Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі - Страница 56

Марко їхав, глибоко задумавшись. Татари вбили матір Ашіми і продали дівчину работорговцям. Чингіс-хан наказував своїм воїнам убивати всіх чоловіків, які здатні оборонятися.

Думки Марко двоїлися. Він був невдоволений собою, бо не міг знайти відповіді на питання, які виникли в нього після зустрічі з татарами.

його батько і Мафіо Поло, заповзятливі й досвідчені купці, глибоко шанували великого хана Кублая, внука Чингіс-хана, який підкорив собі Китай і проголосив себе імператором. Ще в Балху Ніколо Поло казав синові: «Коли ти, нарешті, зрозумієш, що ми купці, а не благодійники!» А от Матео взяв за руку дівчину і подарував їй людське життя. Він навіть не побоявся смертельної небезпеки, аби тільки було за віщо добувати для неї одежу і прикраси.

Марко спинив коня і зіскочив на землю. Праворуч від вулиці протікала поміж зеленими пагорбами Кашгар-Дар'я. Юнак спутав свого жеребця і пустив його пастися на берег.

На сході виднілись будинки Кашгара. Їхні дахи виблискували в променях вечірнього сонця. Над міськими мурами здіймалися мінарети мечетей і дві дзвіниці з золотими хрестами. В Кашгарі під верховною владою великого хана мирно жили поряд магометани і несторіанські християни.

Марко пішов вздовж берега річки. Дорога вела повз огороджений парканом садок. На деревах рясніли золотаві абрикоси, персики, груші і яблука. З-за паркана звисали червоні й жовті троянди. Посеред саду стояв білий дім. Його двері були прикрашені різьбленими і мальованими орнаментами. Марко озирнувся і, не помітивши нікого, швиденько нарвав собі троянд з одного куща.

Ашіма любила квіти.

Зненацька серед вечірньої тиші пролунав сміх. Багато зодягнений пан з чималим черевцем підвівся з лавки, схованої серед кущів, і весело гукнув:

— Заходьте, іноземцю, і нарвіть собі квітів, скільки хочете. — Він ввічливо вклонився. — Ви потрапили у володіння окружного судді міста Кашгара. Мене звуть бег Баяндер, тобто Щедрий. Рвіть, рвіть.

Очі його насмішкувато поблискували. Він вдоволено оглянув багато вдягненого іноземця.

Марко нерішуче стояв з квітами в руці перед хвірткою.

— Пробачте мою крадіжку, бег Баяндер, — зніяковіло озвався він. — Мене звати Марко Поло. Я з Венеції.

— Зайдіть до мене і трохи освіжіться, перш ніж повертатись у Кашгар.

Марко зайшов до тихого по-вечірньому саду. Бег Баяндер провів його в зелену альтанку. Служниця принесла диню, абрикоси і вино. Десь за стіною дерев небо палало червоними й жовтими барвами, які поволі згасали, переходячи в однотонний сірий колір. Повітря було тепле, і від квітів линув приємний запах.

Опасистий бег Баяндер засипав Марко питаннями. Він вперше зустрівся з венеціанським купцем.

— Вибачайте, бег Поло, — сказав він. — Адже мені не часто випадає розмовляти з іноземцями. Службові обов'язки забирають весь мій час. Ви навіть не уявляєте, скільки розвелось злодіїв, жебраків і заколотників. Хай їх покарає аллах! З татарською владою я в добрих стосунках. Татари також люблять послух і порядок. — На товстому обличчі судді з'явилася самовдоволена посмішка. — Минулого тижня я наказав повісити двох селян за те, що вони підбурювали проти татар мирне населення. Рвіть, бег Поло! Ви покуштуйте оцих абрикос. Це ж просто мед! — Бег Баяндер, інакше Щедрий, важко зітхнув, обтяжений своїми службовими обов'язками. Він зробив недвозначний жест, провівши собі товстим пальцем по шиї. — Відтяти голову — кращий засіб привчити отой набрід до порядку. Татарські хани дуже вдоволені мною… Ви тільки погляньте на мої володіння. Все оте поле аж до самої річки і оті виноградники, доки сягає око, належать мені. Ох, нелегко тримати все це в руках!

Він підвів Марко до паркана і важкою від перснів рукою показав на свої землі.

Марко згадав зустріч з татарською сотнею. На мить йому здалося, ніби він побачив за спиною товстого базікала непорушні, скам'янілі обличчя жовтошкірих вояків.

— Ви — громадянин Кашгара, бег Баяндер? — спитав він.

— З незапам'ятних часів, бег Поло, — гордо відповів окружний суддя.

— Дякую вам за гостинність, — з холодною ввічливістю мовив Марко і вклонився. — Але я повинен квапитись, щоб своєчасно проїхати міські ворота.

— Зачекайте трошки, бег Поло, — вигукнув окружний суддя. Він задріботів до грядки і нарвав великий букет квітів. — Візьміть ці квіти. І приходьте ще в мій скромний дім. Хай вас благословить аллах!

Марко розпутав коня і галопом помчав дорогою до Кашгара. Коли дім бега Баяндера вже не було видно, він жбурнув у пилюку букет подарованих квітів і розтоптав його копитами коня.

Але маленький букет украдених троянд лишився в нього за поясом.

Починало сутеніти, коли Марко під'їхав до таверни, де зупинились венеціанці. Він помітив біля стіни струнку дівочу постать. Дівчина кинулась до воріт і відчинила їх. Марко скочив з коня і за повід завів його у двір.

— Це ти, Ашіма! — радісно вигукнув він.

— Я випадково виглянула надвір, юний пане, — відповіла дівчина. — Уже пізно.

Вона зачинила ворота. Над будинком розкинула своє гілля магнолія. Між темнозеленим шатром листя палахкотіли дві великі білі квітки. На небі сяяв місяць.

Ашіма говорила італійською мовою. Слова в її вустах звучали, немов далека чужа музика.

Марко обережно витягнув з-за пояса букет троянд.

Тоді Ашіма тихо промовила:

— Мені треба поспішати. Месер Матео чекає на мене.

«Вона молиться на нього, як на бога», подумав Марко.

— Я ось привіз квітів, візьми їх для месера Матео! — коротко сказав він.

Дівчина, вагаючись, взяла букет.

— Дякую, юний пане.

І вона хутко зникла в будинку.

ГОЛОСИ В ПУСТЕЛІ

Минуло рівно два роки від початку мандрівки. Венеціанці вступали в маленьке місто Лоп, збірний пункт багатьох караванів. Звідси починалась горезвісна Лопська пустеля. Гарячий вітер ніс зі сходу куряву і засипав нею провулки, базари і вбогі хатинки. Венеціанці найняли два маленькі будиночки на околиці.

Якось після обіду Марко прийшов до Матео. Той стояв біля вікна і дивився на маленький садок. На його обличчі лежала тінь сумної задуми.

— Ти сумуєш за домівкою? — спитав його Марко.

— Сумую за домівкою? Ти краще послухай, що трапилося вчора. Зайшов у наш сад якийсь чоловік. Ашіма покликала мене. Бачу, стоїть вона перед ним і вся тремтить. «Що трапилось, Ашіма?» спитав я і хотів було схопити його за карк. «Не чіпайте його, месер Матео, — каже вона, — він не має нічого поганого на думці». Чолов'яга скривив у посмішці своє вовче обличчя і щось каже мені. «Що він хоче, Ашіма?» питаю я. «Він каже, що ви сильніші за демонів вітру, які охороняють золоті скарби. Ви повинні відшукати з ним у пустелі золотий скарб». Отаке зважився мені запропонувати той нікчемний брехун. Я навіть і не дізнався, що він справді надумав. Коли я пожбурив його за двері, він скривив від люті обличчя і погрозив мені кулаком… Чом Ашіма така полохлива? Я не розумію тутешніх людей…

— Тебе дивує, що Ашіма злякалася? А я її вже розумію. Вона боялася, що ти вирушиш з тим чоловіком шукати золотий скарб.

Тінь задуми зникла з обличчя Матео. Він посміхнувся сам до себе.

Через чотири тижні венеціанці разом з великим караваном розпочали похід через пустелю Лоп. Старий вождь Ло-бзанг найняв для перевезення вантажу ще двох верблюдів і трьох дужих віслюків, а крім того, він закупив стільки харчів, що їх вистачило б щонайменше на місяць дороги. Він застеріг мандрівників ні в якому разі не відходити від каравану далі, ніж на п'ять кроків. «В пустелі живуть злі духи, які наводять оману на подорожніх і не одного вже призвели до загибелі», сказав він.

На шиї тваринам було прив'язано дзвіночки. Їхній монотонний передзвін навівав дрімоту. Куди не кинь оком, скрізь простяглися піщані дюни.