Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш - Страница 7

– Води! – простогнав слабкий голос.

Голос видався Павлові Баньковскому знайомим. Увечері старий їхав до міста й бачив Матеуша Пйотровського з Бичинця, який теж так само збирався вивозити сміття. Щось підказало Баньковському, що в ямі саме Пйотровький. І голос начебто його, і сміття той завжди зсипав до тієї ж ями. Та й випити полюбляв. Певне, впав п’яний до ями, може й зламав собі щось та й лежить.

Баньковський роззирнувся. Надворі було ще темно, на сході ледь засірілося. Якщо Пйотровський і залишив тут свого воза, то кінь, певне, сам пішов до Бичинця.

– То це ви, пане Пйотровський? – запитав він. – Упали чи як?..

У відповідь почувся тихий стогін.

«А може, то ті з міста його так побили?» – подумав старий. Від міщухів можна найгіршого сподіватися.

Він намацав ногою схил, подумавши, повернувся до коня, відв’язав мотузку, що заміняла віжки, міцним вузлом зав’язав її довкола осі і, тримаючись за линву, спустився униз.

– Пане Матеуше, озвіться-но, бо темно, – загукав він. – Де ви?

– Води!.. – почувся голос зовсім поруч.

Баньковський нахилився й намацав плече.

– Немає в мене води, звідки тут вода? Треба піднятися нагору. А де ваш кінь?.. Певне, що сам додому пішов? Ну, я вас не підніму, спробуйте встати.

Він утрамбував ногами сміття, вперся й смикнув безвладний тягар.

– Та ворушіться-бо. Агов, ну ж бо! Я сам не дам ради.

– Не можу.

– О-о-о! Не можу! Напружтеся. Таж не здихатимете тут.

Рука Баньковського наштовхнулася на густу рідину, що

склеїла волосся постраждалого. Понюхав свої пальці й запитав:

– То вони вас побили, га?

– Не знаю…

– Ну, так чи сяк, а здихати тут не будете. Тьху!.. Дивіться, у мене є мотузка, ви лишень устаньте, то якось далі підтягнетеся.

До лежачого вочевидь поверталася сила, бо він ворухнувся раз і другий, проте знову впав, хоча Баньковський і підтримував його, як тільки міг.

– Нічого не вдієш, – сказав він. – Доведеться кликати на допомогу. Певне, уже люди над’їхали.

Він виліз із ями й за кілька хвилин повернувся із двома іншими чоловіками, пояснюючи їм, мовляв, якісь варшавські лобуряки побили тут Пйотровського з Бичинця. Чолов’яги, не розбалакуючи зайве, узялися до роботи й невдовзі витягли пораненого й поклали на возі старого. Зрештою, врятований почувався вже краще, бо сів без допомоги й почав нарікати на холод.

– От тільки штани й залишили, псявіра, – вилаявся один із чоловіків.

– Треба б до комісаріату, – докинув другий.

Баньковський знизав плечима.

– То вже не мій клопіт. Підвезу його до Бичинця, мені однаково по дорозі, а там нехай його сини роблять, що хочуть. Чи до відділку, чи як.

– Ну, – погодилися чоловіки. – Певне, що так. То їхня справа.

Старий підклав лежачому мішок із сіном під голову, сам сів на голі дошки й смикнув віжки. Коли виїхали на путівець, Баньковський умостився зручніше й задрімав. Кобила й сама добре знала дорогу.

Прокинувся він, коли вже зовсім розвиднілося. Озирнувся й протер очі. За ним на возі, прикритий рядюгою, лежав якийсь незнайомий чоловік. Широке спухле обличчя, чорне волосся, що позлипалося на тім’ї від крові. Баньковський ладен був заприсягнутися, що ніколи досі його не бачив. А вже на Пйотровського з Бичинця він анітрохи не скидався. Може, хіба що зростом і статурою, бо й той теж був кремезний чолов’яга. З-під короткої дірявої рядюги визирала тонка подерта сорочка, замащені грязюкою штани й міські черевики.

– От чорт! – вилаявся Баньковський і замислився, що з усім цим робити.

Думав, думав, і нарешті обернувся й поторсав свого пасажира за плече.

– Агов, пане, прокинься! Ото ще лихо! Прокидайся! Ще мені біди треба через тебе… Та прокинься-бо!

Пасажир повільно розплющив очі й підвівся, спираючись на лікті.

– А ви хто такий? – сердито запитав старий.

– Де я, що це? – відповів той питанням на питання.

– Таж на моєму возі. Ачей не бачиш?

– Бачу, – буркнув незнайомець і насилу сів, підтягнувши ноги.

– Ну?

– А як я тут опинився?

Баньковський відвернувся й сплюнув. Треба було подумати.

– А хіба я знаю? – знизав він нарешті плечима. – Я спав, а ти, певне, виліз на воза. З Варшави, га?

– Що таке?

– Та я питаю, чи ви варшав’янин?.. Бо коли так, то немає чого зі мною їхати до Вульки чи до Бичинця. Я додому їду. А вам же не до Вульки. Он, мені вже за отим вітряком звертати треба… Тут зійдете чи що? До рогатки однаково з десять кілометрів…

– Куди? – запитав чоловік, і в його очах було здивування.

– Таж кажу, до варшавської рогатки. Ви з Варшави?

Чоловік витріщив очі, потер лоба й відказав:

– Не знаю.

Баньковським аж підкинуло. Він відразу здогадався, що має справу із шахраєм. Обережно намацав на грудях захований там капшучок із грішми й роззирнувся. На відстані десь із півкілометра видніли фурманки.

– Ти що, дурним прикидаєшся, – гаркнув він, – що не знаєш, звідки ти?

– Не знаю, – повторив чоловік.

– Це ти, певне, із глузду зсунувся. А того, що тобі голову розчерепив, певне, теж не знаєш?

Незнайомець обмацав голову й пробурмотів:

– Не знаю…

– Ну, то злазь мені з воза! – роздратовано крикнув селянин. – Геть! Злазь!

Натягнув віжки й кобила зупинилася. Чоловік слухняно зліз на дорогу й почав роззиратися навсібіч, мов непритомний. Баньковський, побачивши, що той вочевидь не має жодних поганих намірів, вирішив усе-таки всовістити його.

– То я з тобою по-людськи, по-християнському, а ти як до собаки. Тьху, стерво міське! Питаюся, чи з Варшави, то ще й каже, буцім не знає! То, може, ти ще й не знаєш, що тебе мати народила? Може, не відаєш, хто ти такий і як звешся?..

Незнайомець дивився на нього безтямними очима.

– Як… звуся? Як?.. Н-н-не знаю…

Обличчя його мовби закам’яніло від страху.

– Тьху! – сплюнув Баньковський і рішуче шмагонув батогом коняку. Віз покотився вперед.

Від’їхавши трохи, господар озирнувся: незнайомець ішов краєм шосе за ним.

– Тьху! – повторив він і вперіщив батогом шкапину так, аж та пішла чвалом.

Розділ II

Зникнення професора Рафала Вільчура сколихнула ціле місто. Передусім тому, що тут пахло якоюсь таємницею. Усі, хто віддавна добре знав професора, переконували, що будь-які припущення про його самогубство абсурдні. Адже Вільчур відзначався невтримною життєлюбністю, любив свою роботу, любив родину, любив життя. Його фінансовий стан був бездоганним. Його слава постійно зростала. У світі медицини його вважали знаменитістю.

Здавалося, про вбивство теж не могло бути мови з тієї простої причини, що професор не мав ворогів. Єдиним імовірним мотивом злочину могло бути пограбування. Проте й це викликало серйозні сумніви. Легко було встановлено, що того фатального дня професор мав із собою трохи більше, ніж тисячу злотих, і всім було відомо, що він носив звичайний недорогий годинник і ніколи не надягав обручку. Отож заздалегідь спланований напад з метою пограбування й убивство як результат такого нападу виглядали невірогідними. Якби сталася катастрофа чи випадкове вбивство, труп швидко б знайшли.

Залишалася ще одна можливість: утрата пам’яті. Позаяк минулого року поліції вдалося розшукати аж п’ятьох осіб, що зникли внаслідок утрати пам’яті, більшість журналістів у численних статтях висувала саме це припущення.

Якщо в газетах на це натякали, а в приватних розмовах відверто говорили про таємничі обставини зникнення професора Вільчура, то зовсім з інших причин.

Віллу професора на Бузковій алеї марно брали приступом репортери. Вони без жодних зусиль довідалися, що дружини професора та їхньої семирічної донечки немає у Варшаві, проте слуги наче води в рот набрали й відмовлялися будь про що розповідати. Настирливіших журналістів відсилали до родича зниклого, голови апеляційного суду Зигмунта Вільчура. А той лише незворушно повторював:

– Мій кузен був надзвичайно щасливим зі своєю дружиною. Численні друзі вважали їх зразковим подружжям. Отож припущення, наче зникнення професора, чим я особисто вражений, пов’язане з його родинними справами, було й залишиться, – з особливим притиском говорив пан Зиг- мунт, – недоречністю.