Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі - Страница 38

Марко одразу забув свою підозру. Йому пригадалось, як вони ходили додому до капітана Матео, коли розшукували Паоло, і як він був завжди готовий допомогти їм.

— Сідай! — підбадьорливо гукнув капітан хлопцеві. — У мене ще багато справ.

Марко плигнув у човен. Капітан Матео, відштовхнувшись від берега, вдарив веслами і погнав човна по каналу Сан-Марко. Перед хлопцем знову постала картина нічної Венеції. Він відчував, що не раз згадуватиме цю картину в мандрах.

— Ви були на нашому кораблі? — спитав раптом Марко. — Я бачив, як ви розмовляли з капітаном Антоніо.

Матео здивовано глянув на нього. Човен мало не наскочив на стовп, що стирчав з води.

— То ти підслухував нашу розмову? — загрозливо спитав капітан Матео.

— Я прийшов не для того, щоб підслухувати ваші розмови, — одказав йому хлопець. — Я хотів тільки ще раз поглянути на корабель. Не міг спокійно всидіти вдома.

— Хотів ще раз глянути на корабель? — Матео засміявся. — Мабуть, боявся, що за ніч його вкрадуть? — Раптом він став серйозним і владно запитав: — Виходить, ти не чув, про що ми говорили?

— Ні, я тільки чув, як ви сказали: «До завтра». Скажіть, капітане Матео, що це має значити?

Вони проїхали Великий канал, по якому сновигали сотні барок і човнів, і звернули в невеличкий рукав. Тут було безлюдно й тихо. Перед ними чорнів над водою дерев'яний міст, на якому тьмяно сяяв ліхтар. Світло його було таке слабе, що навіть не відбивалось в воді.

— Капітан Антоніо — мій давній приятель, — сказав Матео. Ми служили з ним матросами на «Святій Марії» і плавали аж до берегів Франції, Іспанії, Африки… — Раптом Матео нахилився і сердито промовив: — Нащо я тобі розповідаю це? Хіба я злодій чи вбивця? Я вільна людина і можу ступити на палубу будь-якого корабля.

— Капітане Матео, я не думаю про вас нічого поганого, — заспокійливо сказав Марко.

Матео вмить заспокоївся. Марко помітив, як у нього в куточках рота і в зморшках біля очей промайнула хитрувата посмішка.

— Дай мені руку, сину, — сказав Матео. — Хтозна, коли ми ще з тобою побачимось, — через п'ять днів чи через п'ять років, чи, може, й ніколи. Старий моряк бажає тобі попутного вітру. Він дорожчий за тисячу дукатів. — І капітан зареготався так, що аж луна пішла.

Рука Марко зникла у величезній долоні Матео. Але він, не скривившись, витримав потиск.

— До побачення, капітане Матео! — дзвінко гукнув він. — Через п'ять днів!

Він засміявся, вистрибнув на берег, відштовхнув човна і, залишивши приголомшеного капітана Матео, рушив додому.

Ранок був холодний і вітряний. Корабель з піднятими вітрилами прямував до Сан-Ніколо. Сенатори й абат монастиря, які проводжали мандрівників, пішли вже в палац дожа. І тільки Джованні й Джіаніна все ще стояли біля причалу і махали руками. Марко Поло, з розкуйовдженим од вітру волоссям, доки міг бачити друзів, відповідав їм з палуби. Скоро корабель під усіма вітрилами вийшов у відкрите море.

Безтямна радість сповнювала Марко. Він почував себе, як орел, що вільно й гордо лине у височінь.

Хвилі билися об борт корабля, поволі танули в далечині ледь зримі обриси острова Лідо, а навколо, куди глянь, розкинулось сірозелене, неспокійне море, по якому невтомно, то піднімаючись, то опадаючи, котились білі гребені хвиль.

До Марко підійшов Мафіо Поло.

— Ну, бачиш? Ми пливемо! — мовив він.

— Чудово, дядю!

Брат Джіельмо теж стояв на палубі. Тільки він дивився назад, туди, де залишились надійні стіни монастиря Сан-Ніколо, які разом з островом Лідо ніби опускались у морську глибінь.

Брат Ніколо сидів у своїй каюті, охороняючи цінні подарунки папи великому хану. Він лежав на койці і з сумом згадував спокійне життя під захистком монастирських мурів.

Тимчасом Марко знайомився з усіма тонкощами кораблеводіння, а заразом дізнавався дещо й про людей, які пливли на кораблі. Його дивувало, що капітан Антоніо рідко з'являвся на палубі, цілком покладаючись на свого штурмана і на досвідчену, випробувану команду. Від вітрильника він довідався, що капітан любить чарку і що в його каюті завжди є невичерпний запас вина. Але варто було комусь іншому випити бодай краплину, як він аж казився. Інколи він вистроював усю команду, від штурмана до кока, на палубі і починав кожному принюхуватись до рота. Всі відхилялися від нього, бо перед такими перевірками він сам у себе в каюті добренько заглядав у чарку і від нього відгонило, як від бочки з вином.

Але капітан Антоніо був досвідченим моряком, і тому ніхто не сердився на нього за ці дивацтва. Якось після страшного шторму в Біскайській затоці він запросив до себе в каюту по одному всю команду і з кожним матросом випив по склянці вина.

Часом на Марко нападала туга та байдужість.

— Це морська хвороба, — пояснив йому вітрильник. — Ось нехай добре засяє сонце або налетить шторм, і її як рукою зніме. — Його смагляве, загрубіле од вітру обличчя з маленькими розумними очима набрало таємничого виразу. — Найкраща річ у морі — це шторм. Тоді по-справжньому почуваєш себе людиною.

Однак Марко був надто заклопотаний, щоб піддаватися морській хворобі. Третій день вони були в дорозі, а йому й досі не пощастило бодай одним оком зазирнути в капітанську каюту. Виходячи на палубу, капітан Антоніо ніколи не забував заперти за собою двері. Марко прокрадався тоді вниз, і, притулившись вухом до дерев'яної стіни, напружено слухав. Однак і досі ще нічого не почув.

Невже він помилився? Не може цього бути, його підозру підтверджувало ще й те, що замковий отвір завжди був завішений. Капітан приховував якусь таємницю. І він, Марко, був єдиний, хто знав про це.

Ченці майже весь час сиділи в своїй каюті. Марко часто розмовляв з ними. Йому не подобалась надмірна люб'язність та плаксивий голос брата Ніколо да-Віценци. Зате з братом Джіельмо Марко любив поговорити. Якось, коли Ніколо да-Віценца, важко сопучи, вийшов на палубу, Марко побіг униз і постукав у двері каюти ченців.

— Слава Ісусу Христу! — привітався він.

— Навіки слава! Сідай, сину мій! — Брат Джіельмо підсунув йому стільця. На столі перед ним лежала книга.

— Чи смію я запитати, брате Джіельмо, що ви читаєте? — спитав Марко, поглядаючи на жовті сторінки від руки написаної книги.

— Це розповідь брата Іоанна де-Плано Карпіні, котрий 1245 року був посланий папою до татар. Я собі виписав з його книги кілька уривків. Але перш, ніж ми зійдемо на землю, я викину їх у море. — Брат Джіельмо зітхнув.

— Невже там таке погане написане? — здивовано спитав Марко.

— Татари зарозумілі й жорстокі. Посланцям папи довелося після важкої подорожі до двору імператора Куюка довго чекати, поки він прийняв їх. Та й потім він розмовляв з ними надзвичайно погірдливо.

— Можна мені почитати, що пише брат Плано Карпіні? — захоплено спитав Марко.

— Читай, я ще раз послухаю. Ось тут, де пишеться про аудієнцію ченців і посланців у хана.

Брат Джіельмо дав хлопцеві книжку, і той почав читати.

«В цьому місті, коли імператора посадили на трон, нас викликали до нього, його перший державний секретар Джінай, записавши наші імена, гучним голосом прочитав їх перед імператором та його вельможами. Після цього кожен з нас чотири рази став на ліве коліно. Нас попередили, щоб. ми не торкались до порога, потім ретельно обшукали — чи не приховав хто-небудь з нас ножа, і ввели східними дверима до палацу. Західними дверима заходив тільки імператор. Так ми вперше після того як великий володар став імператором у його присутності вступили до його помешкання. Тут він приймав також інших посланців, хоч впускали до нього небагатьох.

Нас запитали, чи ми не хочемо передати імператорові подарунки, але нам нічого було дарувати — ми вже віддали все».

Марко так заглибився в читання, що зовсім забув, де він знаходиться. Весь отой казковий світ, ніби живий, постав у нього перед очима. Ще ніколи він так пристрасно не бажав побачити на власні очі далекі країни, про які не раз чув від батька й Мафіо Поло.