма побували на його могилі. Марко розповів про смерть Матео — все, що почув від Фан Кунг-до.

— Чому він не поїхав з нами? — спитав Мафіо, боляче вражений звісткою про смерть друга. — Я гадав, що він доживе до ста років. — І задумливо додав: — Коли він помер, йому було стільки років, скільки тепер мені… Ми вже не молоді. Твоєму батькові п'ятдесят два, мені — п'ятдесят чотири… — Мафіо твердо подивився у вічі Марко. — Ми вважаємо, що вже час подумати про повернення на батьківщину.

«Чого вони нічого не кажуть про Ашіму?» подумав Марко. Він не хотів показувати своїх почуттів і зробив вигляд, ніби нічого не чує.

— Ми багаті, як королі, — мовив батько. — Мафіо правильно каже: ми повинні подумати про повернення додому. Коли ми заговорили про це з ханом Кублаєм, він дуже розгнівався. «Хіба я не засипав вас подарунками? — закричав він на нас. — А тепер ви хочете залишити мене. Нащо вам вирушати в небезпечну й важку подорож, в якій ви легко можете загинути? Якщо вам треба більше прибутків, я дам їх стільки, скільки ви хочете. Якщо ви прагнете почестей, я призначу вас на високі посади. Хіба я не зробив вашого сина намісником? Лишайтесь тут…» Нелегко буде одержати дозвіл хана Кублая на повернення додому.

Марко відчув, що батько схвильований.

— А він сидить собі й мовчить, — докинув Мафіо Поло.

В пам'яті Марко постали привабливі картини рідної землі. Але розповідь старших про мандрівку знову пробудила в його серці прагнення поїхати в Індію.

— Я б не хотів, щоб мене поховали в Китаї, — сказав Ніколо Поло.

— Ви незадоволені, що я одружився з Ашімою? — спитав Марко.

Ніколо й Мафіо здивовано глянули на нього. І враз Мафіо зареготав.

— Так ось чому він сидить і мовчить. Як це ми справді забули благословити його і побажати йому щастя? Марко, ми ж раді… А хіба Ашіма незадоволена нами, старими недотепами? — занепокоївся він. — Вона скаржилася тобі на нас?

Марко повеселішав.

— Вона просто вибігла, — засміявся він. — Хіба ж ви щось таке зробили, дядьку, щоб Ашіма могла бути вами незадоволена?

— Авжеж, зробив, — загримів Мафіо. — Та я ж бігав навколо неї, як наречений, намагаючись угадати її найменше бажання. А твій батько? Коли не кинусь його шукати, то обов'язково знайду в Ашіми.

— Ми бажаємо вам обом великого щастя, — серйозно сказав Ніколо. — Їй нелегко буде вирушити до Венеції.

— Тату, вона рада поїхати у Венецію, — сказав Марко.

Ця розмова викликала в них спогади про батьківщину. У кожного в серці таїлась туга за нею, то спалахуючи, то затухаючи. Тепер ця туга охопила й Ашіму. Коли Марко не було дома, вона часто йшла до Ніколо й Мафіо слухати їхні розповіді про далеку країну, їй навіть снилось уже місто на ста островах. Інколи їй здавалося, що вона ще малою дитиною бігала поміж колонами П'яцети.

Минуло літо, а за ним і осінь. Позолочені дахи монастиря на скелястому острові вкрилися тоненьким шаром снігу. Імператорський канал замерз, хоч ще не важко було прокладати серед криги шлях для кораблів і човнів. Зима була коротка й тепла. Скоро знову засяяло весняне сонце, розпустилися бруньки і земля вкрилася зеленню.

Марко Поло цілими днями був зайнятий своїми службовими справами. Часто з ним у дорогу вирушала й Ашіма, але здебільшого вона залишалася вдома з Мафіо й Ніколо Поло.

Невтомним купцям було важко сидіти без діла. Вони пообіцяли Марко нікуди не їздити в торговельних справах, поки він був намісником. Тому, щоб згаяти час, вони полювали або ловили рибу в багатій на озера місцевості на північ од великої ріки. Ніколо Поло навіть забив двох левів і подарував шкури з них Ашімі. Брати з нетерпінням чекали, коли вже Марко звільниться з посади намісника. Вони вирішили, що після цього всі поїдуть до двору великого хана і при слушній нагоді спробують випрохати в нього дозвіл на повернення в рідний край.

В бамбуковій хижці різьбяра стояла припорошена маленька фігурка — вершник на коні. Обличчя верхівця було з пучку завбільшки, але так майстерно вирізане, що здавалося живим. Це був милостивий намісник Марко Поло. Інколи старий брав фігурку в руки і задумливо розглядав її. Ванг сказав, щоб він вирізав на ній слова: «Чужоземний диявол». Але старий не зважувався це зробити. Фігурка давно вже стояла на поличці, припорошена пилом.

В майстерні різьбяра все йшло по-старому. Шю зрідка грав на сопілці веселих пісень, які він сам складав. В тиху годину звуки його мелодії долітали аж до імператорського каналу.

Ванг останнім часом працював у кузні в іншому кінці міста. До кузні було далеко, і тому він відвідував старого різьбяра тільки в неділю. Старий майстер і Шю з нетерпінням чекали його приходу. Вони боялися, що бунтівлива вдача призведе колись Ванга до нещастя.

Одного дня до них з'явився якийсь чоловік і, боязко озирнувшись на всі боки, прошепотів:

— Ванга заарештовано. Тільки нікому нічого не кажіть!

— А за що? — вигукнув Шю. Слова незнайомця вразили його, як грім.

Чоловік застережливо підняв руку.

— Тихо! — попросив він. — Ходімо в хатину.

Старий різьбяр, крекчучи, піднявся з землі.

— Ходімо, Шю, — сказав він і взяв за руку сліпого. Вони зайшли в хижку і посідали на долівку.

— Мені треба негайно йти звідси, — мовив незнайомець. — Якщо вони дізнаються, що Ванг жив у вас, то, напевно, прийдуть і сюди.

— Розкажи, що сталося, — попросив старий.

— Я працював з Вангом у кузні, — заговорив незнайомець. — Ми кували мечі і вістря для списів… Ванг іноді виїздив у села і розвозив зброю. Коли вчора ввечері він повернувся, його забрали солдати намісника..

— Солдати намісника, — прошепотів Шю.

— Ну, я піду, — промовив незнайомець. — Якщо дізнаюся що-небудь, то передам вам.

— Гаразд, — сказав старий.

Незнайомець устав. Він був маленький, але жилавий. Тихою, м'якою ходою він вийшов з кімнати і потонув у натовпі торговців і покупців.

— Ви казали, що в нього великі очі, гордовитий Погляд, довгий ніс, темна борода і високе чоло? — Шю наморщив лоба, про щось напружено думаючи. Він намагався уявити собі пана намісника таким, як змалював його старий різьбяр.

— Може, пан намісник зовсім не такий гордовитий, як вам здалося, дідусю, — спробував підбадьорити самого себе сліпий Шю. — Чого ви мовчите? Вони заарештували Ванга. Що ж нам робити?

— Треба чекати, Шю, — відповів старий, через силу підводячись з долівки.

— Я побіжу в місто і розповім про все людям! — Шю весь тремтів. — Якщо вони кинуть його у в'язницю, я попрошу пана намісника змилостивитись над ним. Може, він справедлива людина, дідусю. Про нього ходять непогані чутки.

«Якби ж загрожувала тільки в'язниця!» подумав різьбяр.

— Ходімо надвір, Шю. Там не так жарко… Треба чекати. Може, його й випустять…

Старий сам не вірив у свої слова, але ж не міг він сказати сліпому, що боїться гіршого. Ванг кував зброю і роздавав її людям, йому вже довелося відсидіти в камбалійській в'язниці, де його затаврували, як злочинця. А людину з тавром вдруге не помилують.

— Дідусю, подайте мені свого вершника на коні.

Різьбяр дістав хлопцеві з полички дерев'яну фігурку. Шю обмацав її пальцями і віддав назад. Потім вони обоє вийшли з хатини і сіли біля столика. Вітер ворушив лапате листя банана. Шю прислухався, схиливши голову. Хлопець і сам не знав, чого він чекає і на що сподівається. Сонце, схиляючись до заходу, почервоніло. Але Шю не бачив його. Він тільки помічав, що його проміння вже не таке пекуче, як раніше. Наближався вечір.

— Ви прийшли три роки тому, — озвався старий. — Ванг і ти. Спочатку сусіди казали мені: «Як ти можеш брати до себе в дім таку людину! Навіть не знаєш, хто він: злодій чи вбивця…» Але Ванг допомагав їм, і вони стали приходити до нашої хатини, слухати його розповіді… «Ти правильно зробив», сказали вони йому… 1 ще любили вони слухати, як ти граєш на сопілці…