Сліпота - Сарамаго Жозе - Страница 34

Відпустили їх лише вранці. Сліпу, яка не могла заснути вночі, довелося вести попід руки, хоч усі інші ледве волочили ноги. Протягом годин вони переходили від чоловіка до чоловіка, від приниження до приниження, від образи до образи, витерпівши все те, що можна зробити з жінкою, залишивши її живою. Ви вже знаєте, оплата буде продуктами, скажіть чоловічкам, яких ви там маєте, нехай приходять, ми їм наллємо супчику, глузливо сказав їм на прощання бандит із пістолетом і додав знущальним тоном, До скорого побачення, дівчатка, готуйтеся до наступної сесії. Інші сліпі повторили за ним, майже хором, До побачення, одні сказали, дівчата, інші сказали, шльондри, але деяка пересиченість у їхніх голосах свідчила, що їхня статева снага дійшла майже до повного виснаження. Сліпі, а тепер ще й оглухлі та онімілі, жінки, спотикаючись, брели по коридору, в них ледве вистачало сили, щоб триматися за руку тієї, що йшла попереду, за руку, а не за плече, як тоді, коли йшли сюди, й, безперечно, жодна з них не змогла б відповісти, якби її запитали, Чому ви тримаєтеся за руку, так і спіткнутися можна, люди іноді роблять такі рухи, які нелегко, а то й зовсім неможливо пояснити. Коли переходили через вестибюль, дружина лікаря виглянула назовні, там були солдати й стояла також вантажівка, яка, певно, розвозила продукти по карантинах. У цю саму мить та, яка не могла заснути вночі, впала, наче підкошена, в неї зупинилося серце, нарешті всі зрозуміли, чому ця сліпа не могла спати вночі, тепер вона спатиме, й ніхто не стане її будити. Вона мертва, сказала дружина лікаря, і її голос не мав ніякого виразу, голос так само мертвий, як і те слово, яке він промовив, хоч воно і вилетіло із живого рота. Вона підняла на руки тіло, в якого ніби звихнулися всі суглоби, ноги були закривавлені, живіт у синцях, відкриті груди люто покусані, глибокий укус на плечі. Це картина й мого тіла, подумала вона, картина всіх нас, котрі там були, терпіли приниження та образи, між нашими ранами та болями й ранами та болями цього тіла є тільки одна різниця, ми поки що живі, Куди ми її понесемо, запитала дівчина в чорних окулярах, Зараз віднесемо до палати, а потім поховаємо, сказала дружина лікаря.

Чоловіки чекали їх у дверях, не було там тільки першого сліпого, який знову заховав голову під ковдру, коли побачив, що жінки повертаються, та зизоокого хлопчика, який спав. Без будь-якого вагання, не рахуючи ліжок, дружина лікаря віднесла сліпу, яка не спала вночі, на її ліжко. Вона не думала про можливий подив інших, зрештою, всі знали, що вона орієнтується тут найкраще. Померла, повторила вона, Як померла, запитав лікар, але дружина йому не відповіла, адже його запитання могло означати не тільки, Як саме вона померла, а й також, Що ви там робили, жодна з них не змогла б відповісти ні на перше, ні на друге запитання, вона померла і яке має значення, чому вона померла, запитувати, чому помер той або той, безглуздо, з часом причина забувається й залишається тільки одне слово, Померла, і ми вже не ті жінки, які звідси пішли, ті слова, які говорили вони, ми вже вимовити неспроможні, а щодо інших слів, то існує те, що не має назви і ніякими словами його вимовити не можна. Ідіть забирайте їжу, сказала дружина лікаря. Випадок, доля, фатум або судьба, чи як там іще називається те, що має стільки імен, либонь, схильні до глибокої іронії, бо як інакше можна зрозуміти, чому саме чоловіків цих двох жінок мешканці обрали представниками палати й доручили їм одержувати їжу на всіх тоді, коли ще ніхто й уявити собі не міг, яку ціну доведеться за неї платити. Цю роботу могли б виконувати й інші чоловіки, неодружені, вільні від обов'язку захищати подружню честь, але вона випала цим двом, і хіба вони захочуть ганьбити себе й простягувати руку, просячи милостиню в пройдисвітів і бандитів, які зґвалтували їхніх дружин. Тому перший сліпий заявив тоном твердої рішучості, Нехай іде, хто хоче, а я не піду, А я піду, сказав лікар, Я піду з вами, сказав старий із чорною повязкою на оці, їжі має бути не так багато, але для вас вона може виявитися важкою, Для того, щоб нести хліб, я знайду в собі сили, Але нести хліб для інших, а не для себе, буває важко, Мені нема чого нарікати на те, що я нестиму хліб для інших, бо інші заплатили й за мій хліб, і заплатили тяжкою ціною.

Уявімо собі не цей діалог, бо він уже залишився позаду, уявімо собі двох людей, які між собою так розмовляли, вони стояли навпроти, ніби могли бачити один одного, що в цьому випадку не можна вважати неможливим, якщо тільки пам'ять кожного з них виявиться спроможною вихопити зі сліпучої білизни світу рот, який промовляє слова, а потім ніби в променях, що розходяться від центру, й решту облич, одне обличчя старого чоловіка й друге, ще не такого старого, не можна назвати цілком сліпим того, хто ще спроможний бачити в такий спосіб. Коли вони пішли, щоб одержати плату за ганьбу, як слушно висловився перший сліпий у своїй обуреній риторичній промові, дружина лікаря сказала іншим жінкам, Залишайтеся тут, я скоро повернуся. Вона знала, що їй треба, не знала тільки, чи зможе його знайти, їй потрібне було відро або якась подібна до нього ємкість, щоб наповнити його водою, нехай навіть смердючою, нехай гнилою, вона хотіла обмити сліпу, яка не могла заснути вночі, обмити її від власної крові та від чужих виділень, віддати тіло землі очищеним, якщо досі існує сенс говорити про чистоту тіла тих, котрі живуть у цій божевільні, ну а щодо чистоти душевної, то з тими, хто її тут має, не зрівняється ніхто.

На довгих столах у їдальні лежали сліпі. З погано закрученого крану над купою покидьків текла цівка води. Дружина лікаря розглянулася навколо в пошуках відра, якоїсь посудини, але не побачила нічого, що годилося б для її мети. Один зі сліпих відчув чужу присутність і запитав, Хто тут, вона не відповіла, бо знала, що добре її не приймуть, ніхто їй не скаже, Тобі потрібна вода, тож бери її, а якщо вона тобі потрібна для того, щоб обмити покійницю, то бери її стільки, скільки тобі треба. На підлозі лежали розкидані пластикові мішки з-під їжі, деякі були досить великими. Вона подумала, що вони, певно, порвані, потім подумала, що якщо вкласти мішок у мішок, а цей у третій мішок, то вся вода з них не виллється. Вона діяла швидко, сліпі вже злазили зі столів, запитували, Хто тут, ще більш стривожені, коли почули, як дзюркоче вода, що витікала з крана, вони рушили на цей звук, дружина лікаря мусила відійти трохи вбік і перегородити їм дорогу столом, щоб вони не могли підійти близько, потім повернулася до мішка, вода текла дуже повільно, вона в розпачі крутнула кран з усієї сили, й тоді, наче вирвавшись із в'язниці, вода бризнула тугим струменем і намочила її з ніг до голови. Сліпі злякалися й відступили, подумали, що прорвало якусь трубу, і їхня думка тільки укріпилася, коли вода залила підлогу й намочила їм ноги, вони не знали, що це стороння жінка відкрутила кран, жінка, яка раптом зрозуміла, що їй буде тяжко підняти таку вагу. Вона закрутила горло мішка, закинула його за спину й ледь тягнучи його на собі, вибігла звідти.

Коли лікар і старий із чорною пов'язкою на оці увійшли до палати з їжею, вони не побачили, вони не могли побачити семеро голих жінок, сліпа, яка не могла заснути вночі, лежала, випростана на ліжку, чиста, якою вона ніколи не була у своєму житті, тоді як інша жінка обмивала одну за одною своїх товаришок, а потім і себе саму.

На четвертий день сліпі бандюки прийшли знову. Вони йшли вимагати плату за їжу до жінок другої палати, але на мить затрималися біля дверей першої палати, щоб запитати, чи тутешні жінки вже оговталися від еротичного знущання, яке їм довелося витерпіти кілька ночей тому, То була чудова ніч, атож чудова, сказав один, облизуючись, а другий підтвердив, Ці семеро були варті чотирнадцятьох, щоправда одна з них нічого особливого не показала, але в тому стовпотворінні це було не дуже й помітно, отже, цінуйте, хлопці, своїх дівчат, якщо тільки зможете, вам пощастило з ними, Ліпше буде, якщо вони не зможуть, тоді дівчата більш охоче віддаватимуться нам. З глибини палати дружина лікаря сказала, Нас уже не семеро, Одна втекла, запитав один із бандюків, засміявшись, Не втекла, померла, О чорт, тоді вам доведеться працювати більше наступного разу. Ви небагато втратили, вона ж бо нічого особливого не показала, озвалася дружина лікаря. Розгублені посланці не знали, як їй відповісти, те, що вони почули, здалося їм непристойним, один із них навіть подумав, що всі жінки, в кінцевому підсумку, шльондри й на повагу не заслуговують, хіба можна так говорити про свою ж таки подругу тільки тому, що в неї цицьки не зовсім на місці, а гепа надто вузька. Дружина лікаря дивилася, як вони стояли у дверях, мовби вагаючись, рухаючи тілами, як механічні ляльки. Вона впізнала їх, усі троє ґвалтували її. Нарешті один із них стукнув палицею по підлозі, Ходімо, сказав він. Знову стукіт палиць і застереження, Розступіться, розступіться, це ми, звук їхніх голосів помалу затихав у глибині коридору, потім тиша, потім приглушені голоси, жінки другої палати одержали наказ прийти після вечері. Знову стукіт палиць по підлозі, Розступіться, розступіться, постаті трьох сліпців промайнули повз двері палати і зникли.