Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі - Страница 32

За вікном пролунав знайомий низький голос:

— Джованні! Джованні!

Джованні скинув з себе ковдру, підбіг до вікна і притиснувся обличчям до шибки. Він ще не міг збагнути, чи це все дійсність, чи йому тільки привиділось.

Перед вікном, освітлений місяцем, стояв багато одягнений чоловік, дуже схожий на Паоло. Ось він посміхнувся і рукою показав хлопцеві, щоб той відчинив двері й впустив його. Коли Джованні побачив посмішку, він переконався, що це дійсно Паоло. Він кинувся до дверей, перевернувши по дорозі стілець, і, не відчуваючи болю, закричав:

— Тату! Прийшов Паоло! Прокиньтеся, тату! Ох, де ця защіпка!

Врешті йому вдалося вибратися з кімнати. Він відчинив сінешні двері і гукнув у пітьму:

— Паоло! Я знав, що ти повернешся.

Паоло обняв хлопця, підняв його вгору і так вніс до хати.

— Тихіше, Джованні! — прошепотів він.

— Що там скоїлось? — пролунав з кімнати голос Ернесто.

Джованні, ледве переводячи подих від міцних, дружніх обіймів, із слізьми радості в очах, вигукнув майже обурено:

— Тату, хіба ви не чуєте? Паоло повернувся!

Він кинувся в кімнату, обхопив батька, який підвівся на ліктях, за плечі і сказав:

— Погляньте, тату, Паоло знову в нас!

Тимчасом в кімнату зайшов і Паоло.

— Ернесто, це справді я. Прошу тебе: пусти мене на ніч.

— Паоло, живи в нас, скільки хочеш, — втрутився Джованні. Він не давав дорослим і слова сказати. — Тату, адже він може залишитись у нас назавжди. Правда? Скажіть йому!

Ернесто ствердно кивнув головою.

— Звичайно! Паоло може бути у нас, скільки схоче. А тепер сідай, Паоло, й відпочинь. Мабуть, добре набив собі ноги. А ти, Джованні, візьми й підсмаж йому риби.

Паоло затримав Джованні, який уже кинувся було до кухні. Він сказав, що не голодний, неабияк порадувавши цим хлопця, котрому зовсім не хотілось покидати кімнату. Кожне слово Паоло було йому цікаве, та й сам він збирався немало розповісти своєму старшому другові.

Тимчасом Ернесто встав і запалив лампу. Він з подивом оглянув пишне вбрання Паоло.

— Непоганий у тебе вигляд, Паоло. Ну, розказуй нам, що з тобою скоїлось. Ми вже насумувалися тут, коли ти зник… Аж ти ось знову прийшов.

— І капітан Матео буде радий, — докинув Джованні. Він був такий щасливий, що не міг мовчати.

— Капітан Матео? — перепитав Паоло, наморщивши лоба. — Хіба його не кинули до в'язниці?

Тільки тепер Ернесто й Джованні збагнули, чому Паоло безслідно зник після тої ночі.

— Ти даремно тоді втік, Паоло, — сказав Ернесто. — Контрабандистська поїздка скінчилась щасливо. Капітану Матео вдалося втекти від поліції.

На кілька хвилин у кімнаті запала тиша. Слова Ернесто викликали в голові Паоло багато думок. Отже, він може вільно ходити по Венеції, не ховаючись, як злодій?

— Де ж ти взяв таку одежу, — спитав нарешті Ернесто. — А втім, коли не хочеш, не розповідай…

Паоло присунувся до столу і сперся на нього руками.

— Я розповім тобі все, що зі мною сталося, Ернесто. Нехай і Джованні послухає. Тоді ви самі вирішите, як я діяв: вірно чи ні… Ох, Ернесто, мені аж не віриться, що я знову в Венеції!

Паоло дивився повз обличчя друзів на тьмяне світло лампи. Нічого не додаючи і нічого не пропускаючи, він почав розповідати про свої пригоди. Ернесто й Джованні напружено слухали. Крізь шпарки у вікні до кімнати проникали нічні звуки. Десь тріснула гілка, чи, може, птах забив уві сні крильми. Здалеку донеслося валування собак.

Джованні, як зачарований, слухав розповідь Паоло, його очі розширились від подиву і мовчазного захоплення.

— П'ятсот дукатів дав мені на прощання Анджоліно. «Хтозна, як складеться твоя доля в Венеції», сказав він. Я полюбив його, як друга, але щось тягнуло мене в Венецію. Мабуть, життя в горах не для мене…

Паоло замовк. В кімнаті пахло дешевою олією з лампи і горілим ґнотом. Стояла така тиша, що, здавалося, чути було, як калатало серце.

Джованні думав про Марко і Джіаніну. Як вони зрадіють, коли взнають завтра вранці про повернення Паоло. Може, Паоло навіть порадить Марко, як врятуватися від тієї осоружної монастирської школи? Джованні хотів одразу ж розповісти про долю товариша, але Паоло саме запитав:

— А як твої справи, Ернесто?

— А які в мене можуть бути справи? — гірко промовив Ернесто. — Моя справжня робота скінчилася для мене назавжди. Я купив собі човна і щодня їжджу ловити рибу.

І Джованні вже ні про що інше не міг думати, окрім батькових турбот.

— Месер Кельзі позичив двісті цехінів…

— Помовч, Джованні, — перебив його батько. Хлопець розгублено глянув на Ернесто. Чому б не розповісти Паоло про їхнє горе? Адже він був ніби старшим братом у їхній сім'ї. Та більше говорити й не треба було.

Паоло добре знав, що то значить, коли позичаються гроші в такої людини, як месер Кельзі.

— Я часто думав про вас, — почав він, підшукуючи слова, якими б можна було запропонувати Ернесто допомогу. — Я завжди питав себе: як там живуть Ернесто і Джованні…

— Тепер нам уже непогано, можеш не турбуватися, — сказав Ернесто.

Джованні зрозумів, що зараз йому найкраще не втручатися в розмову.

— Уявляю, як у тебе зараз на серці, — вів далі Паоло. — Месера Кельзі я знаю. Більше, Ернесто, ти не будеш його боржником. Завтра вранці віднесеш йому двісті цехінів.

Паоло вийняв з кишені гаманець і, незважаючи на протест Ернесто, виклав на стіл дукати.

— Я роблю так, як зробив би Анджоліно, — мовив він.

Цієї ночі в будиночок на острові Мурано знову повернулась радість. Двісті золотих дукатів лежали на столі.

— Ну, Паоло, я твій боржник, — сказав Ернесто. — У пана Кельзі очі полізуть на лоба, коли я поверну йому гроші.

Паоло, посміхаючись, дивився поперед себе. Він почував себе тут, як в рідному домі. Минулі події ніби зблякли в пам'яті. Завтра вранці він поїде до рибалок на острів Лідо і запитає, чи не приймуть вони його в свою громаду.

Цієї ночі він майже не спав, лежав з розплющеними очима і думав. Джованні розповів йому про Марко, який десь там сидить запертий, чекаючи тієї страшної хвилини, коли його на багато років буде позбавлено волі.

Однак Марко ще надто юний, де ж йому самому ви рушати в далекі мандри!

Чи варто допомагати йому тікати з дому? Відповіді на це питання Паоло не міг знайти.

ПОВЕРНЕННЯ

Легкий бриз надув вітрила, і корабель повільно вийшов з затишної бухти. Далека морська подорож почалася при сприятливому вітрі. Капітан уже встиг потоваришувати з своїми пасажирами і разом з ними часто грав у кості, пив вино та слухав дивні морські історії бувалого моряка-француза.

Брати Мафіо й Ніколо Поло, які поверталися після багаторічних мандрів у рідну Венецію, не дуже щедро розкривали свої таємниці і не квапились розповідати про блукання по світу.

Вони майже весь час сиділи на палубі.

Скоро судно проминуло острів Кіпр. Спливло ще кілька днів, і ось якось, післяобідньої пори, перед очима братів ніби виріс із синього моря гористий острів Крета[11]. В одному місці гори відступали широким півколом, утворюючи велику зелену долину, що сягала до самої води. Мафіо показав на містечко, яке розкинулось від узбережжя аж до гірських схилів. Там видно було людей, що махали руками, лани, луки, отари худоби, сріблясті оливкові дерева і стрункі кипариси.

Штурман змінив курс і повів корабель далі від берега, який таїв чималу небезпеку. Поволі люди, будинки й дерева зменшились до іграшкових розмірів, а там уже тільки й можна було розгледіти на горизонті обриси далеких гір, ледь-ледь темніші від сліпучої, без конечної блакиті моря.

Ніколо Поло перейшов на ніс корабля. Він намагався перебороти якесь моторошне передчуття, що з'явилось у нього, тільки-но корабель вийшов у відкрите море і вдалині зникло знайоме містечко біля підніжжя гір.