Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі - Страница 6

— Яке гарне, тату! Як джерело, коли в нього заглядає сонце.

Батько підвівся і запалив свічку.

— А тепер піднеси його ближче і глянь на свої очі!

Джіаніна глянула в люстерко і здивовано сказала:

— Тату, у мене великі очі, немов не мої. Вони темні, а в глибині їх видно малесеньку свічку і ваше обличчя. Але кольорів я не можу розрізнити. Все таке тьмяне, тату. Якби подивитись при сонячному світлі!

— Треба, щоб кольори вловлювались і при свічці, — мовив батько.

Він уже знову заглибився в свою роботу.

Месер Кельзі був високий на зріст і дуже худий. На лоб йому спадало пасмо чорного, як смола, волосся. Він за звичкою щохвилини відкидав його назад, і навіть дивно було, як у нього вистачало часу ще й для численних торгових справ.

Месер Кельзі володів луками, на яких паслися його вівці, корови й бики. На його землях визрівала золота пшениця, його сади давали безліч фруктів, які він щоранку відправляв човнами для продажу на площу святого Марка або на монетний двір.

Месер Кельзі тримав багато батраків і служниць. Він був суворим хазяїном, любив сунути носа скрізь, де тільки можна, бив служниць без будь-якої на те причини. Окрім землі й цегляного будинку, збудованого на кам'яному підмурку, він володів ще майстернею, де виготовлялось віконне й дзеркальне скло.

Його доньки, Джульєта й Ангела, товсті й випещені, були оточені постійним піклуванням, і в майбутньому обіцяли стати ще огряднішими.

Кожного ранку месер Кельзі ходив до церкви і вже пожертвував святим не одну сотню свічок.

Він любив їсти жирні каплуни і запивати їх французьким, грецьким або іспанським вином. Каплунів для нього готували особливим способом. Їх начиняли цибулею і прянощами, потім смажили, доки вони не вкривалися хрумкою скоринкою. Пір'я на голові месер Кельзі забороняв вискубувати чи обсмалювати.

Джіаніна цього не знала. Служниця нічого не сказала їй про це. Можливо, її розсердило те, що новенька з першого ж дня почала працювати на кухні. З надзвичайною старанністю, боячись зробити щось не так, як слід, Джіаніна роздмухувала вогонь, носила воду, обертала рожен і поливала птицю жиром. В кухні пахло, як біля жаровень на площі, де смажать м'ясо. Дим виїдав очі. Джіаніна не слідкувала за тим, щоб пір'я на голові каплуна не обсмалилось, і навіть спробувала обскубти його геть.

Друга служниця, яка працювала на кухні, раз по раз зиркала на Джіаніну і, мабуть, помітила, що та накоїла лиха. Через деякий час вона з удаваним переляком сплеснула руками і лицемірно сказала:

— Джіаніна, що ж ти накоїла! Обсмалила пір'я на голові! Хазяїн буде сердитись! Я зараз швиденько принесу води!

Вона вибігла з кухні і цілих півгодини не поверталася назад.

До кухні зайшов месер Кельзі і весело промовив:

— Ну, як тут мій каплунчик?

Він відкинув з лоба пасмо волосся і, заплющивши очі, втягнув у себе запах смаженого м'яса. Потім він підійшов до рожна, і вмить його хороший настрій — результат щойно завершеної вигідної операції з торговцем худобою — обернувся в нестримну лють.

Злякана Джіаніна помітила, як на шиї в нього набрякли жили і краска залила його обличчя.

— Що ти накоїла? — накинувся він на дівчину. — Ох ти ж ледащо, чорноока злодійка! Що ти зробила з моїм каплуном? Я тебе вб'ю, я… — Він аж задихався, немов йому здавили горлянку. Це ж просто жах! Це бридке дівчисько мало нахабство підсунути йому каплуна без пір'я на голові!

Месер Кельзі підняв руку і щосили вдарив перелякану дівчину в обличчя.

— Геть з моїх очей!

Він був хоч і сухорлявий, але дужий. Каплунці, очевидно, йшли йому на користь.

Джіаніна, похитуючись, підійшла до столу і схопилася за нього. Після другого удару вона ніби втратила слух, а третього удару і стусанів ногою вже майже не відчувала. А тимчасом каплун і далі весело смажився на вогні, брався коричневою хрумкою шкіркою і пахнув приправами й хорошим маслом. Хіба не добрим, не великодушним був месер Кельзі?

Товста, випещена Джульєта заглянула до кухні і, побачивши розгніваного батька й дівчину, що лежала на підлозі, сказала:

— Чого ви, татку, так завжди хвилюєтесь? Ох, скільки мороки з цими служницями!

Ніколи ще Джіаніна не почувала такої ненависті, як у цю мить. Вона покинула каплуна на рожні. Хай згорить, хай заповнить чадом усі кімнати. Дівчина вискочила з будинку, немов за нею гналися, і, не відповідаючи на запитання, побігла геть. Він побив її, як худобу! Обличчя в неї палало, губи набрякли, вуха боліли. На березі біля ставка дівчина впала на траву. Серце її калатало в грудях.

Очима, затуманеними від сліз, Джіаніна дивилася крізь густе мереживо листя на небо та білі хмари.

«Мусить же колись скінчитись дитинство», сказав батько. «Глянь у дзеркало, — нашіптував якийсь голос. — Які в тебе красиві очі. Ти розрізняєш кольори? Твої очі — темні острівці серед голубого озера. Не плач, донечко. Мусить же колись скінчитись дитинство».

Це був голос Джованні. Але ж Джованні тут не було.

Джіаніна, ніби заціпенівши, підвелася, глянула на ставок, на траву, на дерева, відчула подих теплого вітерця.

Тільки тепер дівчина збагнула, що сталося. Цей нелюд побив її, і вона навіть не знала, за що. Що ж вона таке накоїла? їй згадувалось обличчя Джульєти. Охоплена раптовим гнівом, дівчина рвонула пучок трави.

— Ненажери! Ненажери! — лунав її голос над мовчазним ставком. — Ненажери!

Десь плигнула у воду злякана жаба. Пахло болотом, очеретами і рибою.

— Хай вам чорт, месер Кельзі! — процідила вона крізь зуби і вмить перелякано зіщулилась. Чи не потемніло небо, чи не розверзлася земля? Дівчина несміливо озирнулася навкруги. Нічого не трапилося.

Дерева погойдувались під подихом вітру.

Джіаніна була на самоті з своїм гнівом.

ЖЕБРАК ПРИНОСИТЬ ЛИСТА

Чистим передзвоном сповнювали ранкову тишу дзвони собору святого Марка, скликаючи сенаторів і радників на засідання Великої ради. Коли завмер останній звук, двері до зали засідань в Палаці дожів зачинились. Того, хто запізнився, не впускали. В цьому році Велика рада складалась лише з 318 членів. Власне, за конституцією міста їх мало бути 480, обраних дванадцятьма старшинами-виборцями з найродовитіших і найбагатших родин шести сестірій міста. Але старшини обрали лише 318 чоловік, воліючи усунути бідніші сім'ї.

Народ під час обрання уряду був позбавлений слова. Можновладного володаря міста — дожа — і сенат, який здійснював управління, обирали члени Великої ради. Двадцять сім родин посилали до Великої ради своїх представників, двадцять сім родин вирішували долю міста, двадцять сім родин боролися одна проти одної, зчиняли заколоти, вбивали небезпечних претендентів, двадцять сім родин прагнули просунути своїх представників у сеньйорію, до складу якої входили дож, шість його вищих радників і троє старших судових урядовців.

Чистими звуками сповнювали ранкову тишу дзвони собору святого Марка. Вельможні городяни сідали на мулів та коней або вирушали до Палацу дожів у розкішних барках.

Ворота Палацу були розчинені навстіж. Біля них зібрався цілий натовп жебраків. Зодягнені в лахміття, вони виставляли напоказ свої бридкі виразки. Коли через П'яцету проїжджав якийсь радник, вони оточували його, немов зграя голодних звірів, і не випускали з полону, поки той не кидав їм кілька золотих монет. Потім зчинялася запекла колотнеча, і часто траплялося так, що найслабші залишалися після цієї бійки на землі, сповнюючи повітря жалісним стогоном і плачем. Та нікому не було до них діла. Прочумавшись трохи, вони відповзали до набережної і там канючили милостиню у вантажників і моряків. Тисячі жебраків жили в могутній, квітучій Венеції, королеві північно-італійських міст.

Біля Понте дела паглія[5] та біля Палацу дожів стояли верхові коні сановників. Їх охороняли слуги.