Незвичайні пригоди Марко Поло - Мейнк Віллі - Страница 28

— Може, ви ще коли-небудь повернетесь до нас? — спитала дівчина.

Паоло стояв, оточений рибалками. Вечоріло. Під ногами, взутими в грубі рибацькі черевики, рипів пісок. Поблискувала сиза вода.

— Дякую вам усім! — сказав Паоло. Потім обернувся до дівчини: — Обов'язково повернуся, Джулія.

Нелегко було прощатися. Рибалки дали Паоло сорочку, куртку й черевики.

І ось він ішов шляхом, несучи в руці полотняну торбину з сушеною рибою, самотній, але здоровий і дужий після перенесеної хвороби, охоплений радісним почуттям волі, яке було сильніше за біль розлуки. Тепер починалося його власне життя. Адже досі він жив лише для інших, жив лише там, де був потрібний іншим, вірний і надійний Паоло, який умів ховати так глибоко в серці свої бажання і пристрасті. Тепер він починав нове життя.

Тієї штормової ночі, коли він кинувся з кулаками на капітана Матео, його життя пішло по новому руслу.

Але що ж буде далі, Паоло? Перед ним пролягала дорога. Вона вела далеко на південь через міста, навіть назви яких викликали захват; через гори і скелі, вздовж морського берега, крізь густі ліси й оливкові гаї.

І Паоло помандрував цією курною дорогою. Він працював носієм у маленькому портовому містечку, носив кошиком землю на схили гір, звідки її змивали дощі, збирав врожаї апельсинів, просив хліб у святому місті Римі, спав у стайнях, повітках і нічліжках, блукав, мандрував і мріяв про Великий канал і про маленьку рибацьку хатинку на березі лагуни.

Тепер він вирішив податися в Неаполь, місто біля підніжжя Везувія, який похмуро здіймався над блакитним морем.

Його преосвященство епіскоп Неаполітанський їхав до Рима. Ще 29 листопада 1268 року помер папа Климент IV, а на його місце й досі не було нікого обрано. За таких обставин варто було частіше відвідувати священне місто. Єпіскоп віз з собою три тисячі унцій, заховавши їх під сидінням карети, його преосвященство мандрував під охороною озброєних найманців, бо ходили чутки, що на цих дорогах з'явився розбійник, який не дуже поштиво ставився до багатих панів.

Карета котилась по курній дорозі. Перші січневі дні принесли вітер і дощі, але сьогодні небо було знову блакитне, і яскраве сонце провіщало недалеку весну.

Наблизившись до лісу, охоронці міцніше стиснули алебарди. На безлюдній дорозі не видно було жодної купецької валки, жодного селянського воза, ба, навіть кішки чи собаки. Їх прийняв під свої тінисті шати ліс — густий листяний ліс із першими, ще склеєними листочками на гіллі, пронизаному сонцем, з гладенькими й шерехатими стовбурами, з непролазними заростями поміж деревами.

Назустріч кареті вийшов високий, широкоплечий чоловік. Видно було, що він голодний. Вони стрілися якраз у томі місці, де ліс обабіч дороги розступався, утворюючи немов якийсь майданчик.

Це був Паоло. Він простував до Неаполя, радіючи, що все навкруги залляте таким яскравим світлом. А єпіскоп їхав до Рима, закрившись фіранками од сонця. Паоло зняв капелюха і зійшов з дороги, щоб пропустити озброєну процесію. Шибки карети брязкотіли.

Його преосвященство саме відчув голод і протягнув руку до кошика, який стояв навпроти.

За деревами заіржали коні, але так далеко від карети, що охоронці нічого не почули.

Анджоліно, Король полів, стояв за стовбуром дерева і дивився, як процесія наближається до середини галявини. В лісі панувала тиша, тільки пташки цвіріньчали, пурхаючи поміж гіллям.

За кожним деревом ховалась озброєна людина. В глибині лісу десять чоловік тримали коней. Напад було продумано до найменших дрібниць. Троє розвідників весь час повідомляли Анджоліно, куди і з якою швидкістю прямує процесія, п'ятеро тимчасом підшукали найзручніше місце для нападу і звідти прорубали через гущавину прохід до невеличкої галявини, на якій розмістили коней. Другий прохід, котрий міг стати в пригоді на випадок втечі, вів від галявини назад до шляху.

Анджоліно підняв руку. Цей знак було передано від дерева до дерева. Виставивши вперед списи, озброєні люди без жодного вигуку кинулись на дорогу. Анджоліно хотів, щоб охоронці епіскопа почули про напад в останню мить. Він завжди прагнув, щоб під час сутичок проливалось якомога менше крові.

Король полів на чолі групи в десять чоловік першим вибіг на дорогу. Не встигли найманці епіскопа прийти до тями, як їх з трьох боків оточили розбійники і спрямували на них свої списи. З четвертого боку вони залишили прохід для тих, хто мав більше смаку до життя, аніж до грошенят епіскопа.

По всій країні від Рима до Неаполя здавна вже пронеслася чутка, що Король полів і його люди не чіпають найманців, навербованих для охорони вельмож, якщо ті не чинять опору. Але ж найманці не забували й про те, що гроші їм платили не за втечу. Дезертирство могло їм дорого коштувати.

Командир охоронців, побачивши перед собою відчайдушні обличчя розбійників і спрямовані на нього списи, на мить завагався. Однак він був командиром, до того ж стояв далеко позаду, і тому віддав наказ до наступу.

— Вперед! Вперед! — кричав він гучним голосом.

Та перш ніж найманці без будь-якого запалу взялися виконувати його наказ, у ході подій стався несподіваний поворот. Адже там був ще Паоло, який і на цей раз, сам того не бажаючи, потрапив у халепу, що навряд чи могла добре скінчитися для нього. Він не роздумував так довго, як найманці, а вихопив з рук одного з них алебарду і кинувся на розбійників, очолюваних Анджоліно.

В наступну мить трапилась ще одна несподіванка. Відчинилися дверцята карети, з м'якого килима в доме рожну куряву хутко ступили дві маленькі ноги в маленьких черевиках, і перед очима розбійників з'явився одягнений у парчу й оксамит чоловік. По виразу його обличчя видно було, що він не злякався, його преосвященство знав всемогутні слова, якими йому не раз вдавалося наганяти страх на бідних грішників, чи то в церкві, чи в скромній хижці.

— Забирайтесь геть, сини диявола! — закричав він і в священному гніві звів догори руки. — Не чіпайте служителя господнього! — Люди в подиві замовкли, а епіскоп, скориставшись з слушної нагоди, підійшов до одного з розбійників і, сповнений благородного наміру повернути його на путь істини, сказав: — Сину мій з ніжним і лагідним обличчям, що привело тебе до цих недобрих людей? Схаменись, поки не пізно…

— Повісити його! — розлючено закричав розбійник.

Його преосвященство зблід, гучні слова завмерли на його вустах. Маленькі черевички схвильовано затупотіли по куряві назад до карети і ступили на килим.

Паоло, якому допіру вдалося збити з ніг двох розбійників, все ж був подоланий іншими. Коли він побачив, як найманці, слухаючись наказу Анджоліно, покидали свої алебарди й подалися за своїм командиром по єдиній, завбачливо залишеній для них дорозі в ліс, то зрозумів, що повівся, як дурень. Але тепер уже нічим не зарадиш справі. Що наробив — те мав і спокутувати.

Розбійники в суворому порядку поставали біля карети. За сигналом Анджоліно спеціально обраний скарбничий загону вийшов вперед і заліз у карету. Діловий, зосереджений, він уже був готовий лічити гроші. Єпіскоп з жахом глянув на нього, але отримав наказ негайно вилізти з другого боку карети. Не утруднюючи себе запитаннями, скарбничий швидким поглядом окинув покривала із золотої парчі й оксамиту, вправно, як добрий фахівець, підняв сидіння і одразу ж виліз на дорогу з туго набитим мішечком. Лице його сяяло від задоволення, — роботу було зроблено швидко і бездоганно.

Скарбничий сумлінно перерахував гроші. Потім розклав монети на дві однакових купки.

— Три тисячі унцій, — сказав він, і, вийнявши добре потертий гаманець, висипав туди півтори тисячі. Другі півтори тисячі повернулися в мішечок епіскопа. Хоч він наполовину й спорожнів, однак мав іще досить солідний вигляд. Анджоліно взяв мішечок і підійшов до переляканого епіскопа, що стояв біля карети.

— Ось ваші півтори тисячі унцій, — сказав він. — Їдьте з богом!