Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина - Страница 22

Галя усміхнулася до дівчини – ось для таких людей вони й роблять журнал «Цікаво жити». Або майже для таких, бо ці риси в собі можна виховати.

Озвалася мобілка – Віктор телефонує:

– Коли ти вдома будеш?

– Я вже йду.

– Купи хліба.

Простіше відразу погодитися, ніж сказати: «Та вийди ж з хати, заглянь у крамницю, хоч би в найближчу, де я тепер купую кефір, розрухайся». Ні, не варто. Це може вилитися в скандал, за який згодом буде соромно. Краще сказати: «Куплю». І все.

Галя витягла з поштової скриньки рахунки за комунальні послуги і запрошення до жіночої консультації. Усміхнений кандидат – вибори наближаються – нагадував, що кожна жінка має раз на рік проходити обстеження в дільничного акушера-гінеколога. Як казала Галина баба-полька, co ma piernik do wiatraka? Тобто що спільного між пряником і вітряком? Але у слові пєрнік іноді вчувалися звуки певних фізіологічних процесів, суголосних обіцянкам політиків. Коли вибори насуваються, все стає можливим, і усміхнене обличчя кандидата виявляє найщирішу турботу про жінок мікрорайону, – дуже дієвий, на думку виборчого штабу, взірець агітації.

Віктор сидів біля потужного обігрівача в задушливій кімнаті, дивився якийсь старий радянський фільм. Обличчя розпашіле, наче від температури чи тиску.

– Тобі не жарко?

– Я змерз.

– Таблетки пив?

– Пив. Забув тобі сказати, щоб ти дорогою йоду купила.

– Удома є йод.

– Я не знайшов. У нас нічого не знайдеш, коли треба.

– Ми маємо шафку з медикаментами. Там є йод.

– Нема там йоду. Я дивився.

– Навіщо тобі йод?

– Я порізався, мені потрібен йод, а ти можеш отак спокійно говорити: «Наввіщо тоббі йод?»

Вона так не говорила, як він її передражнив, але годилося тримати себе в руках. Зайти до ванної, сполоснутися під душем, перевдягнутися в хатнє, розігріти вечерю… Проте спочатку – на кухню до шафки з ліками.

– Ось, – повертається з пляшечкою, а тоді вже до ванної, знімаючи на ходу намисто.

– Бо ти знаєш, де він був, – каже він їй навздогін роздратовано. – Завжди все перекладаєш.

– Він був у шафці на медикаменти, там, де завжди. – Вона кладе намисто на білизнярку.

– Його там не було. Але тобі це до одного місця!

Вона повертається до кімнати по свіжий рушник, відчиняє дверцята шафи.

– Посунься від обігрівача або вимкни його, ти весь червоний.

– Не командуй! Краще б йоду купила!

Ні, сьогодні таки той день. Саме той, на жаль, день, коли треба вдатися до наказового тону. Інакше Віктор спочатку доведе її до сліз, а тоді стане лагідним та уважним, хоч до рани прикладай.

– Стули пельку! І ноги свої прийми з проходу!

Віктор мовчки підтягає ноги ближче до крісла. Їй більше нічого не треба в цій кімнаті, але вона залишається тут. Її аж тіпає.

– Ти не просив мене купити йоду! Ти розумієш це чи ні? У його очах – миттєва розгубленість, він уже й сам не розрізняє, де реальні події, а де ті, що він собі надумав. Цей спалах в очах – короткий переляк перед своєю ж безтямністю – відразу ставить усе на свої місця. Вона глибоко зітхає. Їй стає з біса сумно.

– Ти лише хотів попросити… – нагадує вона вже зовсім іншим тоном, безбарвним тоном утомленої жінки. – Ти сам мені сказав, заледве я поріг переступила, що забув попросити купити йоду. Ти про хліб сказав, коли телефонував, а про йод – ні.

Після ванни вона гримить посудом на кухні й чує, як він човгає коридором на кухню. Його хода за рік після інсульту помітно змінилася. Він і раніше ходив спроквола, ніколи не поспішав, а тепер і поготів. Ходить, немов над силу, і говорить, іноді розтягаючи слова. Колись насміхався з того, хто вставляв між словами «е-е-е», підганяв співрозмовника: та давай, давай вже швидше! А тепер сам добирає слова і перепитує, як прізвище того актора, як називається те місто…

– Я тобі картоплі зварив, – каже він спокійним, навіть лагідним голосом. Стрілка барометра перескочила з позначки «буря» на «ясно».

Вони мовчки дивляться одне на одного.

– Іди на фіг, – змучено каже вона.

Він торкається її плеча, але вона нічого не відчуває. Нічого, крім піску в очах.

– Ти їж, – каже він. – Я вже їв.

Сідає навпроти і починає розказувати історію, яку вона вже чула не раз. Ніколи його не зупиняла, завжди вислуховувала, завжди підказувала йому те саме прізвище, що його він раз у раз намагався пригадати. А тепер навіть спогад про Карпати, про вітер на горі Піп Іван, нічого не допомагає. Нестерпно вдавати, що все гаразд.

– Зараз ти скажеш… – Вона підхоплює його розповідь, переповідає те, що чула безліч разів. – А я тобі відповім… – І вона говорить свою репліку. – А ти мені на це…

Усе їй відомо наперед.

Він не зводить з неї округлених очей, у яких прозирає запитання: «Звідки ти знаєш?!» Однак швидко отямлюється, знизує плечем: мовляв, що з того?…

– Облиш переглядати ті самі старі фільми, – каже вона. – День при дні – те саме, той самий мотлох… Луїза ж дала нам фільм Коня, он флешка. Глянь, що він назнімав у дорозі.

– Я вже бачив. Мені не сподобалося.

– Подивися щось інше. Є безліч цікавих фільмів, нових і старих, не можна ж завжди дивитися те саме, слухати те саме, говорити те саме.

– Які фільми переглянути? Американські?

– Різні. Не лише американські.

– Я не люблю американських.

– «Одного разу в Америці» не любиш? – згадує вона.

– Хіба що «Одного разу в Америці».

– «Пролітаючи над гніздом зозулі» не любиш?

– Це теж виняток.

Вона збирає посуд і миє тарілку, виделку і два горнятка. Посудомийна машина працює тепер тільки в особливих випадках. Колись Галя думала, що завдяки тій машині вона заощаджуватиме купу часу. А тоді з’ясувалося, що не все так просто з тим часом. Спочатку треба сполоскати тарілки від залишків їжі й розставити певним чином весь посуд. А ще перевірити, чи, бува, не забився фільтр і чи не закінчилася спеціальна сіль у нижньому відділі. Часто-густо на посуді лишалися сліди від засохлого кетчупу або тьмяний серпанок, що його доводилося витирати рушником. Простіше було помити посуд руками.

Мозок треба змушувати працювати, постачати його свіжою поживою, раз по раз підкидаючи вугілля в топку. Щоби думки, уява, пам’ять не гальмувалися, не засинали. А Віктор іще й не читав. У перші місяці після інсульту він втратив здатність складати літери у слова, він їх не бачив, не розрізняв. Слова зробилися малюнком гілок на дереві, тріщинами асфальту під ногами, слідами ієрогліфів від пташиних лапок на піску. Він не звертав на них уваги. Галя завважила це, коли вони разом ішли до крамниці. Кивнувши на назву, спитала: «Що тут написано?» – «Де?» – зосередився він, дивлячись просто на слово «Продукти». Серце їй обдало холодом. «Ось, перед тобою», – показала рукою. «Де? – злостився він. – Що ти від мене хочеш?» Згодом зір і сприйняття літер помалу відновилися, слова знову ожили, але потреба читати зникла. Він не читав. Для Галі це була б трагедія, але Віктор тим не журився. Як ні, то ні. Є телевізор, є музика…

До хвороби він тримав у пам’яті номери мобільних телефонів, дивував усіх, безпомилково називаючи номер будь-кого зі знайомих. Тепер і цифри зрадили його, він тричі на день запитував: «Сьогодні вісімнадцяте?… Яке нині число?… Сьогодні вісімнадцяте?…»

Сидів удома, у продавленому фотелі. Часом очі йому скліли, він заглиблювався в себе, поринав у далекі спогади.

– Вікторе, – казала Галя, – треба боротися за себе. Борися, чуєш? Тобі лише трохи за п’ятдесят. Не здавайся.

– Де ти була? – приступав він до неї не раз, зачувши скрегіт ключа в замку.

– Слухай, утечу від тебе в монастир… кармеліток босих… – Вона саме роззувалася.

Їй здавалося, що ця репліка може викликати усмішку. Часом їй щастило спустити діалог на гальмах, але найчастіше – ні.

– Ото як вигадає щось!.. – заводився він з півоберта.

Сваритися стало мало не щоденним ритуалом. Як ото почистити зуби чи застелити ліжко. Раз у раз він зривався в нескінченні випоминання, завзято додаючи давно минулим подіям фантастичних огидних подробиць і припущень, породжених підозрами, накручував такого неймовірного, що навіть не було бажання виправдовуватися. Напевно, йому бракувало емоцій. Давався взнаки авітаміноз почуттів, і Віктор компенсував його спалахами агресії, живлячися хвилею, збуреною своїми словами. Дітей не чіпав, його донором була дружина.