Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі - Страница 87

Під її запитливим поглядом Фан опустив очі.

На обличчі дівчини промайнув переляк.

— Чому ви мовчите? — нетерпляче спитала вона.

— Я — Фан Кунг-до, — глухо відповів він. — Друг Матео… Його кращий друг…. Він просив передати привіт Ашімі і Марко Поло…

Більше він не міг дивитися в широко розкриті від страху очі дівчини і схилив голову на руки. Немов здаля до нього долинав її голос:

— Скажіть же мені, що сталося! — В її голосі звучав відчай. — Де Матео? Ви повинні сказати мені все!

Тоді Фан рішуче випростався, немов відчуваючи на собі погляд Матео. Він дістав гаманець з рубінами та грошима й поклав його перед собою на стіл.

— Матео помер під великим вітрилом. Він був щасливий, бо помер на воді. Вмираючи, він посміхався… «Все, що я маю, — сказав він, — належить Ашімі… Гроші, рубіни — все. Залишайся з нею і з Марко. Я так бажаю». Це були його слова. Ось я й приїхав до вас. Власними руками я насипав над ним могилку. Біля самої річки…

В очах Ашіми не було сліз. Її думки полинули в минуле. Того вітряного весняного дня до неї з'явився великий чужинець. Рабиня дала їй шматок хліба. Вночі вона лежала прикована ланцюгом, як собака. Потім прийшов Матео і взяв її за руку. «Ходімо, донечко, — сказав він їй. — Я куплю тобі шовковий халат. Нічого не бійся, коли з тобою капітан Матео. Ніхто тебе не скривдить!» І тоді вона вперше пошепки вимовила його ім'я: «Матео».

Прокинувшись від спогадів, Ашіма попросила:

— Розкажіть мені все.

І він розповів їй, що під час походу на Ціпангу Матео був тяжко поранений і ледве дістався до китайського узбережжя. Трохи оклигавши, капітан вирушив до Камбалі. Вони познайомились випадково в одному китайському містечку, де Фан Кунг-до поставили за безвинну гру в кості до ганебного стовпа. Матео, який саме проїжджав через містечко, допоміг йому в скруті, і відтоді вони весь час були разом. Але рана давала себе знати, і коли їм залишилось два дні дороги до столиці, Матео остаточно зліг. Капітан лежав у хижці на березі великої річки і марив про море. Він хотів умерти на воді, під великим вітрилом. Тоді Фан Кунг-до найняв судно і з допомогою носильників переніс Матео на палубу. Перед смертю капітан просив Фана знайти Ашіму й Марко і розповісти про його смерть.

Ашіма слухала Фана і ніби бачила перед собою Матео, чула його стурбований голос: «Стало холодно, донечко. Засиділися ми». Це було того вечора, коли Марко сказав їй: «Я відвезу тебе в Куньмін… Ми поїдемо разом: Матео, ти і я».

І ось Матео вмер. «Треба розповісти про це Марко», подумала Ашіма.

— Я зробив усе, що ти просив, Матео, — тихо сказав Фан. — Тепер ти можеш бути спокійним. І я теж зовсім спокійний, ти ж бачиш, брате…

Він довго чекав, що Ашіма знову озветься до нього. Рот її був напіввідкритий, на обличчі застигла німа скорбота.

— Якщо хочете, я можу залишитись у вас, — тихо запропонував Фан Кунг-до.

— Я повинна розповісти про все Марко, — мовила дівчина, ніби не чуючи його. — Він скоро повернеться… — І враз, затуливши обличчя руками, майже закричала: — Так, я повинна сказати про це Марко!

Фан Кунг-до вийшов з кімнати.

— Вона плаче, — сказав він Янгові. — Я не можу бачити її сліз. Тому я й вийшов. Якщо ти їхній слуга, то ми ще познайомимось з тобою. Там на столі лежить гаманець з рубінами. Не чіпай його!

ІВЕЙ ВАЙ СІНЬ

Старий різьбяр сидів перед своєю майстернею в затінку широколистого бананового куща. Його довгобразе, зморщене лице здавалось ще довшим завдяки сивій бороді. Він одпочивав, поклавши руки на столик поруч з різцями і маленьким, прямокутним оцупком, випиляним з кореневища. Навкруги валялися стружки. Майстерня була розташована на околиці Ханьчоу біля канави, що за якихось сто кроків звідси впадала в імператорський канал.

Пекло сонце. По каналу одне за одним пропливали судна. На полях працювали селяни. Вздовж імператорського каналу торохтіли по забрукованому шляху вози.

— Щось не хочеться мені більше працювати, — пробурмотів різьбяр. — Шю, де ти подівся?

Сліпий хлопець сидів за хатиною і наслухався до шуму та голосів. Ось уже рік, як вони з Вангом утекли з Камбалі і жили в старого різьбяра. Іноді вони ходили в місто і продавали на базарі вирізаних з дерева драконів, левів, орлів, фігурки селян у великих брилях або безсмертних богів. Але найчастіше Шю лишався вдома і, якщо того бажав старий майстер, грав на бамбуковій сопілці або слухав його розповіді.

— Я йду, дідусю, — озвався Шю.

Він спинився перед столом і став обмацувати стружки, доки не торкнувся до руки старого.

— Ванг ще не прийшов, — сказав різьбяр. — Це б допоміг мені випилювати з кореневища оцупки.

— Його немає з учорашнього вечора, — сумно мовив Шю.

— Ванг — неспокійна людина, хлопче. Іди, сідай біля мене, — запросив старий.

— Дідусю, я інколи боюсь, що він колись зовсім не повернеться додому, його так легко розгнівати.

— Розповісти тобі про генерала Ба Мана?.. Ось зачекаємо, поки прийде Ванг… Якщо хочеш, я розповім тобі також про коваля Хан Ель-канга, який одним ударом меча розсік надвоє величезний камінь… Або заграй на сопілці що-небудь веселеньке.

Але сліпий Шю, схиливши голову, до чогось прислухався.

— Я чую, як наближається багато вершників, дідусю. Ви їх уже бачите?.. Багато вершників!

Загін їхав брукованим шляхом вздовж імператорського каналу. На тлі неба постаті верхівців і коней здавалися величезними. Чотири охоронці їхали попереду, звільняючи дорогу.

— Я бачу їх, — сказав старий. — Чотирнадцять днів тому вони прямували на південь, а тепер вертаються назад.

— Хто це, дідусю?

— Милостивий пан намісник із своїм почтом та охоронцями.

— Багато коней, — мовив Шю.

— Ходімо туди, Шю.

Різьбяр узяв сліпого за руку і пішов з ним до греблі, по якій пролягала широка дорога.

— Я хочу побачити його обличчя, — пробурмотів він.

— А який він на вигляд, дідусю? Розкажіть мені.

— Він їде на рябому коні. Двоє охоронців тримають над ним балдахін з голубого шовку. Уяви собі: високий чужинець із смаглявим обличчям. Великі очі, гордовитий погляд, довгий ніс, темна борода, високе чоло. Нестарий. Чужинці, які носять довгу бороду, насправді молодші, ніж можна подумати. Тримається він у сідлі прямо і має гарну поставу. А що можна сказати про його обличчя я й сам не знаю. Тепер ми повинні стати навколішки і торкнутись чолом землі перед милостивим паном намісником. Мені здається, він такий самий, як і інші, — чужинець та й більш нічого. Всі вони заслуговують тільки ненависті, всі до єдиного. Але коли ти постарієш, Шю, ти розучишся ненавидіти.

— Скільки в них коней, дідусю?

— Багато коней, більше, ніж ти можеш порахувати на пальцях. Набагато більше. Ось вони проїжджають, а ми лежимо перед ними в пилюці. Тепер уже можна вставати. — Різьбяр втомлено підвівся з землі. Піднялися й інші. Почулися розмови, сміх. Побачивши Ванга, який наближався до них, старий радісно посміхнувся.

— Іде Ванг, — сказав він. — Ну, тепер уже нічого турбуватися.

Вони рушили всі втрьох додому. Шю і Ванг допомогли різьбяреві вибратися на насип. Старий сів до столу і взявся за роботу.

— Ви будете вирізувати безсмертного бога або дракона? — спитав його Ванг.

— Ні, смертного, Ванг. Він тільки-но проїхав під голубим балдахіном.

— Тоді не забудьте вирізати слова: чужий диявол! — похмуро мовив Ванг.

— Я бачив його обличчя, — пробурмотів старий. І суворо додав: — Не бігай так часто в місто, Ванг. Шю боїться, коли тебе немає цілу ніч.

Марко Поло їздив для нагляду на південь своєї провінції. Під його владою було двадцять сім міст. Незважаючи на велику шкоду, яку завдало країні хазяйнування Ахмедових ставлеників, торгівля й ремесло знову процвітали. Ось уже протягом року Марко намагався підбирати чесних чиновників, проганяючи шахраїв.

Хан Кублай, як і раніше, вимагав від своїх намісників величезні суми грошей для поповнення державної каси. Єдине, чим Марко Поло міг полегшити долю населення — це скасувати всілякі дрібні податки, які потрапляли в кишеню чиновників-шахраїв.