Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина - Страница 5

Священикові було не до яблука, Галя його так і не показала.

…За вікном – змазаний строкатий малюнок придорожніх дерев і кущів, миготлива імпресіоністична смуга. У машині затишно, наче в хатці. Босі ноги – на капцях, яблуко – на колінах, сонце бавиться з ним, пестить теплими полисками, торкається пальців рук.

– Справді роботи Пінзеля їдуть до Лувру?

Запитання вириває Галю з млосної задуми. Іван пояснює: його найбільше здивувало, що до Парижа поїдуть навіть старі пошкоджені скульптури – без рук чи навіть без лиця…

– Звісно, поїдуть. У листопаді відкриють виставку.

– А що означають ті малюнки?

– Які саме?

– На плечі і той, що в яблуці. Вони що, однакові?

Галя лише кивнула, озвалася сонним голосом:

– Ніби автограф. Авторський знак.

Їй не хотілося більше про це говорити, принаймні сьогодні.

Свого часу яблуко вже побувало в руках експертів, вона вже чула: «Це не Пінзель». Тому й головному знавцю й рятівникові багатьох робіт скульптора – Борисові Григоровичу Возницькому – його не показала. Не склалося. А далі питання зникло само собою, бо яблуко втратило колишню силу, обдарувавши кожного за принципом «одна мрія в одні руки», струмок його щедрот усох, можливості вичерпалися – і яблуко сховали в Магдиній коморі на віллі «Зубрівка».

Розчарування від слів співрозмовниці не було. Навпаки. Як вона розгледіла те, чого ніхто не помічав дотепер? Ті всі нерівності й опуклості, що склалися в автопортрет майстра? Для цього треба було впіймати сонячне світло під певним кутом і чи не в певному місці, рознявши половинки яблука під самим Бучачем, де скульптор жив від середини сорокових до початку шістдесятих років вісімнадцятого століття…

Це відкриття таке ж невідворотне, як обіцяний землетрус у Рукомиші.

2. Ірина. Хто не вміє тримати язика за зубами?

Перевірила своє спостереження, наче дослід провела. От, мовляв, іду тепер на зустріч із дівчатами. Тою самою дорогою, що й до музею, на якій переважно все й трапляється. Тими ж вулицями. Щоправда, не до самої Митної площі,[6] де музей Пінзеля. Перед Бернардинським костелом повертаю ліворуч. І що я бачу? А нічого. Нічого не відбувається. Звичайні перехожі довкола.

Де ж ті пінзелівські типажі? Де ті химерні подорожани?… Немає. Заклопотані сучасники поспішають хто куди. Хаотичний мурашник великого міста. Емоції ховаються за масками байдужості; лише коли-не-коли зблисне живий погляд – усміхом або глибинним смутком. Але ніщо не викликає ошелешення, як тоді, коли нетутешній подорожній трапляється назустріч, заблукавши у часі.

Пінзель розставляє своїх посланців тільки на шляху до себе. Ірина в цьому переконувалася не раз.

Глянула на годинник – іще є час. І пішла-таки на Митну. В музеї Пінзеля її вже впізнавали, вона переступала поріг і опинялася у вісімнадцятому столітті. Біля Самсона й Авраама, біля ангелів та Богоматері зі сльозою на щоці; на неї чекали музейні скульптури, застиглі у своїх гіпертрофованих позах, у пристрасному, екзальтованому пориві, а також добре знайомі постаті святих і грішників. Тепер основну частину робіт уже забрали на реставрацію й поспіхом готували до показу в Луврі. Газети писали про унікальність дерев’яних скульптур основоположника нової барокової експресивної пластики, про те, що нічого подібного до неї в Європі нема…

То чи спрацює нині теорія невипадкових зустрічей?

Ірина завжди іронічно ставилася до можливостей «яблука Пінзеля» і не надто цікавилася роботами майстра, який творив понад два з половиною століття тому, а тут саме від нього запалилася новою ідеєю і працювала тепер над новою колекцією одягу з робочою назвою – хто б сказав їй про це ще рік тому! – «Пінзель».

Майже всіх учасників майбутнього показу, тих, хто згодом виходитиме на подіум, Ірина побачила на вулиці. Дорогою до Пінзеля. Не раз ішла вона до музею барокової скульптури, навмисно подовжуючи й заплутуючи маршрут, бо вже знала: зараз почнеться… Шукала можливості затриматися, підгледіти і підслухати. Міські барви проступали чіткіше, форми робилися опукліші, обличчя наближалися так, що можна було розгледіти кожну рисочку.

Високе й низьке, виняткове й буденне поєднувалися в живі, рухливі форми. Царський, сповнений погорди, поворот голови звичайної жінки, що вибирає помідори на Галицькому базарі. Занурений у себе погляд чорнявого молодика з рельєфними засмальцьованими кучерями: він стоїть замислившись на зупинці, пропускає трамвай за трамваєм… Патриціанська горбинка носа – ах, яка лінія! – крикливий пияк завзято свариться з крамаркою в прочинених дверях, задирає до неба профіль із гострим кадиком.

Такі типажі траплялися лише дорогою до Пінзеля, а в інші дні його посланці ховалися в нетрях великого галасливого міста.

Одного разу Ірина пішла назирці за чоловіком екстравагантної зовнішності, наважилась, обганяючи, торкнутися його рукава…

– Не дивуйтеся, прошу вас… – почала була.

– Sorry? – усміхнувся він, показавши великі білі зуби.

Норвезького професора до свого майбутнього показу мало не залучила. Він натомість виявив неабияку зацікавленість, навіть запросив львівську дизайнерку, старанно розтягаючи голосні й приголосні звуки та демонструючи обізнаність із місцевими звичками, на-а кавву. Якби залишився у Львові до жовтня, охоче вдався б до new experience. Двозначно прозвучало. Продовжувати коротке знайомство – Йоган мав у Львові ще кілька днів – Ірина делікатно відмовилася.

Вона тепер слухала музику навіть на вулиці, хоч сама колись попереджала доньку: «Будь уважна, Сонько, я тебе прошу! Ходиш, вуха заткавши. Напруж увагу хоча б тоді, коли переходиш дорогу…» Зустрічі з Пінзелем лягали на музику його сучасників, Ірина накачала її з Інтернету – Бортнянського, Березовського, Веделя…

Обходила скульптури, наближалася до них упритул – вони вловлювали звуки в її навушниках і починали свій містичний танець. Часом, здавалося, вони ззиралися між собою за її спиною, надто пустотливі малі ангелятка.

Згодом вона зауважила, що Пінзелеві ще більше пасує новітня музика, особливо джаз: він обігнав свій час, разом зі своїми янголами, дорослими м’язистими хлопцями з гарними тілами та пухкенькими малятами-херувимчиками. Вона вдивлялась у фактуру понищеного дерева зі збереженим де-не-де шаром левкасу, заглядала в тріщинки. Її цікавила кожна складка на одязі, ці всі драперії, кожна випнута жила на шиї. Ніде вона раніше не бачила, щоб скульптор обдаровував ангелів такими людськими обличчями. Вони наче шкірилися до глядача й переморгувалися, щойно він відводив погляд.

Костел кларисок нищили дощі, сніг із дірявого даху рік у рік залишав на стінах, просто на розписах, брудні патьоки, у кутках було сиро і цвів грибок. А французи тим часом уже готували для дорогоцінних скульптур спеціальні ящики із клімат-контролем для бережного транспортування.

У прохолоді колишнього костелу лунали тільки її кроки. Ірина обійшла триметрового ангела, спробувала повторити позу скульптури: голову нахилила, руки склала перед грудьми… Неусвідомлений рух, потреба повторити досконалість.

Збоку за нею стежив, усміхаючись, чоловік. Спіткнулася на його погляді, зашпорталася, наче наступила на камінь. Звідки він тут узявся, цей відвідувач? Як вона його не помітила?

Повільно опустила руку, ледве стрималася, щоб і самій не всміхнутися. Надала обличчю виразу доскіпливого екскурсанта, що вивчає експонат, указівним пальцем торкнулася верхньої губи й перейшла до іншої скульптури. Глухий звук її підборів бився луною в стіни й віддавався під склепінням старого костелу.

– Що тут було за радянських часів? – почула позад себе. – Склад?

Озирнулася – це не до неї.

– Склад, – охоче відповіла музейниця, вийшовши зі свого закутка, – і наприкінці вісімнадцятого століття – теж склад. Тут, при костелі кларисок, був свого часу й жіночий монастир, а коли монастир закрили, то костел пристосували під склад.