Острів Дума - Кінг Стівен - Страница 97

Вона дарувала посмішки на всі боки. Ваєрмен притримав візок, коли до нього підступила Мері, даючи їй можливість поцілувати Елізабет в щоку й щось шепнути їй на вушко. Елізабет кивнула їй і щось сама шепнула у відповідь. Мері реготнула, відтак погладила Елізабет руку.

Хтось продерся повз мене. Джейкоб Розенблат з мокрими очима й почервонілим носом. За ним Даріо й Джимі. Розенблат укляк поряд з візком, його кістляві коліна хруснули, мов стартові пістолети, і запричитав: «Міс Істлейк! О, міс Істлейк, ми так давно вас не бачили, і ось ви... о, який прекрасний сюрприз!»

— Невже це ти, Джейку, — впізнала вона й притисла його лису голову собі до грудей, між яких та відразу стала схожою на велике яйце. — Красивий, як Богарт![329]

Помітила мене й... підморгнула. Я відповів їй тим же, але мені важко було утримувати в себе на обличчі радісний вираз. Попри посмішку, вона виглядала змарнілою, дуже втомленою.

Я підняв очі на Ваєрмена і він ледь помітно знизав плечима.

— Вона наполягала, — сказав він. Джек кивнув, підтверджуючи.

Тим часом Розенблат рився у себе в кишенях. Нарешті він дістав таку зашмаровану коробку сірників, що вона, певне, колись без паспорта потрапила до Сполучених Штатів ще через острів Еліс[330].

— А я гадала, паління тепер заборонене у всіх публічних місцях, — сказала Елізабет.

Розенблат знизав плечима. Шия йому почервоніла. Я боявся, що в нього ось-ось може вибухнути голова. Врешті він спромігся вигукнути: «К чорту правила, міс Істлейк!»

— БРАВІССІМО! — сміючись і скидаючи руки під стелю, заволала Мері, на що зал відгукнувся новими аплодисментами. Аплодисменти подужчали, коли Розенблату вдалося запалити древнього сірника і він підставив вогонь під цигарку, мундштук якої вже стирчав у Елізабет в губах.

— Хто ж вона насправді, тату? — стиха спитала мене Ілса. — Я маю на увазі, крім того, що вона старенька леді, котра живе в тій садибі.

— Судячи з повідомлень, свого часу вона була центральною фігурою в мистецькому житті Сарасоти, — відповів я їй.

— Я не розумію, яким чином це надає їй право забруднювати наші легені її тютюновим димом, — промовила Лінні, і на її чоло повернулася вертикальна зморшка.

— О, cherie[331], кінець кінцем, є бари, де...

— Там — це не тут, — обірвала вона його і вертикальна лініяна її лобі поглибилася, а я собі подумав: «Рік, хоч ти й француз, але ти ще багато чого взнаєш нового про жінок від ось цієї американки».

Аліса Окойн щось прошепотіла Даріо і той видобув в себе з кишені жерстяну коробочку Altoids[332], висипав пігулки собі в долоню й віддав жерстянку Алісі. Аліса передала її Елізабет, та подякувала і почала струшувати попіл туди.

Пам дивилася на все це не відриваючи очей, відтак обернулася до мене й спитала:

— А що вона думає про твої картини?

— Невідомо, — відповів я, — вона їх поки що не бачила.

— Едгаре, ти познайомиш мене зі своєю родиною? — озвалася до мене Елізабет.

Я представив їй всіх, почавши з Пам і закінчивши Ріком. Едгар з Джеком також потисли їм руки.

— Після всіх тих наших телефонних розмов тепер мені приємно бачити вас наживо, — звернувся Ваєрмен до Пам.

— Навзаєм, — відповіла вона, міряючи його поглядом; побачене їй напевне сподобалося, про це свідчила її посмішка, щира посмішка, та, коли світиться все її обличчя. — А все ж таки, ми це зробили. Як він не впирався, а ми досягли мети.

— Молода пані, мистецтво нелегка штука, — промовила Елізабет.

Пам перевела погляд на неї, зберігаючи у себе на обличчі ту ж щиру посмішку, в яку я колись був закохався.

— Аби ви знали, як давно мене ніхто не називав молодою пані.

— Авжеж, для мене ви виглядаєте вельми молодою й красивою, — сказала Елізабет... Невже це та сама жінка, котра ще тиждень тому, бовваном сидячи у своєму кріслі-візочку, була спроможна лиш на безглузде мурмотіння? Зараз у це важко було повірити. Бачачи її втомлений вигляд, у це неможливо було повірити. — Хоча й не такою юною, як ваші дочки. Дівчатка, ваш батько дуже талановита особистість — у всіх сенсах.

— Ми ним пишаємося, — відповіла Мелінда, посмикуючи своє намисто.

Елізабет подарувала їй посмішку й обернулася до мене.

— Я хотіла б подивитися роботи і скласти власне враження. Ти покажеш мені їх, Едгаре?

— З радістю.

Я був готовий це зробити, але все одно диявольськи нервувався. В глибині душі я боявся почути її опінію. Я боявся того, що вона може подивитися, покивати й видати вердикт з тією прямотою, право на яку надавав її поважний вік: «Легко... колористично... не без енергії... але, либонь, не більше того. Зрештою».

Ваєрмен вхопився за руків’я її візка, але вона похитала головою.

— Ні, Ваєрмене, тепер Едгар мене повезе. Хай він мене ескортує, — вона витягла напівдокурену сигарету з мундштука, при цім її покручені пальці працювали з дивовижною спритністю, і загасила її об денце жерстяної коробочки. — А юна леді таки має рацію, гадаю, досить з нас цього смороду.

У Мелінди вистачило стиду зашарітися. Елізабет віддала жерстянку Розенблатові, той, посміхнувшись, взяв її з поклоном. З того моменту мене не покидає думка — я знаю, це гидко, але тим не менш не перестаю загадуватися — чи докурила б вона тоді до кінця, аби знала, що це її остання цигарка?

— 6 —

Навіть ті, хто в житті нічого не чули про дочку Джона Істлейка, автоматично второпали, що між ними з’явилася Персона, і хвиля, що була прилинула до передпокою на звук схвильованого вигуку Мері, тепер попливла у зворотньому напрямку, в той час як я покотив візок у бічну залу, де висіли більшість моїх робіт на тему «Захід з...». Ліворуч від мене йшли Пам з Ваєрменом, Ілса і Джек — праворуч. Ілса підштовхувала зі свого боку руків’я візка, корегуючи його курс. Позаду нас йшли Мелінда з Ріком, а за ними Камен, Том Райлі і Бозі. Ну а вже за цим тріо, здавалося, сунули всі, хто перебував у галереї.

Я не був певен, чи ми проїдемо між тимчасовою барною стійкою і стіною, але, здавалося, місця вистачить. Я вже почав штовхати візок у цей вузький прохід, радий вже тому, що принаймні більшість натовпу залишиться далеко позаду, аж тут Елізабет раптом вигукнула: «Стоп!»

Я вмент зупинився:

— Елізабет, з вами все нормально?

— Хвилиночку, золотко, помовч.

Ми застигли там, роздивляючись картини на стіні. За якийсь час вона зітхнула й промовила:

— Ваєрмене, в тебе є серветка?

Той витяг з кишені хусточку, розгорнув і передав їй.

— Підійди сюди, Едгаре, — позвала вона. — Стань так, щоб я могла тебе бачити.

Бармен обхопив руками стійку й тримав, щоб та не перекинулася, поки я протискався між його баром і візком.

— Ти зможеш стати на коліна, щоб нам дивитися очі в очі?

Я зміг. Мої Великі Пляжні Прогулянки почали сплачувати мені дивіденди. В одній руці вона стискала свій позолочений мундштук — це виглядало якось по-дурному й водночас маєстатично — а в іншій Ваєрменову хусточку. Очі в неї зволожилися.

— Ти пам’ятаєш, як читав мені вірші, бо Ваєрмен не міг цього робити? Ти це пам’ятаєш?

— Так, мем.

Звісно, що я це пам’ятав. Солодкі то були інтерлюдії.

— Якщо я скажу тобі «Говори, пам’ять»[333], ти подумаєш про того чоловіка, я не пригадую, як його ім’я, це той, що написав «Лоліту», хіба не так?

Я не мав зеленого поняття, про кого вона каже, але кивнув.

— Але крім того існує також вірш. Я не пам’ятаю, хто його автор, але він починається словами: «Говори, пам’ять, що не зможу я забути смак троянд, і шурхіт попелу під вітром, що зможу знов на смак колись відчути я зелену чашу моря». Тебе хвилюють ці слова? Так, я бачу, що хвилюють.